Завдяки трипільській пластиці
дізнаємося про пантеон Богів мешканців
України кінця VI – початку III тис. до. н.ч.
Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні
по праву належить Великій Богині-Матері
– жіночому началу родючості, в якому
відображалося уявлення про відтворюючі
функції Землі, жінки, Природи загалом
[23, с. 23-24].
Жінка-прародителька представлена
глиняними образами повнотілих зрілих
жінок, що народжують. В глину цих статуеток
додавали зерно або борошно з нього. Уявлення
про «похорон» зерна в землі (засів) і його
«воскресіння» (весняні сходи) відображають
ідею вічного перевтілення, відродження
душ покійних родичів через тіла новонароджених
дітей Роду (що пізніше отримало пояснення
як обертання душ через світи Нави, Прави
і Яви). На животі Богині зображений ромб,
розділений начетверо з крапками (зернами)
в середині – символ засіяного поля. Вірогідно,
вони символізують Свято Врожаю, осінній
аграрний період. Часто статуетки Богині
позначені спіралевидними зміями, що обвивають
її груди або живіт (оберіг вагітності).
На поселенні Майданецькому
Богиня-Мати тримала біля грудей дитину.
Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять
і юну постать стрункої молодої Богині-Діви,
оновленої весняної Природи. Наявні також
статуетки Богині в позі Оранти з піднятими
до неба руками. Велика Богиня часто сидить
на глиняному рогатому троні (у вигляді
бика), що вказує на її міфологічний зв’язок
з Богом-Биком [17].
Друга сакральна постать: Бог-Батько
у трипільській пластиці представлений
переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика
(Тура) – чоловічого начала Природи, зображеного
на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки
з символами Тільця датуються з V тис. до
н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до
н. ч.) до середини III тис. до н. ч. – період
панування його в Зодіаку (коли весняне
рівнодення випадало в сузір’ї Тільця)
[6, с. 35.].
У вигляді Бога-Бика давні греки
уявляли Зевса-громовержця (його епітет
Гиєнтій – «дощовик»), а давні слов’яни
з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця
(небесний грім порівнювали з ревінням
бика). У зв’язку з цим можна припустити,
що частина трипільців стала предками
протогреків, а частина – предками протослов’ян.
Як для перших, так і для других проміжною
етногенетичною ланкою стали племена
Усатівської археологічної культури –
а це пізньотрипільський період [17].
До аналогів Бога Бика належать
також єгипетський Апіс (священний бик)
та хурритський Хуррі (бик). До цього ж
ряду можемо віднести перетворену на корову
коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану
з коров’ячими рогами й очима) [36, с. 176].
Трипільська релігія вже, вірогідно,
мала міфологічний сюжет шлюбу Батька
Неба (Бого-Бика) з Матір’ю-Землею (Великою
Богинею). Аналог цього сюжету також має
паралелі в грецькому міфі про викрадення
Європи Зевсом, який обернувся биком. Його
відгомін також поетично описаний у Велесовій
Книзі як один з весняних обрядів шлюбу
Землі і Неба: «се повінчаємо Сварога і
Землю». Цікавою паралеллю є також згадка
про Корову Замунь – праматір «кравенців»
та відому в західних слов’ян Богиню Подагу
(зображену у вигляді корови) [28, с. 11].
Третє місце в трипільському
пантеоні займає Змій-Дракон – втілення
земноводної стихії, який водночас може
виступати як земна (ріки, моря, джерела,
повені), так і небесна волога (дощ, злива).
Висловлюється припущення про наявність
у трипільській міфології ідеї «священного
шлюбу Великої Богині з обома провідними
чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом)
та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки
чому у світі циклічно відтворюється життя,
а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків.
Цілком аналогічним у цьому
контексті видається слов’янський міф
про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом
(Зміуланом) за Небесних Корів (хмари),
в результаті чого проливаються потоки
води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють)
її навесні, даючи поштовх новому вегетативному
круговороту Природи.
Аграрні й еротичні культи тісно
перепліталися в світогляді трипільців
та їхній релігійній практиці: вважалося,
що статевий зв’язок чоловіка і жінки
на полі сприяє родючості рослин і тварин
[17].
Ймовірно всі зооморфні зображення
мали відображати магію родючості тварин,
рослин і роду людей одночасно: ведмідь
з мискою (можливо для пожертв), бик, корова,
тур, свиня, вівця, баран, коза, собака,
олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці,
Сушківка). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись
в релігії давніх греків як рожаничні
Божества. Відома Священна Ведмедиця і
в західних слов’ян (кам’яне зображення
на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки
в динаміці (він наче летить у небо), як
правило поєднується із зображенням рослини
(дерева чи колоска) – своєрідний прототип
ірано-слов’янського Симаргла (Переплута),
охоронця рослин [4]. А зображення олениць
або лосих – прототипи східнослов’янських
Рожаниць, можливо відображення зодіакальної
символіки Великої й Малої Ведмедиць.
Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему
новонародженого Сонця (в обряді Різдва),
чи Вепра початкового Часу (скіфської
релігії), ритуальний вепр характерний
для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця
у військовій магії. Коза – жертовна тварина
в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ
розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях,
пов’язаних з магією родючості [17]. Переважна
більшість зооморфної пластики мала культовий
характер, збережений в релігійних системах
багатьох індоєвропейських народів.
Поховання покійних під порогом
жител чи підлогою (переважно жінок і дітей)
та на території поселень (дорослих родичів)
свідчать про важливість «загробного»
життя в уявленнях трипільців – в них
не існувало нездоланних перешкод між
світом живих і світом мертвих. Можна припустити,
що «модельки жител», ці досить відомі
і різноманітні за типом глиняні вироби,
мали культовий характер – як житло Предків,
охоронців родини. Наявність у них жертовника
і мініатюрного культового посуду може
свідчити про поминальні звичаї – годування
покійних. Так формувалася ідея єдності
Роду.
Аграрно-магічні дійства трипільського
часу мають свої матеріалізовані докази
в цілому ряді культового посуду, що використовувався
в обрядах напування землі (так звані «біноклеподібні»
посудини), обряди викликання дощу (макітри
з грудьми), спеціальний обрядовий одяг
для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях
з китицями на подолі), освячення перших
плодів (різноманітні курильниці з двома,
трьома і чотирма чашами вгорі).
У трипільців були громадські
храми, що розміщувалися у центрі поселення.
Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися
різні зооморфні та антропоморфні фігурки
Богів і Богинь, розписний культовий посуд
для жертвопринесень та інших магічно-обрядових
дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси,
кубики), функціональне призначення яких
досі не встановлене. Висловлюються припущення,
що вони були своєрідними мірилами (протогрішми),
або використовувались для ворожінь чи
інших священних обрядів і дій. Один з
таких громадських храмів розкопано біля
села Конівка. Окрім цього, кожна трипільська
хата мала свій домашній вівтар у формі
рівнобічного хреста, прямокутника чи
прикрашеного спіральним розписом кола
[17].
Ще в кінці XIX ст. німецькому
мислителю Ф. Ніцше відкрилась ідея Вічного
Повернення всіх речей. На початку XX ст.
румунський релігієзнавець Мірча Еліаде
розвиває ідею циклічного часу як найбільш
вартісного, тотожного з космічним, священним,
міфічним часом, що заперечує глобальну
схему лінійності часу. За М. Еліаде, історія
(послідовність реальних фактів) суттєво
програє перед міфом (знанням закономірностей
і законів Всесвіту): «Знати міф – значить
наблизитись до таємниці походження всіх
речей. Інакше кажучи, людина дізнається
не лише про те, яким чином усе виникло,
але також і про те, яким чином виявити
це і відтворити, коли все зникне» [54].
Друга доба, у зазначеній вище
класифікації – доба Сварога охоплює
собою мідний вік, (близько IV-ІІІ тис. до
н. ч.). Сварог – аналог давньогрецькому
Гефесту, який також був богом вогню і
ковальства. Промовиста деталь. І.Огієнко,
характеризуючи цей образ, звернув увагу
на те, що в Іпатіївському літописі під
1114 роком літописець, подаючи уривок з
візантійського хронографа VI—VII ст. Іоана
Малали про Гефеста та його сина Геліоса,
перекладає ім’я першого іменем Сварог,
а другого – Дажбог, адже Дажбог був сином
Сварога. Дехто з дослідників називає
Сварога також опікуном шлюбу та родинного
щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу
за моногамну родину [3, с. 18]. Отже, й тут
володар Неба Сварог постає як «подавач»
світла й дощу і, водночас, у соціальній
ролі.
До певної міри Сварог уподібнюється
давньогрецьким «культурним героям» (Дедал
та ін.), які були винахідниками ремесел,
знарядь праці та всіляких побутових пристроїв.
Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником
плуга, навчив людей молоти зерно на борошно
й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог,
за народною уявою, набирав чоловічого
образу й жив між людьми [51]. В одній давньоукраїнській
міфологічній новелі розповідається,
що жив на узліссі за городищем один дивак,
який огородився високим частоколом і
все «то каміння навіщось теше, то щось
мурує». «Що ти там робиш, чоловіче добрий?»
– питали його. «Жорна і піч». «А що воно
таке?» «О, се таке, що зробить вас усіх
дужчими і мудрими. Житимете ситніше, довше
і краще. Боги, спасибі їм, дали нам жито
та пшеницю, а ми жуємо теє зерно, як тварини.
Негоже се для людини. Вона має теє зерно
змолоти, зробити тісто з борошна і спекти
в печі хліб...» Як з’ясувалося, цей дивак-самітник,
а ним був Сварог, тесав жорна та мурував
піч. Багато лиха завдали йому Чорнобог
та його підручний – Змій-Дракон, який
неоднаразово палив його хату, двір та
прибудови. А дивак починав роботу знову
й знову, поки «таки спік Першу Хлібину
– запашну й золоту як Сонце – і виніс
її людям, і дав кожному по скибці, і вкусили
люди теє диво, і силу відчули в собі неймовірну...
