Структурні особливості етнорелігійного простору України

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ.....................................................6

1. Еволюція поглядів на етнос та релігію крізь призму основних соціологічних теорій.....................................................................................6
2. Поняття етнорелігії: теоретичні основи вивчення...................................12
3. Термінологічний словник...........................................................................26

 

РОЗДІЛ 2. ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ.............................................................................29

1. Періодизація етнорелігійних процесів на території України.................29
1. Становлення та розвиток вітчизняного етнорелігійного простору.............................................................................................31
2. Співвідношення українського етнорелігійного простору та християнство як світової релігії.................................................................45
3. Реконструкція вітчизняної етнорелігії............................................50
2. Структурні особливості етнорелігійного простору України..................57

 

РОЗДІЛ 3. СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ «СТАВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ДО ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ»...............................................................................................................68

1. Програма дослідження.........…………………………………………68
2. Аналіз отриманих результатів.................……………………………75

 

ВИСНОВКИ...........................................................................................................89

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................93

ДОДАТКИ

ВСТУП

 

Релігія – феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з «надприродним» (вищим Розумом, Абсолютом, Богом) через обряди.

Переважна більшість визначень релігійного феномена спирається на дві релігієзнавчі категорії: «надприродне» і «віру». Наприклад, релігія визначається як: «духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ» [25, с. 279].

Останнім часом серед народів Європи поширились етнорелігійні рухи, які є спробою повернутися до витокових етнічних релігій (язичництва) вже на новому історичному етапі. Ці, поки що малопоширені рухи, мають свої причини виникнення і розвитку. Сучасна вирвалась із лабети церковної догматики й схоластики. Церква втратила свою монополію на істину, а суцільна грамотність людства спонукала до переоцінки духовних вартостей, в тому числі й досі «святих книг», якими в певних релігійних течіях прийнято вважати «Біблію», «Коран» та ін. [10, с. 3].

Вказані вище етнорелігійні рухи є характерними і для України, адже окрім титульної нації (українців), на території нашої держави проживають близько 100 національностей [60].

 Крім того, у теперішній  час у складі України можна  умовно виділити низку історико-географічних  регіонів, які складались протягом  століть під впливом різноманітних  факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, а особливо етнічних. З плином часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей. Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але більшість історичних областей є загальновизнаними. Серед них такі: Західна Україна – в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину, конфесіональні особливості – багато греко-католиків («уніатів») та католиків; Центральна («Наддніпрянська») Україна – охоплює Поділля, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, конфесійні особливості – здебільшого православне населення; Південно-Східна Україна – охоплює Слобідську Україну, Східну Україну, Придніпров’я, Приазов’я, Крим, конфесійні особливості – здебільшого православне населення, присутня значна частка мусульман [44]. Велика кількість етносів які проживають на території однієї держави, яка, однак, в наслідок чисельних історичних подій та географічних «перестановок» має у своїй структурі щонайменше три великі етнокультурні регіони, призводить до того, що етнічне населення цих регіонів прагне до відтворення не тільки своєї національної культури, а й релігії.

Актуальність дослідження. Поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з «нижчого» на «вищий» щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій «від локального – до глобального, від глобального до локального», які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу. Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними, а отже, актуальною постає проблема вивчення та аналізу етнорелігійного простору як у світовому вимірі так і на теренах України.

Проблемна ситуація. Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу, нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем християнству, то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю, що зумовлює необхідність дослідження етнорелігійної динаміки сучасного суспільства.

Об’єкт дослідження – етнорелігійний простір.

Предмет – структура етнорелігійного простору України.

Мета дослідження – визначення динаміки етнорелігійного простору України, розглядаючи його структуру та взаємозв’язок елементів структури у відповідності зі змінами в суспільстві.

Завдання:

1. Обґрунтувати поняття «етносу», «релігії» та «етнорелігії» з точки зору етносоціології;
2. Розкрити поняття «етнорелігійного ренесансу»;
3. Визначити сутнісні ознаки етнічних релігій;
4. Проаналізувати динаміку розвитку етнорелігії на теренах сучасної України;
5. Висвітлити структуру етнорелігійного простору України;
6. Емпірично дослідити ставлення студентської молоді до вітчизняного етнорелігійного відродження.

Гіпотеза дослідження: хоча етнічні релігії і склалися природним шляхом та мають властивість періодично відроджуватися, проте на території України переважають глобальні релігійні доктрини такі як християнство.

Методи дослідження: аналіз документів, порівняльно-історичний метод та метод анкетного опитування.

Структура роботи: робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Обсяг роботи: робота складається з вступу, висновків, трьох розділів, списку використаних джерел (84 найменування), та додатків.

Загальний обсяг роботи: 92 сторінки (без списку використаних джерел).

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

 

1. Еволюція поглядів на етнос та релігію крізь призму основних соціологічних теорій

 

Якщо звернутися до існуючих в літературі визначень етносоціології як науки, то виявляється, що найчастіше воно дається або через перелік проблем, що відносяться до її компетенції, або зводиться до відповіді на питання про специфіку етносоціологічного аналізу [37].

Етносоціологія визначається як наука «основною метою якої є вивчення етнічного в соціальному і соціального в етнічному, а основним завданням – аналіз детермінованості соціальних явищ національним фактором» [2, с. 7]. Специфіка етносоціології як науки визначається не лише тим, що вона вивчає, але й тим, як вивчає. В одній із своїх публікацій В. Євтух дає визначення предмета етносоціології вважаючи, що вона досліджує «етноси, та інші типи етнічних спільнот» [11, с. 21].

