Структурні особливості етнорелігійного простору України

Невипадкове й піднесення літописцями Перуна над іншими богами. Так, уже Олег з його воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, «клялися зброєю своєю і Перуном, Богом своїм»; і пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягають, як уже згадано, іменем Перуна, погрожують тим, хто відступить від присяги, прокляттям Перуна та вічним рабством «у загробному житті своєму».

Звичайно Перун, опікун князів та дружин, мав значення і загального, зокрема хліборобського, культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. І набуття ним домінуючого значення серед інших богів не можна пояснити лише князівським протегуванням. У звеличенні Перуна можна, мабуть, вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством, а свого часу – викликаної до життя бурхливим розвитком Києва, господарських та культурних зв’язків, державницько-централізаторських процесів у Русі-Україні. З часом взаємодія християнських уявлень з уявленнями про язичницького Перуна як Бога плідності і військового Бога привела до виникнення образів православних святих – Іллі-Громовержця (дощоносця) та Георгія-Побідоносця [51].

Не можна зрозумiти жодного аспекту українського культурного, суспільного, полiтичного, а навiть економiчного життя упродовж останнього тисячоліття, не беручи до уваги внеску християнства, його вчення та канонів, лiтургiйних практик, етичних норм, спiльнотної та особистої духовностi, церковного мистецтва та народної побожности [77].

Ідентичність та історична доля Христової Церкви в Україні зумовлені запровадженням у 988 р. князем Володимиром Великим християнства в його східному (візантійсько-слов’янському) обряді як державної релігії Київської Русі та утворенням єдиної єрархічної структури для всіх східних слов’ян – Київської митрополії [77]. Протягом двох з половиною століть після введення християнства церковне життя переважно розвивалося навколо свого київського центру й безперешкодно утверджувалося на Подніпров’ї та Західній Русі, ведучи боротьбу з сильними залишками язичництва в північних (Володимиро-Суздальській і Новгородській) землях. Цей перший період історії православної церкви в Україні – період київського християнства – завершується татарською навалою й знищенням Києва. В Галицько-Волинськім князівстві він тривав ще майже століття – до втрати державної незалежності в середині XIV століття.

Період середньовічного християнства ще більше урізноманітнив конфесійну ситуацію в Україні. Протягом трьох століть Православна церква в Україні існувала в умовах литовсько-польської державності, зберігаючи релігійну, культурну, національну ідентичність українського народу, підтримуючи його в боротьбі проти денаціоналізації і цілковитого виродження, дотримуючись традиційного східного обряду. У цьому періоді Православна церква опинилася в кризовому стані [51].

З огляду на особливості геополітичного становища та історичного розвитку руська єрархія досить часто ініціювала або активно підтримувала зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдності. Посланці з Русі брали участь у соборах Західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418); позитивно була сприйнята в українських і білоруських землях Флорентійська унія (1439), одним із творців якої був київський митрополит Ісидор. Проте зерна християнської згоди так і не змогли дати бажаних сходів на тодішньому ґрунті політичних протистоянь і релігійних упереджень.

Неприйняття Флорентійської унії у поєднанні з іншими церковно-культурними і державно-політичними чинниками стало причиною виокремлення з давньої Київської митрополії Московської Церкви, яка 1448 р. проголосила свою автокефалію, а в 1589 р., скориставшись занепадом грецького православ’я під турецьким пануванням, здобула статус патріархату, що підбудувало претензії московських світських правителів на політичне панування на теренах давньої Київської держави та домагання провідної ролі «Третього Риму» у вселенському християнстві.

Натомість, єпископат Київської митрополії наприкінці ХVI ст., прагнучи вивести Церкву з глибокої внутрішньої кризи й реагуючи на доволі агресивний виклик протестантської Реформації та католицизму у Польсько-Литовській державі, прийняв синодальне рішення про перехід під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етнокультурної самобутності.

