Шпаргалки по предмету "Теоретична соціологія"

Мотивації - це внутрішні збудники поведінки людини. Найпоширенішими  мотивами діяльності є матеріальна  зацікавленість, бажання досягти успіху, самореалізуватися у творчості тощо.

До мотиваційної структури особистості  належать настанови, що визначають схильність людини до певних дій, реакцію на об'єкти.

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є особистість як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємозв'язків особи й соціальних спільностей. Соціологія особистості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дослідників - Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, 3. Фрейда, Е. Фромма та ін. Плідно працюють над проблемами соціології особистості й українські дослідники: Л. Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко, В. Андрущенко та ін.

72. Цікавим є підхід американського соціолога й економіста А. Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його міркуваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі, починаючи від нижчих (примітивних) і закінчуючи вищими.

Перший рівень — фізіологічні потреби чи вітальні.

Другий рівень — екзистенціальні (потреби безпеки власного існування, здоров'я, відсутності насильства, безпеки на вулицях, захист від війн тощо).

Третій рівень -потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні.

Четвертий рівень - потреби статусу, визнання, престижу, оцінки інших людей, самоповаги.

П'ятий рівень - потреби самовираження через творчість, самореалізації, розкриття та реалізації здібностей, досягнення сенсу життя.

Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального  середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створені суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні —  продуктом суспільного життя, рівня  розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності).

Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну  природу і є усвідомленням  потреб. Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й  поведінки особи. Разом вони є  основою ціннісного ставлення особистості  до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів  соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає  в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної  ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством —  з іншого.

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і  спільнісних, засвоєних особистістю  цінностей формує систему її ціннісних  орієнтацій, якими вона керується  у житті.

Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють  її поведінку.

 

 

74. висновки, які мають наукову новизну:

-        світоглядна орієнтація особистості є формою її соціокультурного самовизначення, що може здійснюватися або з переважанням соціального аспекту, або як самовизначення в культурі. В першому випадку домінує орієнтація на діяльнісну самореалізацію, що супроводжується прагненням до продукування ідеалів та цінностей, коли суб'єкт здійснює своєрідну експансію в світ, нав'язуючи йому свої власні стандарти, а в другому - відбувається орієнтація на життєтворчість, розвиток органічної системи міжособистісного спілкування, створення життєдайного середовища суб'єктивації людини, для якої характерне бачення світу як самоцінного феномена, як своєрідного співрозмовника;

-        однією з істотних характеристик світоглядних орієнтацій пострадянської людини є їх жорстка соціальна детермінованість, запрограмованість на досягнення соціальної мети, відсутність персональної автономії, що проявляється в підпорядкуванні вищих духовних цінностей цінностям соціальним, в неспроможності розмежувати соціальне та моральне;

-        своєрідною компенсацією відсутності у пострадянської людини спроможності до світоглядного самовизначення є створення таких сурогатних його форм, які надають їй відчуття причетності до конкретного соціального середовища (групи, колективу, класу, партії, релігійної громади тощо) і забезпечують якщо не вільну самореалізацію у світі як цілісному утворенні, то хоча б локальні умови для знаходження неформального партикулярного буття, незважаючи на те, що подібний спосіб партикуляції поєднаний зі створенням свого мікросвіту (соціальний самоустрій), де на дуже незначній соціально-практичній і культурній основі відтворюється особисте життя як цілісний феномен;

-        існує глибинний сутнісний зв'язок між особливостями світоглядних орієнтацій пострадянської людини та постмодерністським світобаченням: спільним для них є відсутність єдиного ціннісного орієнтиру, плюральність та фрагментарність у відображенні навколишнього світу, контекстність мислення, відмова від бінарних опозицій, сприйняття свого буття як своєрідної гри, приземленість людських прагнень;

-        серед найбільш ефективних факторів та напрямків структурування і впорядкування світогляду людини пострадянської епохи є формування та ствердження ідеології ненасилля як єдино можливого засобу вирішення гострих соціальних проблем, толерантного ставлення до “інших”, усвідомлення своєї відповідальності та її перерозподіл із соціальних інститутів на себе, пріоритетний розвиток освітньої галузі.

75. Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин, які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковим становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.

Поняття «соціальні відносини» і «суспільні відносини» часто ототожнюють. Але це правомірно лише тоді, коли соціальні  відносини розглядають у широкому значенні, протиставляючи їх природним. Труднощі у вивченні соціальних відносин зумовлені тим, що вони не є статичними, закоренілими формами соціальної взаємодії, завжди взаємозв'язані з іншими видами відносин, які взаємоінтегруються, виявляються через них.

Соціальні відносини органічно  пов'язані з усіма іншими видами суспільних відносин, формами і способами  соціальної діяльності людей, спільнот, соціальними інтересами, соціальними  потребами, соціальною справедливістю або несправедливістю, соціальною рівністю чи нерівністю, соціальною однорідністю або неоднорідністю, соціальною активністю чи пасивністю тощо.

Багатоманітність соціальних відносин є своєрідним відображенням  суспільного життя, наслідком впливу на них конкретної суспільної діяльності, що надає їм специфічних відтінків. Розвиток соціальних відносин у кожній конкретній сфері породжує відповідні суперечності, вирішення яких і становить  сутність процесу соціального розвитку.

