- Термінологічний
словник
Абсорбція етнічна (від латин. absorbere
– поглинати) – процес поглинання домінантними
етнічними системами (культурами) менших,
більш слабких етнічних систем (культур),
у результаті якого останні зникають або
ж суттєво втрачають маркери своєї етнічності
[12, с. 11].
Багатоетнічність
(поліетнічність; мультиетнічність) – цим терміном визначається:
1) ситуація співіснування у рамках однієї
структурованої людської спільноти (етнополітичний,
етносоціальний організми) осіб різного
етнічного походження, носіїв різних етнокультурницьких
традицій, етнічного менталітету; 2) концепція,
яка стверджує, що різні етнічні й мовні
групи можуть безконфліктно, у взаємодії
проживати у рамках однієї держави й розвивати
свої мови та культури [12, с. 17].
Греко-Католицькі
церкви – інститут католицької Церкви
візантійського обряду [41].
Етнічна група – сукупність людей, які представляють
собою частину того чи того етносу, перебувають
за межами розміщення його основного масиву,
усвідомлюють спільність свого походження,
постійно взаємодіють між собою й характеризуються
певним ступенем внутрішньої згуртованості
й солідарності, об’єднані спільними
інтересами, спільним походженням та спільною
історичною пам’яттю (реальними або уявними)
[12, с. 23].
Етнічна культура
(від латин. cultura) – система ціннісно-культурницьких
традицій, яка базується на етнічних маркерах,
усвідомлюється представниками певних
людських спільнот як атрибут їх життєдіяльності,
що передбачає їх підтримку й розвиток
[12, с. 33].
Етнічна структура
суспільства (від латин. structura – взаєморозміщення,
устрій) – наявність
у суспільстві різних етнічних організованих
спільнот, які проживають на спільній
території й перебувають у постійній взаємодії
одна з одною [12, с. 37].
Етнічне відродження
(етнічний ренесанс (від фран. Renaissance – «Відродження») – процес, пов’язаний
з активізацією зацікавленості широких
мас того чи іншого народу у пізнанні власної
історії, зокрема, й етнічної, культури,
побуту, традицій, з чітко артикульованим
прагненням до відтворення у різних формах
(через етнічні організації, культурницько-мистецьку
діяльність, сім`ю, наукові та просвітительські
товариства) своєї самобутності, завдяки
якій той чи інший народ, та чи інша людська
спільнота вирізняється у полі етнічному
суспільстві серед собі подібних. Ознаками
етнічного відродження є утвердження
позицій мови у лінгвістичній ситуації
полі етнічної країни, звільнення від
впливів іноетнічних елементів культури,
що неприродним шляхом нав`язувалися певній
етнічній спільноті, пожвавлення діяльності
організацій, утворених вихідцями з однієї
країни, інтенсифікація зв’язків між
різними частинами етносу, що внаслідок
певних обставин опинилися у різних країнах
[12, с. 38].
Етноконфесійна група
– сукупність людей, яка характеризується
не лише монокультурною, але й релігійною
спільністю [12, с. 23].
Етнорегіональна
структура України – структура розселення етносів
та субетносів, що населяють територію
України загалом, її окремі області, історичні
місцевості. Визначається власне етносами,
закономірностями їх розселення, соціально-політичною
та економічною роллю, яку вони відіграють,
та співвідношенням з іншими етносами
[46].
Етнорелійгіна організація –
об`єднання громадян, які поділяють одну
й ту ж релігію [12, с. 34].
Іслам (буквально означає підкорення,
покірність) – одне з декількох світових
(нарівні з християнством, буддизмом) віровчень,
які сповідують віру у єдиного Бога. Прихильники
ісламу нині живуть у всьому глобальному
суспільстві, на всіх континентах і в більшості
локальних суспільств країн світу [49].
Католицизм – найпоширеніший із напрямів
християнства (близько 1 мільярда 196 мільйонів
вірних у 2012 р.), який – отримав свою назву
від одного з атрибутів світової спільноти
віруючих у Христа – її «кафолічність»
(соборність) [50].
Конфесія – особливість віросповідання
в межах певного релігійного вчення, а
також об’єднання віруючих, послідовників
цього релігійного віросповідання [52].
Нація – це історична етносоціальна
спільність людей зі сформованою самосвідомістю
своєї ідентичності, об’єднана однією
унормованою етнічною культурою і національним
ідеалом [19, с. 567].