Таку модель церковної єдності, утверджену на соборі 1596 р. в Бересті, від якого й починається інституційне існування з’єднаної з Римом (Уніатної або інакше Греко-Католицької) Церкви в Україні, підтримали далеко не всі єрархи та вірні Київської митрополії, частина яких була незадоволена римською візією унії та наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату. Вони домоглися висвячення паралельної єрархії (1620) та її офіційного визнання владою Речі Посполитої (1632), що призвело до конфесійного поділу Руської Церкви на дві юрисдикції [77].

Період релігійного життя в Україні часів колоніальної неволі багатий на складнощі й колізії. Перебуваючи з кінця XVII ст. в складі Російської православної церкви, Українська православна церква майже до середини XVIII ст. збагачує своїми кадрами єрархів і богословським науковим потенціалом Московську патріархію. Разом з тим вона поступово й неухильно втрачає свою інституційну самостійність, традиційну соборність, властиву їй «українськість», натомість уніфікується на московський кшталт і «оросійщується». Відбуваються складні міжконфесійні процеси на Правобережній Україні, вкрай загострюються й періодично драматизуються відносини між римо-католиками і греко-католиками, з одного боку, і православними – з другого, на фоні геополітичного втручання в ці процеси державної влади католицької Польщі й православної Росії. Водночас друга хвиля протестантизму на українських землях в кінці XVIII ст. сприяє відродженню євангелістських конфесій так званого штундо-баптизму, а в кінці XIX – на початку XX ст. – адвентизму, п’ятидесятників, Свідків Єгови [51].

За радянських часів з боку влади насаджувався так званий «масовий атеїзм», оскільки марксистська ідеологія вбачала найбільшу ідеологічну несумісність саме із релігійним світобаченням. Масова ж кілька десятирічна атеїзація спричинила певну індиферентність до найперших духовних надбань і цінностей людства, збайдужіння; і частина суспільства за умов духовного вакууму стала легко сприйнятливою щодо різноманітних (часто – екзотичних) ідей будь-яких місіонерів. В такому стані справ свою негативну роль відіграло й те духівництво, яке допускала до церковного керівництва та релігійних відправ радянська влада. З однієї сторони, воно знаходилось під пильним наглядом органів державної безпеки, з іншої сторони, було суттєво обмежене в своїх діях. Внаслідок того православне духівництво втратило навички проповідництва та місіонерської діяльності, в той час як місіонери, що прибували до України із зарубіжних країн, навпаки, були дуже добре вишколені саме в такого роду справах. Тут спрацювала й інерція тривалої духовної незахищеності населення радянських територій, соціальної, економічної та духовної нестабільності, поєднаних із низьким рівнем національної свідомості. Так звана інтернаціоналізація суспільного життя в епоху тоталітарного радянського режиму спричинила втрату значної частини релігійної духовної спадщини, що належала різним культурам та народам (знищення, сплюндрування або зневаження культових споруд, видів сакрального мистецтва, тощо) [64].

Із встановленням комуністичної влади на території сучасної Автономної Республіки Крим, також розпочався масований наступ на релігію, зокрема й на іслам. Унаслідок цього занепадало релігійне життя мусульман. У масовому порядку закривалося багато мечетей, мусульманських шкіл – мектебе і медресе, репресувалося духовних осіб, які ще були. Більшовицька пропаганда прямо пов’язувала відданість ісламові з «соціалістичною несвідомістю» та «буржуазними передсудами». Віруючих примушували на відступництво від віри батьків, вони жили в очікуванні репресій. Було створено штучні умови для припинення організованої діяльності мусульманських громад [51].

Отже, виходячи з наведеного вище матеріалу, можна зробити висновки, що скласти загальне уявлення про особливості трипільської релігії стає можливо лише завдяки дослідженню артефактів трипільської культури, що дійшли до нашого часу. Досить часто трипільцями використовувались: зображення концентричних кіл в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень – символіка круговороту Всесвіту; три «яруси» у орнаментах, що позначали землю, повітря і небо; уявлення про чотири сторони світу передавалися завдяки колу з хрестом у середині та ромбу. Трипільці мали власний пантеон богів: Богиня-Мати, Богиня-Донька, Бог-Батька, Бог-Бик, Змій-Дракон та ін. Настуні періоди розвитку української етнорелігії припадають на поклоніння таким богам як Сварог, Перун і Дажбог – головним богам у київському пантеоні, яких характеризує розвинута функція владності, широта охоплення впливом явищ природи й суспільного буття, опікунства воїнством.

