Структурні особливості етнорелігійного простору України

На об’єктивних ознаках нації великою мірою ґрунтуються теорії виникнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соціальних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури [18, с. 98]. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впливу на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників. У той же час Н. Уайт відзначає взаємозв’язок культури та етнічності [29, с. 94-95].

Тим часом американські вчені – автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп, диференціюючи нації на етнічні групи, вважають, що останні характеризуються таким: загальним географічним розташуванням; імміграційним статусом; расою; мовою або діалектом; релігійною вірою або віруванням; зв’язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; відмінними традиціями, цінностями, символами; літературою, фольклором, музикою; пріоритетами в їжі; професійними особливостями та особливостями поселення; особливими політичними інтересами у країні походження та в США; інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; внутрішнім розумінням своєї відмінності; зовнішнім сприйняттям відмінності [58].

Підсумовуючи вищесказане, ми вважаємо за доцільне скористатися визначенням Євтуха В.: етнос – це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об’єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення [43].

Розглянувши поняття «етнос» з точки зору етносоціології, ми вважаємо за доцільне перейти до визначення поняття «релігія».

Сучасний польський дослідник релігії Хенрик Свенко подає такі основні значення терміну «релігія»: «Нам відомі чотири спроби пояснення етимології слова «релігія».

1. Термін «religio» виводили із слова «religare», що означає зв’язувати (маємо на увазі зв’язувати з Богом, із силами надприродними). Таку спробу вивести слово «релігія» зустрічаємо у Лактанція (ІІІ – IV ст.) в праці «Божественне встановлення»: «Тому через побожність ми зв’язані (religati) із Богом; звідси сама релігія отримала назву…».

2. Також «religio» виводять із слова «relеgere», що означає «перечитувати, обрати через міркування». Відповідно до цієї версії релігія має тлумачитися як «повторне прочитування» (того, що стосується Бога). Ця версія зустрічається у Цицерона (106 – 44 рр. До н.е.) в праці «Про сутність богів»: «Ті, котрі все, що має відношення до богів, уважно вивчають, перечитують кілька разів (relegerent), називаються релігійними тому, що кілька разів перечитують з увагою (ex relegerendo)».

3. Слово «religio» виводили від «religere», що означало «обирати собі щось величне за предмет шанування» – домислимо: Бога. Таку інтерпретацію знаходимо у Св.Августина (354-430) в його основній праці «Про град Божий».

4. Остання версія етимологічного  з’ясування слова релігія висунута М.Сабіном і полягає в тому, що слово «religio» походить від слова «relinguere», що повинно означати «відкидання, залишення, відкладання убік» (того, що святе, від того, що не є святим» [64].

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. У наших Предків також була назва своєї релігії – Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так наприклад, В. Гнатюк записав на Гуцульщині: «Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде». Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості:

1. єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;
2. релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;
3. відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;
4. забезпечується збереження національної самобутності;
5. виробляється «відпірність» глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій. Всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова носить глобальний характер. Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкування людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про надприродне (тобто про Бога): Бог є початок і сенс кожної [45].

Отже, виходячи з наведеного матеріалу, можна зробити висновок, що етносоціологія – це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень. У свою чергу, етнос (за В. Євтухом) – це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об’єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу – мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі.

2. Поняття етнорелігії: теоретичні основи вивчення

Термін «етнічні релігії» одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [31, с. 117].

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.

Таким чином, етнічна релігія – це природня автохтонна релігія етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація) і не поширюється за межі етнічної території.

Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім. Якби наша етнічна релігія розвивалася природнім шляхом, еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала сучасному рівню життя народу. Це підтверджують факти існування сьогодні етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси відродження етнічних природних релігій в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), в Індії (індуїзм) та ін [72].

Етнічна релігія може існувати в різних формах:

1. як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія;
2. як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками;
3. як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.

Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).

Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер [17].

Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка – близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим».

Слово язичництво, походить від слов’янського «язик» що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, «язичництво» може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики.