Релігійна ідентичність
– співвіднесення себе з тією
чи іншою релігією й сповідування тієї
чи іншої віри [12, с. 67].
Римо-Католицька
Церква – інститут католицької Церкви
латинського обряду (частково амвросіанського,
ліонського й мосарабського) із центром
у Ватикані на чолі з Папою Римським, який
є її земним головою [68].
Християнство – один з напрямків єдинобожжя.
Поряд з ісламом та буддизмом входить
в число трьох світових релігій. Характерною
особливістю християнства, яка відрізняє
його від інших напрямків єдинобожжя,
є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв
Бога заради спасіння всього людства і
людського суспільства і настанови в істині.
На відміну від християнства іслам та
іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну
з іпостасей Всевишнього [81].
РОЗДІЛ 2. ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ
ПРОСТІР УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Періодизація
етнорелігійних процесів на території
України
Етнічна релігія автохтонного
населення України має кілька тисячолітню
історію, старшу від християнства приблизно
на кілька тисяч років. Українське язичництво
означає власне етнічну релігію українців.
Формування язичницького світогляду
Предків слов’ян, в тому числі й Предків
українського народу, припадає на час
переходу індоєвропейської людності до
протонеоліту [62].
Періодизацію розвитку язичництва
в Україні можна розглядати як кілька
великих епох у житті й світогляді автохтонного
населення території України. Пропонуємо
таку схему, складену на основі попередніх
досліджень М. Чмихова, застосовану щодо
території України:
1. Доба Великої Богині
Матері (Досварожа епоха) – кам’яний
вік з груповим або нестійким парним шлюбом,
панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі.
Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія
всезагальної рівності, уявлення про Зодіак
(приблизно VI-IV тис. до н. е.) – етнічні спільноти
пелазгів, трипільців.
2. Доба Сварога – Бога-Отця,
утвердження віку металу та
моногамної сім’ї; формування уявлень
про душу, Права як гармонія рівних, але
вже спеціалізованих у межах общини груп
(мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н. ч.),
трипільці.
3. Доба Дажбога – сина
Сварожого, виникнення держави; зростання
ролі чоловіка, монополізація знань
жерцями, уявлення про безсмертя
душі кожної особи, яка корисна
суспільству, (бронзовий вік, середина
ІІІ-ІІ тис. до н.е.), арійці.
4. Доба Перуна – сина
Сварожого, розвинута держава; панівна
роль чоловіка; права як гармонія
феодального суспільства; наступ
інтернаціональних релігій з південного
сходу, відхід від природнього способу
життя, поступова втрата етнічних знань
та поступовий світоглядний перехід до
монотеїзму (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч.,
залізний вік), арійці, скіфи, слов’яни,
русичі, українці.
Міфологічна періодизація має
свої визначення для кожної з цих чотирьох
епох, які в основному збігаються з археологічними:
1 (за нашою схемою) – «золотий вік», 2 –
«срібний вік», 3 – «мідний вік», 4 – «залізний
вік». Для характеристики релігійних вірувань
давніх дохристиянських часів учені використовують
археологічні пам’ятки, а теологи використовують
як результати наукових досліджень, так
і писемні джерела, наприклад, Велесову
Книгу, яка серед рідновірів вважається
Святим письмом, і може бути датована скіфо-слов’янською
добою, що власне збігається з епохою Перуна
нашої схеми [62].
Як бачимо, язичницький світогляд
пройшов етапи, які в цілому відповідають
основним археологічним епохам. Однак,
така схема є досить загальною, а назви
періодів умовні. Крім того, в межах кожного
з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати
менші періоди. Наприклад, «Доба Перуна»
не тому так називається, що Перун має
бути головним Богом цього періоду, а тому,
що з’являється уявлення про нього як
про чоловічу Божественну силу, охоронця
війська, загалом як символ арійської
цивілізації.
Занепад Предківських знань
на теренах України характерний лише для
останнього періоду цієї доби – (ІІ тис.),
тобто час привнесення чужої віри і примусове
її впровадження. Слід враховувати також
і те, що занепад етнічної віри відбувся
не як природний процес трансформації
етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму,
бо монотеїзм, принесений як чуже етнічне
явище, загальмував природній розвиток
власної етнічної віри, а згодом поставив
її під загрозу повного знищення. Перехід
від політеїзму до монотеїзму не є закономірним
еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних
обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична
релігія, будучи неприродним штучним витвором,
виявилася нездатною творчо розвиватися
еволюційним шляхом, а отже, залишилася
закостенілою, догматичною, відірваною
від сучасного життя і нового наукового
світогляду.