Головним поняттям етносоціології є, безумовно, етнос. Ключовим питанням в дослідженні етносу до сьогодні залишається з’ясування його суті та характеру виникнення і розвитку – етногенезу. Етногенез – процес походження, формування і розвитку етнічних спільностей, сучасних народів та націй.

Етнос є складним соціокультурним феноменом, який трактується сучасними дослідниками по-різному. Це стало причиною формування багатьох різноманітних концепцій етносів, з цієї причини наводиться чимало й визначень цього поняття.

Втім, незважаючи на розмаїття концепцій етногенезу, усі їх можна поділити на дві групи. Перша з них розглядає етнос як природне утворення, що склалось історично (Ю. Бромлей, Е. Сміт). Виникнення етносу не залежить від волі й бажань окремих людей, що є його членами. Формування етносів за цією концепцією – явище об’єктивне і невідворотне, вони є прямим продовженням розвитку роду та племені, і в свою чергу призводить до утворення нації. Згідно другої концепції утворення етносів хоча і пов’язане з процесами у природі, проте вони формуються окремими соціальними суб’єктами, тобто є штучно утвореними (Л. Гумільов, Ф. Геккманн, Е. Геллнер) [38].

Найвідомішим представником першої концепції був відомий російський вчений, академік Ю. Бромлей, що дає таке визначення етносу: етнос – це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості свого побуту, культури, мови та психіки, усвідомлення єдності та відмінності від інших подібних утворень, зафіксоване у самоназві [20, с. 32].

Етнічні ознаки, на думку Ю. Бромлея, присутні різним соціальним утворенням, зокрема таким як плем’я, народність, нація. Спільність походження, спільна територія, на якій проживають представники етносу, схожість в мові та культурі, на думку вченого, призводять до усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Таке усвідомлення (етнічна самосвідомість) є характерною ознакою етносу і відрізняє цю етнічну спільність від роду, котрий має схожі з етносом інші чинники – єдність території, мову та культуру. З іншого боку, етнос – перша етнічна спільнота, яка характеризується тільки вищеназваними чинниками, оскільки у роді була ще й кровна спорідненість усіх його представників, чого не спостерігається за етносом. Отже в попередніх до етносу формуваннях – родах було усвідомлення усіма представниками кровної спорідненості, а в етносі вона перетворюється на етнічну самосвідомість. Усвідомлення етносом відмінності від інших подібних до нього спільнот фіксується також у його самоназві – етнонімі. Оскільки ж кровної спорідненості між усіма представниками етносу не було, Бромлей логічно припускає, що етнос утворюється з кількох розрізнених племен, що проживають приблизно на одній території, мають певну схожість у мові та культурі, які знаходять уже свій подальший розвиток у межах етносу [38].

Етнос, як бачимо, формується на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато етносів втрачають спільність території і частини їх проживають на території інших народів, де формують етнічні групи, які втім зберігають основні ознаки свого етносу.

На відміну від Ю. Бромлея, інший російський соціолог Л. Гумільов є прихильником концепції штучно сконструйованих етносів, згідно якої етноси формуються не завдяки природним чинникам, а завдяки бажанням і волі окремих осіб, осіб з харизматичною вдачею, чий вплив на інших людей важко переоцінити.

Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття «своїх» та «чужих» [9, с. 52]. Зі свого боку В. Жмир обстоює думку, що залежно від кількості ознак, які визначають протилежність «ми» та «вони», межі етносу розширюються [13, с. 146]. Однак, якщо у Л. Гумільова цей поділ грунтується на розумінні етносу як феномена біосфери, системної цілісності дискретного типу, яка працює на «геобіохімічній» енергії живої речовини [8, с. 51-54], то у В. Жмира на перший план висувається уявлення членів етносу про себе, яке ґрунтується на відмінностях власної території, мови, релігії, права, етноніму [13, с. 146].

При цьому необхідно зазначити, що традиція виокремлення об’єктивних ознак нації як основи її визначення має глибоке коріння не тільки у вітчизняній соціально-філософській думці. Наприклад, англійський дослідник Д. Толанд неодноразово звертав увагу на генетичну спадкоємність головних рис та якостей характеру людини і народу [32, с. 305]. Вольтер, у свою чергу, відзначав опосередкований вплив «...характеру клімату місцевості, де люди об’єднались у суспільство» [39]. Ж. Ламетрі також наголошував на ролі клімату та спадковості у формуванні як людини, так і народу: «...існує величезна кількість спадкових вад і чеснот, які переходять від батьків до дітей...» [15, с. 202], а його співвітчизник Кабаніс робив акцент на фізіологічних особливостях нації.

Послідовно розвивав природничо-фізичний підхід і французький мислитель П. Гольбах. Розглядаючи умови формування та розвитку нації і людини, він особливу увагу звертав на демографічні та географічні чинники: «Права нації визначаються кількістю населення, його працьовитістю і здібностями, багатством громадян, їх підприємництвом, родючістю земель у країні, величиною її території та її географічним розташуванням» [5, с. 484]. Ролі клімату, географічного розташування країни, розмірів її території, навколишнього середовища на формування та життя нації тією чи іншою мірою торкались у своїх творах Г. Бокль, Ш. Монтеск’є, Ф. Лепле, К. Ріттер, М. Бердяев та ін. [58].