Християнство, як етнічна релігія, здобуло національну окресленість, прийшовши в Україну від інших етносів. Вітчизняні форми християнства це українське православ’я, український католицизм, а також окремі протестантські течії й такі суто українського походження конфесії, як мальованці, інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці та ін. Оскільки одна релігія може існувати в різних своїх конфесійних визначеностях, то слід відрізняти історію християнства в Україні від історії на її теренах окремих його конфесій. Жодна з конфесій не може вважатися єдиною національною релігією українців.

2. Співвідношення українського етнорелігійного простору та християнство як світової релігії

Актуальність досягнення взаєморозуміння між представниками різних релігійних напрямків, що нині існують в Україні, не викликає сумнівів, оскільки соціальна напруга, обумовлена кризовим характером буття української спільноти, може суттєво посилюватися за рахунок релігійних протистоянь та зниження рівня традиційної толерантності українців у питаннях віри.

Останнім часом українське суспільство переживає етнорелігійний ренесанс, який породив велику кількість релігійних громад української національної віри та неоязичницьких рухів, що відштовхуються від цілком зрозумілого та очевидного у своїй правоті принципу: українці мають право на свою власну рідну релігію на своїй рідній землі, передану рідною мовою [76].

Деякі дослідники, зокрема Г. Лозко, стверджують, що штучне насадження християнської релігії на теренах нашої держави призвело до занепаду етнічних вірувань: «Значною мірою християнізація (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила не тільки процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, але й спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, стала причиною ослаблення їх етнічного імунітету [55].

Проте, поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з «нижчого» на «вищий» щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій «від локального – до глобального, від глобального до локального», які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу.

Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними. В цьому, вірогідно, полягає одна із закономірностей етнорелігієгенезу.

Світові релігії вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі й космосу. Відірваність Бога від природи, породило по суті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю. Та й самі аскетичні релігії (християнство, іслам) проповідують власне дискредитацію життя [72].

Так, за Б. Поповим, нищення біологічної основи життя – це є «запереченням цінності Дому». Дослідник уживає поняття Дому в значенні специфічної організації життя, де Дім – етнічне явище: «Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині життєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й суспільства утворюють головний нерв культурного поступу» [33].

Таким чином, національне і світове становлять собою пару протилежностей, які постійно борються за свої пріоритети. Сьогодні релігієзнавці вже сміливіше говорять про космополітизм світових релігій, його справжню сутність: «Він з’являється там і тоді, де і коли постає потреба в поширенні якоїсь релігії за межі її етнічної природності, з’являється завдання використати її для світової експансії, завоювання якомога більшої кількості послідовників, витіснення старих або альтернативних вірувань» [34, с. 61]

Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем світовій «християнськості», то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю [34, с. 40].

Відсутність релігійної самоідентифікації етносу виявилася, певною мірою, несподіванкою для багатьох громадян (українець може бути православного, греко-католицького, римо-католицького, протестантського, язичницького віросповідання, або взагалі не сповідувати жодної релігії). Особливо це знервувало представників традиційних християнських церков, які всю свою вікову ненависть спрямували не стільки проти сучасного засилля чужих месіанських конфесій, скільки проти рідного українського етнорелігійного відродження, вбачаючи в ньому чи не найбільшу небезпеку для свого існування. І в цьому їм значною мірою допомагає державна політика, надаючи релігійні пріоритети одній християнській конфесії, порушуючи цим не тільки Конституцію, але й чинне законодавство про свободу совісті і релігійні організації в Україні, а також і міжнародні документи. Саме так виглядає засилля християнських програм на радіо й телебаченні, інтенсивне церквобудівництво, помпезні християнські святкування на державному рівні та ін.