Через це штучні монотеїстичні
світові релігійні системи рано чи пізно
мусять, закономірно, зійти зі світової
арени і поступитися природнім етнічним
релігіям, які здатні саморозвиватися
на рідному етнічному ґрунті. У зв’язку
з першими ознаками етнорелігійного ренесансу,
а також за схемою періодичних процесів
статики і динаміки можемо прогнозувати
і 5-й етап розвитку релігії як в Україні,
так і в світі:
Доба Відродження етнорелігій
– (умовна назва – післязалізний вік,
ІІІ тис.), відродження етнічних релігій
на новому етапі розвитку людства, повернення
до Предківських знань, екологізація моралі,
природність існування на Землі, Права
як новий космічний світогляд єдності
різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами.
Як писав Микола Чмихов: «Настання нової
епохи дещо випереджає настання відповідного
їй природного циклу. Отже ми знаходимося,
хоч би одною ногою, в новій історичній
епосі» [35, с. 7]. Початок нової історичної
доби він датував 2015 роком як «епоху Водолія».
Сучасний стан Відродження українською
Рідної Віри є добрим підтвердженням цього
передбачення. Це Відродження є закономірним
наслідком живучості українського етносу
[62].
Становлення та розвиток
вітчизняного етнорелігійного простору
Спираючись на наведену вище
періодизацію етнорелігійних процесів
на території України, доцільно буде розпочати
з опису та аналізу етнорелігійного простору
Трипільської культури.
Нам, на жаль, не відомі історичні
події Трипільської доби. Але міфологія,
на відміну від історії, є універсальною
формою моделювання світу. Саме трипільці
започаткували для нащадків не тільки
місця поселень, але й природні космогонічні
моделі та світоглядні основи. Ці моделі
матеріалізовані в розписах керамічних
виробів та побудові селищ наших трипільських
Предків [4].
Серед типових моделей можемо
виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні)
композиції, що визначають дуалізм (єдність
протилежностей), триярусні композиції
(космогонічні символи триєдності), чотири
сторонність.
Світобачення трипільців наскрізь
пронизане прагненням до творчості, ладуванням
навколишнього простору з допомогою універсальної
символіки круговороту Всесвіту (концентричні
кола в орнаментиці тарілок, кругове планування
поселень). Поняття про безкінечний плин
часу передає нам трипільський безкінечник
(меандр). Уявлення про сакральний центр
цього круговороту бачимо в плануванні
поселення з обов’язковим майданом посередині,
навколо якого обертається все життя його
мешканців.
Впорядковуюча дія міфу здійснюється
шляхом позначення явищ реальної дійсності
за принципом «позитивний – негативний»,
в основі якого лежить пізнання світу
через зіставлення «космос – хаос». На
посуді двочленні композиції відображають
одвічну боротьбу і єдність протилежних
начал (два змії-дракони, закручені головами
назустріч одни одному); бінарні опозиції
(день – ніч, літо – зима, північ – південь),
вписані в цілісний виріб, що символізує
єдність цих протилежних начал.
Уявлення про вертикальну будову
Всесвіту відображене в символіці розпису
глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків,
на яких нижній ярус позначає землю, середній
– повітря, верхній – небо. Тут значима
кожна деталь, яка передає динаміку одвічного
коловороту, що пізніше розвинеться і
отримає назву Права, Ява і Нава. З неба
(Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки
і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі
(Нава), знову проросте навесні новими
сходами. Обожнення природного циклу:
життя, смерть, воскресіння – основа релігії
трипільців.
Чотиричленна символіка відображає
уявлення про чотири сторони світу: коло
з рівнобічним хрестом або сваргоподібним
знаком на тарелях, трипільський ромб
(символ родючості поля), зображення місяців
у різних фазах (перші зразки календаря).
Про існування астрономічних знань і досліджень,
які безперечно були професійним надбанням
жрецького стану, свідчить відкриття трипільської
обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі
на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені
також «чотиригруді» посудини, які мають
всі ознаки ритуально-магічного характеру,
очевидно пов’язаного з «годуванням»
(жертвопринесенням) землі, викликанням
дощу тощо [17].