Шпаргалки по предмету "Теоретична соціологія"

3. Поведінка людини зумовлена  передусім соціальними, а не  природними чинниками.

4. Суспільний прогрес безмежний,  що уможливлює вирішення в  майбутньому всіх соціальних  проблем.

Опоненти «парадигми людської винятковості» опиралися на сформульовану Дж. Форрестером концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі, в якій взаємопов'язані населення, капіталовкладення (фонди), географічний простір, природні ресурси і виробництво продуктів харчування, взаємодія яких зумовлює динаміку змін у світовій системі. Наприклад, У. Кеттон і Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної парадигми повинен бути принципово інший підхід до проблеми людини та її соціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрунтуватися на усвідомленні того, що:

— людські істоти — один з безлічі  живих видів біосфери, що формує соціальне життя;

— дія природи на суспільство  призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої людської діяльності;

— природні ресурси планети обмежені, а це накладає певні обмеження  на суспільний прогрес;

— попри те що діяльність людей  змінює середовище, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.

За такого підходу всі екологічні пошуки повинні неминуче мати соціологічний  вимір. Та оскільки екологічні катастрофи і нещастя торкаються, як правило, не окремих індивідів, а широких  соціальних спільнот, «екологія є  справді соціологічною, оскільки акцентує на сукупностях, а не на індивідуальному» (С. Лондон).

Ця теоретична концепція, розвинута  Р. Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчелом, Н. Мойсеєвим та ін., покладена  в основу соціології екології. Головні  її принципи зводяться до таких положень:

1. Людство є одним з багатьох  видів живих істот, що залежать  від природного навколишнього  середовища, й у цьому сенсі  не є винятковим. Через обмеженість  зворотного зв'язку з природою  людські дії часто спричинюють  непередбачувані наслідки.

2. Вищою цінністю є гармонійний  розвиток людини і природи.  Природа споконвічно самоцінна,  може існувати поза людиною  і без неї, незалежно від  того, корисна вона чи шкідлива  для людини.

3. Наявність у людини розуму  не передбачає для неї жодних  привілеїв. Навпаки, це накладає  на неї додаткові обов'язки  щодо природи. Світ людей і  світ природи — елементи єдиної  системи.

4. Вплив на природу змінюється  взаємодією, ціль якої полягає  у максимальному задоволенні  потреб людини і потреб природи.

5. Природний світ має певні  межі, тому існують обмеження  щодо економічного росту. Економічна  експансія вимагає вилучення  все більшої кількості ресурсів  з навколишнього середовища, що  призводить до екологічних проблем,  які обмежують економічне зростання.

6. Держава своєю діяльністю спричиняє  загострення екологічних проблем,  прагнучи створити вигідні умови  для капіталу, часто ігноруючи  особливості навколишнього середовища.

7. Взаємодія з природою повинна  визначатися «екологічним імперативом»: правильно і дозволено тільки  те, що не порушує існуючої  в природі екологічної рівноваги.

 

 

25

Опоненти «парадигми людської винятковості»  опиралися на сформульовану Дж. Форрестером  концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі, в якій взаємопов'язані населення, капіталовкладення (фонди), географічний простір, природні ресурси і виробництво  продуктів харчування, взаємодія  яких зумовлює динаміку змін у світовій системі. Наприклад, У. Кеттон і Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної  парадигми повинен бути принципово інший підхід до проблеми людини та її соціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрунтуватися на усвідомленні того, що:

— людські істоти — один з безлічі  живих видів біосфери, що формує соціальне життя;

— дія природи на суспільство  призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої людської діяльності;

— природні ресурси планети обмежені, а це накладає певні обмеження  на суспільний прогрес;

— попри те що діяльність людей  змінює середовище, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.

За такого підходу всі екологічні пошуки повинні неминуче мати соціологічний  вимір. Та оскільки екологічні катастрофи і нещастя торкаються, як правило, не окремих індивідів, а широких  соціальних спільнот, «екологія є  справді соціологічною, оскільки акцентує на сукупностях, а не на індивідуальному» (С. Лондон).

Ця теоретична концепція, розвинута  Р. Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчелом, Н. Мойсеєвим та ін., покладена  в основу соціології екології. Головні  її принципи зводяться до таких положень:

1. Людство є одним з багатьох  видів живих істот, що залежать  від природного навколишнього  середовища, й у цьому сенсі  не є винятковим. Через обмеженість  зворотного зв'язку з природою  людські дії часто спричинюють  непередбачувані наслідки.

2. Вищою цінністю є гармонійний  розвиток людини і природи.  Природа споконвічно самоцінна,  може існувати поза людиною  і без неї, незалежно від  того, корисна вона чи шкідлива  для людини.

3. Наявність у людини розуму  не передбачає для неї жодних  привілеїв. Навпаки, це накладає  на неї додаткові обов'язки  щодо природи. Світ людей і  світ природи — елементи єдиної  системи.

4. Вплив на природу змінюється  взаємодією, ціль якої полягає  у максимальному задоволенні  потреб людини і потреб природи.

5. Природний світ має певні  межі, тому існують обмеження  щодо економічного росту. Економічна  експансія вимагає вилучення  все більшої кількості ресурсів  з навколишнього середовища, що  призводить до екологічних проблем,  які обмежують економічне зростання.

6. Держава своєю діяльністю спричиняє  загострення екологічних проблем,  прагнучи створити вигідні умови  для капіталу, часто ігноруючи  особливості навколишнього середовища.

7. Взаємодія з природою повинна  визначатися «екологічним імперативом»: правильно і дозволено тільки  те, що не порушує існуючої  в природі екологічної рівноваги.