І врочисто стали на коліна перед ним –
новим богом своїм – Сварогом» [22].
Наступною, у зазначеній вище
періодизації, є доба Дажбога, що охоплює
бронзовий вік (середина ІІІ-ІІ тис. до
н.е.). Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) – за
найдавніших часів бог Сонця, світла й
добра. На думку академіка Б. Рибакова,
культ Дажбога сформувався за скіфських
часів в VI—IV ст. до н. е. На початку нашої
ери став богом лісів, гаїв, байраків, садів
тощо. Один з найголовніших персонажів
української міфології.
В Києві ще за часів трипільської
культури (IV—III тис. до н. е.) було велике
капище Дажбога – на Дажбоговій горі (нині
Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився
в багатодітній родині київського коваля
Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик
приніс із гори зернятко, посадив його,
і з нього виріс чудодійний кущ розкішної
пшениці, якою люди й «нагодувалися». Так
Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати
хліб, а батько його Сварог викував першого
плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про
голод в країні росів, то повезли хліб
голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове
військо знищило валку з хлібом, а Дажбога
і Сварога посікло. Боги Вирію оживили
обох, взяли до себе і зробили богами [22,
с. 21].
Зображували Дажбога
у вигляді антропоморфного Сонця.
З давніх-давен сонцеликий образ
Дажбога малювали на вітрилах
кораблів, що виходили із Санбатоса
– Київської гавані на Почайні. Таке зображення
є першим гербом Києва. Культ Дажбога як
головного бога Рідної Української Національної
Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в
книзі «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979). За Силенком,
Дажбог – це свідомість світу. Саме з цієї
свідомості – самоволодіючої, самонаснажуючої
всевишньої сили – й постала людина (слово
«свідомість» Силенко вивів із санскритського
«свідомая», що означає самоутвердження)
[42].
Показово, що «Слово о полку
Ігоревім» називає Дажбожими онуками
русичів не за ім’ям їхнього легендарного
предка – Руса, про якого ще в X ст. писали
арабські та візантійські історики, а
за соціальною приналежністю їх до воїнства,
яке шукає «собі честі, а князеві слави».
Звернімо, зрештою, увагу й на те, що Дажбог
як уособлення привілейованого стану,
князівсько-дружинних верств, уявлявся
також суддею людей. Він не тільки зогріває
землю, а й стежить за тим, як на ній виконується
встановлений його батьком Сварогом правопорядок.
«В цьому відношенні він пов’язується
з ідеєю світської, адміністративної влади»
[21, с. 193]. Правдоподібно, що Дажбог виконував
не тільки правничу , а й моральну функції
суддівства в протиборстві Добра і Зла,
Білого і Чорного богів, і досягав перемоги
першого над другим на шляхах справедливості
[51].
Доба Перуна охоплює залізний
вік (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч.), і є перехідним
етапом до монотеїзму. Перун (Перуні, Перкун,
Пярун, Ратай Божський, Громовержець, Грозник)
– син Дажбога і Мари, Бог Змін, Переділу,
Переходу і Суперечки. Перун – Бог-небо,
а тому в його владі увесь небозвід, атмосферні
опади, вітри і погода. Поєднуючись любовними
узами із Землею-терою, він тим самим стає
Батьком земної Природи. Перун – бог блискавки
й грому. Один з найголовніших персонажів
давньоукраїнської міфології, «бог над
богами» [63].
Перуна уявляли богом дощу,
вогню й блискавки, а водночас і богом
війни та воїнів. У «Велесовій книзі» (IX
ст.) про нього мовиться так: «І ми возносимо
хвалу богу Перуну, володарю грому і богу
битви і війни, який день і ніч обертає
колесо (цикл) народження нових істот,
і який веде нас шляхами справедливості
і в дні битви, і у дні Тризни, і той хто
загинув, переходить у вічне життя і стає
до війська Перуна» [24, с. 35]. Отже, Перун
– Бог вогню і вод, подавач благословенних
тепла й вологи. І в цьому плані «Велесова
книга» співзвучна з повідомленнями греків
про те, що слов’яни обожнювали вогонь
і воду.
Перун багато в чому нагадував
Зевса, який був божеством довгу і родючості,
а також грізною караючою силою, що кілька
разів знищував недосконалий людський
рід. Є землеробський культ і в образі
Юпітера: він був Богом грому й блискавки,
покровителем виноградарства, а також
охоронцем правопорядку і Богом перемоги.
У свідомості язичника-землероба Перун
теж наділявся функцією Бога плідності,
але був і войовничим Богом, і «Богом над
богами». Повідомляючи про вірування антів,
Прокопій Кесарійський писав, що вони
вшановують Перуна як головного Бога,
вважають, що він – «один лише Бог-повелитель
грому і блискавки – є володарем над усім,
і йому приносять у жертву биків і чинять
інші священні обряди». За переказами
й легендами, Перун тримав у руках лук
та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася
його військова функція як грізного князівсько-дружинного
Бога, який боровся із злими дивами та
бісами.