Слово «поганство», широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus – селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово «поганство» є вульгаризмом, а його вживання – ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини.

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово «православ’я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) – закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення – язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

Оскільки язичницьким релігіям здавна традиційно притаманна природність, що є однією з головних засадничих ознак цих релігій, то правомірно говорити про сучасний пантеїзм у його новітніх екологічних виявах. Побожне ставлення до Природи-бога аж ніяк не виключає віри в особливий Закон, що лежить поза межами людського (явного) життя. Але це є Законом самої Природи. Він притаманний всім природним істотам і явищам, а отже називати його «надприродним» не завжди доречно, особливо стосовно розуміння бога (богів) язичницьких релігій.

Процес формування поняття про «надприродного» Бога показав ще польський теософ Фердінанд Трентовський (1808-1869 pp.). Він виділив чотири етапи розвитку релігії від релігійного пантеїзму до релігій так званого «одкровення», зазначивши, що: 1) предметом поклоніння у первісних людей могли бути тільки природні стихії; 2) наступним етапом розвитку релігій став культ предків; 3) культ предків згодом оформився в культ плем’яних Богів; 4) культ плем’яних Богів став причиною виникнення антропоморфності (зображення Бога в людській подобі). Ф. Трентовський, чи не вперше, у філософії релігії виділив два протилежних (навіть суперечливих) типи релігії: «вічні» (природні, які спираються на «всеобожнення природи») і «тимчасові» (які відійшли від Бога, перенісши його функції на людину, історичну особу, тобто релігії «одкровення»). До останніх філософ відносив буддизм, християнство, іслам [84, с. 14-19].

Століттям пізніше інший польський філософ, основоположник відродження польської Рідної Віри (Rodzimej wjary), Ян Стахнюк (1905-1963) назвав ці релігії терміном «wspacultura», тобто щось близьке до російського «культура вспять» або «культура навпаки», тобто власне «антикультура» [83, с. 97-110]. Ян Стахнюк писав: «Те, що в культурі є добрим, у вспакультурі мусить бути злим. Те,що для людства є правдою, красою, вартісним, цнотою, звитяжством, для вспакультури означає захлання, гидоту, бруд, поразку, і навпаки» [82, с. 21]. Такими «антикультурними» Я.Стахнюк вважав штучні, відірвані від життя, побудовані на аскетизмі й умертвленні плоті, релігії (буддизм, християнство, іслам). Проголосивши гріховність людини, її тіла, її природи, а отже й самого життя, ці релігії заперечили тим самим саме життя. Саме в таких релігіях Бог постає як щось «надприродне», тобто те, що знаходиться за межами природи (за винятком буддизму, в якому поняття Бога, як такого, відсутнє). Саме дефініція про «надприродність» Бога породила страх перед невідомим (замість прагнення дослідити, пізнати його), пораженство (замість активної боротьби), смирення, пасивність (замість дії), зашкарублість канонів, норм, певних обмежень, «рамок»(замість творчості). Таке обмеження людського життя потребувало сліпої віри. Тут ми підходимо до понять «віра» і «релігія», які є нетотожними, хоча й часто в працях релігієзнавців зустрічаємо їх ототожнення або взаємозамінність, Прийнято вважати, що слово віра є слов’янським аналогом латинського терміну релігія. На нашу думку, така плутанина безпідставна [10].

Як слушно зазначає А. Колодний, «Віра релігійна – невід’ємна ознака релігійної свідомості, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення, визнання реального існування надприродних сил, властивостей і відносин… Віра релігійна оголошується невід’ємною цінністю людської свідомості, дарованою Богом благодаттю, тобто чимось таким, що має надприродну сутність» [25, с. 62]. Це цілком точне й достатньо обгрунтоване визначення поняття віри. Таким чином, користуючись термінами Я.Стахнюка, приходимо до висновку, що сліпа «віра» виявляється дефініцією тих же релігій «вспакультури». Причому релігійний фанатизм притаманний чи не найбільше саме «релігіям одкровення», тобто християнству й ісламу.