Структурні особливості етнорелігійного простору України

Мусульманcтво (Іслам) – одна із трьох головних релігій, представлених в Україні. Історично центром поширення мусульманства в Україні став Крим. У середині ХV ст. тут утворилось Кримське татарське ханство, яке незабаром потрапило у васальну залежність до Османської імперії. Кримські татари були сунітами; вища духовна особа – муфтій, на чолі релігійних громад стояли імами.

З часу проголошення України незалежною розпочався процес репатріації татарського населення Криму. Сьогодні мусульманські громади різного національного складу діють у всіх областях України; вони об'єднані у три структури: Духовне управління мусульман України, Духовний центр мусульманських громад України і Духовне управління мусульман Криму, незначна частина громад не входить до жодної зі згаданих структур. Духовне управління мусульман Криму виникло ще у 1991 р. і об’єднує приблизно 70% зі всіх зареєстрованих державою мусульманських громад України, вважається духовним центром кримських татар. Духовне управління мусульман України створено у 1992 р. в Києві; 1994 р. відбувся Перший з'їзд мусульман України, на якому було обрано Президію ДУМУ і муфтія Ахмеда Таміма. Управління прагне об’єднати мусульман різних національностей, без огляду на культурні відмінності, які залишає розвивати національним товариствам. Духовний центр мусульманських громад України виник на базі Незалежного духовного управління мусульман України, зареєстрованого у 1994 р. Він об’єднує мусульманські громади у 12 областях переважно татарської національності і має національно-релігійний характер.

Інституалізація мусульманського середовища відбувалася також у формі створення культурних центрів, перший із них зареєстровано в Києві у 1991 році. Великого поширення набули благодійні асоціації та фонди [51].

Отже, можна зробити висновок, що на території сучасної України представлені три основні етнічні релігії, а саме: християнство, іслам та неоязичництво. Вказані етнічні релігії почали своє відродження з набуттям Україною незалежності, адже за тоталітарного режиму основною «релігією», якщо можна так сказати, був атеїзм, тобто світогляд, який характеризується відсутністю віри в існування будь-яких богів, духів, інших «потойбічних» істот тощо. Неоязичництво представлено в нашій державі трьома основними напрямами: православне рідновір’я, не православне традиційне рідновір’я та неорелігія на базі рідновір’я. Християнство теж має неоднорідну структуру, що складається з православних (УПЦ (КП), УПЦ (МП), УАПЦ), та католицьких (УГКЦ, РКЦУ, ВКЦ) конфесій. Також процес відродження проходить мусульманська релігія в Україні, що практично припинила своє існування у радянський період.

2.2. Структурні особливості етнорелігійного простору України

Структурними елементами етнорелігійного простору України ми пропонуємо визначати етнічні спільноти, що проживають на її території. Варто зазначити, що під етнічними спільнотами ми розуміємо культурні цілісності, представники яких є носіями певної культурної ідентичності. В залежності від статусу, вони можуть виступати як титульна нація, якою в даному випадку є українська етнічна спільнота, як етнічні меншини, а також як етнокультурні меншини, що не мають статусу меншин національних, але відрізняються від більшості етнічно або усталеним традиційним способом життя.

Етнічна релігія розвивається разом із своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родоплемінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родоплемінного устрою – йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін «язичництво», який традиційно пов’язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу позначає етнічну релігію. Словом «язичництво» книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов’янське «язик» мало декілька значень: «член тіла», «мова», «мовлення», «рід», «плем’я», «народ». В часи протистояння християнства як нової над етнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто тримався їх і називали «язичниками». В цьому значенні слово «язичники» збігається із словом «поганці» (лат. «paganus») – «селюки» – селяни, що не прийняли християнства». Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, «язичниками» або «поганцями» стали називати нехристиянські народи.

Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не над етнічні і кроскультурні властивості. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на над етнічні – світові. Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу, або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними [75]. Тому, ми вважаємо за доцільне, при аналізі етнорелігійного простору України включити до йогу структури християнство, не як світову, а як національну релігію.

