Структурні особливості етнорелігійного простору України

Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VI – початку III тис. до. н.ч. Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом [23, с. 23-24].

Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності).

На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком [17].

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, зображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини III тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця) [6, с. 35.].

У вигляді Бога-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій – «дощовик»), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим можна припустити, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина – предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури – а це пізньотрипільський період [17].

До аналогів Бога Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима) [36, с. 176].

Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бого-Бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: «се повінчаємо Сварога і Землю». Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь – праматір «кравенців» та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови) [28, с. 11].

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків.

Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин [17].

Ймовірно всі зооморфні зображення мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) – своєрідний прототип ірано-слов’янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин [4]. А зображення олениць або лосих – прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза – жертовна тварина в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості [17]. Переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений в релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців – в них не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що «модельки жител», ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер – як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї – годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.

Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані «біноклеподібні» посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зооморфні та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядів і дій. Один з таких громадських храмів розкопано біля села Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола [17].

Ще в кінці XIX ст. німецькому мислителю Ф. Ніцше відкрилась ідея Вічного Повернення всіх речей. На початку XX ст. румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвиває ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, що заперечує глобальну схему лінійності часу. За М. Еліаде, історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту): «Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне» [54].

Друга доба, у зазначеній вище класифікації – доба Сварога охоплює собою мідний вік, (близько IV-ІІІ тис. до н. ч.). Сварог – аналог давньогрецькому Гефесту, який також був богом вогню і ковальства. Промовиста деталь. І.Огієнко, характеризуючи цей образ, звернув увагу на те, що в Іпатіївському літописі під 1114 роком літописець, подаючи уривок з візантійського хронографа VI—VII ст. Іоана Малали про Гефеста та його сина Геліоса, перекладає ім’я першого іменем Сварог, а другого – Дажбог, адже Дажбог був сином Сварога. Дехто з дослідників називає Сварога також опікуном шлюбу та родинного щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину [3, с. 18]. Отже, й тут володар Неба Сварог постає як «подавач» світла й дощу і, водночас, у соціальній ролі.

До певної міри Сварог уподібнюється давньогрецьким «культурним героям» (Дедал та ін.), які були винахідниками ремесел, знарядь праці та всіляких побутових пристроїв. Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником плуга, навчив людей молоти зерно на борошно й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог, за народною уявою, набирав чоловічого образу й жив між людьми [51]. В одній давньоукраїнській міфологічній новелі розповідається, що жив на узліссі за городищем один дивак, який огородився високим частоколом і все «то каміння навіщось теше, то щось мурує». «Що ти там робиш, чоловіче добрий?» – питали його. «Жорна і піч». «А що воно таке?» «О, се таке, що зробить вас усіх дужчими і мудрими. Житимете ситніше, довше і краще. Боги, спасибі їм, дали нам жито та пшеницю, а ми жуємо теє зерно, як тварини. Негоже се для людини. Вона має теє зерно змолоти, зробити тісто з борошна і спекти в печі хліб...» Як з’ясувалося, цей дивак-самітник, а ним був Сварог, тесав жорна та мурував піч. Багато лиха завдали йому Чорнобог та його підручний – Змій-Дракон, який неоднаразово палив його хату, двір та прибудови. А дивак починав роботу знову й знову, поки «таки спік Першу Хлібину – запашну й золоту як Сонце – і виніс її людям, і дав кожному по скибці, і вкусили люди теє диво, і силу відчули в собі неймовірну... І врочисто стали на коліна перед ним – новим богом своїм – Сварогом» [22].

Наступною, у зазначеній вище періодизації, є доба Дажбога, що охоплює бронзовий вік (середина ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) – за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. е. На початку нашої ери став богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тис. до н. е.) було велике капище Дажбога – на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й «нагодувалися». Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе і зробили богами [22, с. 21].

 Зображували Дажбога  у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ  Дажбога малювали на вітрилах  кораблів, що виходили із Санбатоса – Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першим гербом Києва. Культ Дажбога як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979). За Силенком, Дажбог – це свідомість світу. Саме з цієї свідомості – самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили – й постала людина (слово «свідомість» Силенко вивів із санскритського «свідомая», що означає самоутвердження) [42].

Показово, що «Слово о полку Ігоревім» називає Дажбожими онуками русичів не за ім’ям їхнього легендарного предка – Руса, про якого ще в X ст. писали арабські та візантійські історики, а за соціальною приналежністю їх до воїнства, яке шукає «собі честі, а князеві слави». Звернімо, зрештою, увагу й на те, що Дажбог як уособлення привілейованого стану, князівсько-дружинних верств, уявлявся також суддею людей. Він не тільки зогріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. «В цьому відношенні він пов’язується з ідеєю світської, адміністративної влади» [21, с. 193]. Правдоподібно, що Дажбог виконував не тільки правничу , а й моральну функції суддівства в протиборстві Добра і Зла, Білого і Чорного богів, і досягав перемоги першого над другим на шляхах справедливості [51].

Доба Перуна охоплює залізний вік (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч.), і є перехідним етапом до монотеїзму. Перун (Перуні, Перкун, Пярун, Ратай Божський, Громовержець, Грозник) – син Дажбога і Мари, Бог Змін, Переділу, Переходу і Суперечки. Перун – Бог-небо, а тому в його владі увесь небозвід, атмосферні опади, вітри і погода. Поєднуючись любовними узами із Землею-терою, він тим самим стає Батьком земної Природи. Перун – бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами» [63].

Перуна уявляли богом дощу, вогню й блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. У «Велесовій книзі» (IX ст.) про нього мовиться так: «І ми возносимо хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо (цикл) народження нових істот, і який веде нас шляхами справедливості і в дні битви, і у дні Тризни, і той хто загинув, переходить у вічне життя і стає до війська Перуна» [24, с. 35]. Отже, Перун – Бог вогню і вод, подавач благословенних тепла й вологи. І в цьому плані «Велесова книга» співзвучна з повідомленнями греків про те, що слов’яни обожнювали вогонь і воду.

Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством довгу і родючості, а також грізною караючою силою, що кілька разів знищував недосконалий людський рід. Є землеробський культ і в образі Юпітера: він був Богом грому й блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і Богом перемоги. У свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією Бога плідності, але був і войовничим Богом, і «Богом над богами». Повідомляючи про вірування антів, Прокопій Кесарійський писав, що вони вшановують Перуна як головного Бога, вважають, що він – «один лише Бог-повелитель грому і блискавки – є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди». За переказами й легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція як грізного князівсько-дружинного Бога, який боровся із злими дивами та бісами.