Вивчення соціальних відносин повинно здійснюватись у контексті  всього способу життя. Це дає змогу  побачити, з одного боку, взаємозв'язок суспільних змін, породжених змінами  змісту, форм і умов життєдіяльності  соціальних спільнот, а з іншого — визначити, як вони впливають на спільноти, соціальний склад людей, їх поведінку та діяльність.

Як і будь-яка інша наука, соціологія розробляє і такі поняття, які відображають сутність науки, її функціонування та розвиток. Це категорії  теоретичної соціології, метасоціології, поняття методологічного значення.

Головною особливістю  соціального життя є взаємодія  індивідів, соціальних груп у межах  відповідних соціальних інститутів.

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.

Одним із виявів соціальної взаємодії є зв'язок.

Соціальний  зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп.

Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від соціальних умов, у  яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу  чого він здійснюється), механізм свідомого  регулювання взаємин між суб'єктами («правила гри» між індивідами, соціальними  спільнотами). На особливість соціального  зв'язку впливає різке збільшення чи зменшення чисельності його учасників  на основі прямого обміну, моральних  принципів добросусідства. Він може виявлятися у формі соціального  контакту і соціальної взаємодії.

76. Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.

У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного  з них, одностайність у розумінні  ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між  ними.

Види соціальної взаємодії  класифікують:

— за кількістю суб'єктів  взаємодії: між двома людьми, між  індивідом і групою, між групами;

— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);

— за терміном: короткочасні й довгочасні;

— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;

— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;

— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

Існують два основних рівні  дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства).

Один із засновників її Т. Парсонс  вважав, що орієнтації діяльного індивіда мають дві моделі модифікації: мотиваційну  і ціннісну. Мотиваційна спрямована на бажання і плани індивіда, а  значить, на задоволення або незадоволення  його потреб. Ціннісна орієнтація належить до тих аспектів орієнтації особи, що зв'язують її з дотриманням певних норм і стандартів..

Німецький філософ і соціолог Юрген  Хабермас (нар. у 1929 р.) створив власну теорію соціальної дії, виділивши чотири її типи: стратегічну (учасники стратегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів або перешкод на шляху  до мети); нормативну (дія, метою учасників  якої є досягнення взаємовигідних експектацій, здійснювана шляхом підпорядкування  своєї поведінки цінностям і  нормам); драматургічну (її мета — подання  самому собі, вибіркове самовираження  індивідуальності); комунікативну (прагне досягти вільної угоди між  учасниками для досягнення конкретних результатів у певній ситуації).

Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його потребами  і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи  реалізації потреб, мету. У конкретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди виокремлюють різні об'єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють корисні або  шкідливі елементи ситуації, визначають першочергове, важливе і другорядне, аналізують можливі наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії — це задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища.

Звичайно, не кожна дія людини є  соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Індивідуальна  мета, що відтворює потреби людини, є початком соціальної дії, початком орієнтації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята оточенням.

Соціальна дія може бути традиційною  або афективною. Традиційна соціальна  дія ґрунтується на соціальних стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Вона мінімізує  самостійність особистості у  її вчинках. Афективна соціальна  дія зумовлена емоційним станом, найчастіше супроводжується глибоким душевним хвилюванням.

77.  Теорія соціального обміну

Її автор Дж. Хоманс розглядав  соціальну взаємодію як складну  систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження винагород і затрат. Стверджуючи, що суб'єкти взаємодіють  на підставі свого колишнього досвіду, виділяє чотири принципи взаємодії: 1) чим вище винагороджується певний тип поведінки, тим частіше він  повторюватиметься; 2) якщо винагорода залежить від якихось умов, людина намагається відтворити їх; 3) якщо винагорода велика, людина здатна витратити більше зусиль для її отримання; 4) коли потреби  людини близькі до насичення, вона докладатиме  менше зусиль для їх задоволення. За цими критеріями, на думку Хоманса, можна аналізувати навіть складні  види взаємодії: відносини влади, переговорний процес, лідерство тощо.

Найповніше відображення в американській  соціології. Один із засновників чиказької  школи соціальної екології Р. Парк обґрунтував  чотири основні види соціальної взаємодії: змагання, пристосування, соціальний конфлікт та асиміляцію. Суспільство, стверджував  він, є найважливішим елементом  соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв'язків.

Теорія символічного інтеракціонізму

Сформулював її американський філософ  і соціолог Джордж Мід (1863—1931), який заперечував, що поведінка людей  — це пасивна реакція на винагороду чи покарання. Розглядаючи вчинки людини як соціальну поведінку, засновану  на комунікації, в якій вона реагує не тільки на дії, але й на наміри інших людей, Мід виділив два  типи дій: значущі й незначущі. Для  усвідомлення мотивів дії людини слід уявити себе в її ролі. Значущі  події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи предмет символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета. А взаємодія  між людьми є безперервним діалогом, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного та реагують на них.

Етнометодологія

Вона тісно пов'язана з теорією  символічного інтеракціонізму. Згідно з нею найважливішим чинником міжособистісної комунікації є  прийняті на віру правила, що регулюють  взаємодію між людьми. Конкретні  стереотипи впливають на інших людей  незалежно від того, якого значення вони їм надають. Так у контексті  соціальних структур (наприклад, структури  влади) формуються договірні значення.