Великою проблемою на шляху дослідження етнокультурного простору нашої держави є той факт, що повномасштабні опитування українського населення не містять у собі питань, щодо етнічної релігії панівної нації – українців. У той же час релігійні вірування етнічних меншин (буддизм, іслам, кришнаїти, іудейська релігія та ін.), що проживають на території України враховуються майже завжди. Це ні в якому розі не є проявом націоналізму з нашого боку, це скоріше констатація факту того, що етнорелігійний ренесанс має скоріше теоретичний характер, а його практичне втілення у концепції Рідновір’я відоме лише обмеженому прошарку населення, здебільшого культурній еліті та інтелігенції.

За даними Омнібусу Інституту соціології (ІС) НАН України та соціологічною служби «Соціс», станом на 2009 рік, конфесійна структура тих осіб, що релігійно визначились та невіруючих громадян України має такий вигляд:

1. Українська православна церква Московського патріархату на чолі з Митрополитом Володимиром (Сабаданом) (УПЦ (МП)) – 47,1%;
2. Українська православна церква Київського патріархату на чолі з патріархом Філаретом (Денисенко) (УПЦ (КП)) – 27,0%;
3. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) – 2,3%;
4. Інші православні церкви – 6,3%;
5. Українська греко-католицька церква – 16,5%;
6. Римо-католицька церква – 0,5%;
7. Євангелисти християни-баптисти – 0,8%;
8. Адвентисти Сьомого дня – 0,4%;
9. Християни віри євангельської п’ятидесятниці – 1,6%;
10. Інші протестантські церкви – 0,4%;
11. Мусульмани – 0,7%;
12. Іудейська релігія – 0%;
13. Буддисти, кришнаїти – 0%;
14. Інші релігії – 2% [47].

За офіційними даними станом на 1.01.2002 року в Україні діяло 24919 релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у центральному регіоні. У розрахунку на 10 тис. осіб найщільнішою мережа релігійних громад є в Тернопільській області (13,2 громад на 10 тис. осіб), Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській (відповідно 9,5 та 8,3). Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій (1,4) та Харківській (1,3) областях.

У відповідності до традицій домінують християнські конфесії. Загальна чисельність громад – понад 20400 (до 97% від загальної їх кількості). У структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3 тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості. На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911 зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква – 1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в Україні [40].

Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій різних напрямків. Станом на 1.01.1999 року їх частка складала 23,3 від загальної кількості. Протестантські конфесії в Україні значно швидше розбудовують свої структури, активно застосовують сучасні засоби впливу (радіо, телебачення), активно пропагують свої вчення серед населення. Так вже зареєстровано 1740 громад Всеукраїнського союзу євангельських християн-баптистів, 784 громади Церкви П’ятидесятників, 657 громад церкви адвентистів сьомого дня, 300 релігійних громад свідків Єгови.

Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу римо-католицької церкви. Користуючись пріоритетною підтримкою Ватикану за останні роки в Україні сформовано 842 римо-католицькі релігійні громади. Зона їх поширення – від західного кордону до Дніпра. Багато таких громад на Хмельниччині, а Кам’янець-подільський навіть став своєрідним релігійним центром цієї течії в Україні [40].

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя етнічних меншин поступово відроджуються релігійні конфесій мусульман (345 громад), євреїв (Об’єднання громад іудейського віро визначення України), німців (Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), вірмен (Вірмено-Григоріанська Апостольська і Вірмено-Католицька Церква).

Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та сході Поділля (в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській, Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її вплив і на Закарпатті (близько 50%).

Згідно з опитуванням Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, здійсненим у 2000 р. [73], більшість опитуваних (66%) вважає себе належними до православ’я, причому третина з них (21,8% опитаних) визнає себе вірними УПЦ (КП), яка посідає таким чином перше місце серед українських церков за чисельністю симпатиків. Кількість активних вірян підрахувати неможливо, оскільки участь у церковному житті в опитуваннях не враховується. 2004 року Всеукраїнська соціологічна служба здійснила опитування, що свідчить: 50,44 відсотка респондентів асоціювали себе з УПЦ (КП), тоді як 26,13% – з УПЦ (МП). У грудні 2006 р. у столиці України Києві 52% опитаних вважають себе належними до Київського Патріархату і тільки 8% – до Московського Патріархату [78].

За даними державного комітету в справах національностей та релігій станом на 1 січня 2007 року УПЦ (КП) мала: 3882 громади, 43 монастирі з 165 ченцями (для порівняння: в УПЦ (МП) 4399 ченців, в УГКЦ – 1235), 2867 священнослужителів, 16 навчальних закладів з 1162 слухачами, 1174 недільні школи, 35 періодичних видань [67].

Згідно з аналітичними матеріалами Центру Разумкова за 2011 рік, УПЦ (МП) зберігає регіональний характер мережі своїх інституцій. Організації УПЦ (МП) зосереджені переважно в Центральному і Східному регіонах країни. Тут знаходяться 64,6% її громад ( 46% – у Центральному регіоні). В цих регіонах громади УПЦ (МП) кількісно переважають лише в чотирьох з 13 областей: в Луганській – 50,4%, Сумській – 52,6%, Хмельницькій – 52,4% і Чернігівській – 59,6%. У Києві частка громад УПЦ становить 26,2%. В порівнянні з 2000р., відбулося зростання частки вірних УПЦ серед дорослого населення України з 9,2% до 23,6% (тобто у 2,6 р.). Це сталося переважно за рахунок зниження частки тих, хто вважає себе православним, але не відносить себе до жодної Церкви.

За найбільш чисельною часткою християнського населення України – православними, йдуть, згідно даних зазначених вище опитування, прихильники католицизму.

На 2007 рік Римсько-Католицька Церква в Україні налічує 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам’янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська), 804 парафії, має 12 єпископів і 3 Вищі духовні Семінарії (Львівська у Брюховичах, Києво-Житомирська у Ворзелі і Кам’янець-Подільська у Городку) [69].

Станом на 2011 рік, Українська греко-католицька церква має таку структуру: 29 єпархій, 115 монастирів, 3646 парафій, 2424 священиків, 1296 ченців і черниць, 5 навчальних закладів [48]. Згідно з опитуванням Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, здійсненим у 2000 р. 5,3% населення України вважають себе представниками Української греко-католицької церкви [73].

Вагома частка населення України (0,7%) дотримується ісламу [47].

Станом на 2008 рік кількість мусульман в Україні перевищила 0,5 млн. осіб і продовжує зростати за рахунок повернення до ісламу представників народів, що його традиційно сповідували, а також демографічних та міграційних процесів і навернення до релігії ісламу нових мусульман з-поміж українців та росіян. Кількість мусульманських громад на початок 2008 р. досягла 1138, понад три чверті з яких знаходяться в Автономній Республіці Крим [14, с. 6].

Ісламські організації мають у країні 5 духовно-адміністративних центрів:Духовне Управління мусульман Криму (ДУМК); Духовне управління мусульман України (ДУМУ); Духовний Центр мусульман України (ДЦМУ); Релігійне управління незалежних мусульманських громад України «Київський муфтіят»; Духовне управління мусульман України «Умма» (ДУМУ «Умма») [74].

Ще одним етнорелігійним напрямом на території України є іудаїзм. На початок 1999 р. в Україні офіційно зареєстровано статути понад 100 іудейських релігійних громад, якими опікується більше 50 священнослужителів, діє 32 недільні школи. В іудейських громадах дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, дістали безрелігійне виховання і практично не мали того, що в Ізраїлі і на Заході розуміється під єврейським вихованням. Прийшовши до релігії в досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал і властиву неофітам жадобу до пізнання й здобуття релігійного досвіду, розсудливість і м’якість інтелігента та палкість, нетерпимість прозеліта. Ці віруючі істотно змінили загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навіть коли ми абстрагуємося від загальнополітичного фону і зростаючої еміграції єврейського населення.