Спираючись на ці принципи, академік М. Мойсеєв сформулював концепцію  коеволюцїі, яка має бути орієнтиром у взаємодії людини з природою в умовах зростаючої небезпеки екологічної  катастрофи. Процес коеволюції тлумачиться  не як статично існуюча рівновага  між природою і людиною, а як «стійка  нерівновага», за якої зміна параметрів біосфери відбувається настільки повільно, що людство здатне адаптуватися до змін, вписатися у стабільні біогеохімічні  цикли.

коеволюція людини і біосфери забеспечує збереження людського  роду як біологічного виду і умови  для подальшого розвитку людства  в системі культури і цивілізації.Відповідно, основною вимогою, якій має відповідати розвиток людства, є забезпечення коевюції людини і біосфери. Враховуючи це М.Моісеєв пропонує розглядати позитивний корегуючий вплив людини на екологічну ситуацію не як "управління" нею, а як "направляння". Тобто, досягнення оптимального екологічного стану здійслюється на підставі врахування в діяльності людини в природі різних аспектв її знання біосфери - наукового, соціального, ціннісного тощо.

 

28. Своєрідну, матеріалістичну концепцію суспільства запропонував Карл Маркс. Застосований принцип визначальної ролі суспільного буття стосовно суспільної свідомості та інших форм людської життєдіяльності дозволив Кар-лу Марксу показати суспільство, основу якого складає матеріальне виробництво засобів до життя, у розвитку і в історичній спадковості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі. У вченні ЇСарла Маркса суспільство розглядається як цілісний організм. В центрі знаходиться людина – суб’єкт діяльності. Якщо людина одночасно і творець, і продукт суспільства, то її суть – сукупність всіх суспільних відносин. Висновки Карла Маркса про природу соціального знаходили підтвердження у практиці розвитку капіталізму. Тоді ж однодумці Маркса, його послідовники звертали увагу на ряд серйозних недоліків його вчення. До них відносили перебільшення ролі класової боротьби у суспільному розвитку, постулат про диктатуру пролетаріату, абсолютизацію економічного фактора ролі суспільства стосовно окремої людини (це згодом вилилося в установлення у ряді країн тоталітарних режимів) тощо. Не викликає поваги авторитарний дух вчення, нігілістичне ставлення до інших концепцій, що мали багатий історичний досвід вивчення суспільства.

Головна   Соціологія (загальна)(Пшеничнюк О.В)   33. Соціальна структура суспільства. 33. Соціальна структура  суспільства.   Передумовою структурованості суспільства є природа, котра  поділила людей за віком, статтю, расою. Окрім того, у процесі життєдіяльності  люди залучаються до спілкування, створюють  розгалужену систему взаємодій. Ця сукупність зв'язків і утворює  соціальну структуру. Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Соціальна структура формується за різними ознаками: класовими, національними, статевими, віковими, професійними та ін. Основні різновиди  соціальної структури: • соціально-класова структура - сукупність суспільних класів, їхні зв'язки та відносини (класи, соціальні верстви, соціальні групи); •  соціально-професійна структура (виробничі й інші колективи та організації); • соціально-територіальна структура (міське та сільське населення, поселенські спільноти тощо); • соціально-демографічна структура (сім'я, вікові та статеві спільноти); • соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи). Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які: Соціальні спільноти - це об'єднання людей, що виникають і формуються на основі: - культурно-історичної самобутності (народи, нації); - родинних зв'язків і  схожості стадій життя (сімейні,  статево-вікові тощо). Соціальні спільноти також  розрізняються за професійно-кваліфікаційними та територіально-регіональними ознаками. Історичними детермінантами формування соціальних спільнот були: •  умови соціальної реальності, що зумовили об'єднання людей; • загальні інтереси значної  частини індивідів; • розвиток державності та форми організації людей у  різноманітних соціальних інститутах; • спільна територія, що зумовлює міжособистісні (прямі й опосередковані) контакти. Соціальні спільноти як ціле характеризуються такими показниками: •  умови життєдіяльності, опосередковані політичними, економічними та соціальними особливостями; • спільні інтереси індивідів, які взаємодіють між собою; • ставлення до конкретних соціальних інститутів і цінностей; • соціально-професійні характеристики індивідів, об'єднаних у спільноту; • належність до територіальних утворень. Одні спільноти складаються  об'єктивно, незалежно від волі та бажання людей (класи, верстви, нації), інші ж створюються свідомо й  цілеспрямовано (політичні організації, громадські організації, партії та ін.). Соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в соціальну структуру як її механізм, а соціальна структура є формою, що організовує їх у певну цілісність. Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти в цілісну  соціальну систему, котра самоорганізується  та має складний ієрархічний характер. Кожну соціальну спільноту  характеризують такі соціально-психологічні показники: • рівень згуртованості соціальної спільноти; • характер взаємодії між  індивідами.

 

34. З мiкро соцiологiчної точки зору соцiальні структури мають два основнi компоненти - статуси . та ролi . Соціальний статус особистості - це місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях.Кожна людина має багато статусів у зв'язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки.

Усі соціальні статуси  можна розділити на два основних типи:

- приписані, вроджені;

- набуті, досягнуті.

Приписані статуси - це статуси, що їх надає людині група чи суспільство  незалежно від її здібностей і  зусиль. До них належать стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї тощо.

Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість досягає завдяки  власним здібностям і зусиллям. Це, зокрема: дружина, професор, банкір, студент  тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під  контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням.

Розрізняють також соціальний і особистий статуси.

Соціальний статус - це місце  людини в суспільстві, котре вона посідає як представник великої  соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії та ін.).

Особистий статус - це місце  індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.

Із соціальним статусом тісно  пов'язана соціальна роль, іноді  її називають динамічним аспектом статусу.

Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має  зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв  і обов'язків, які визначено статусом.

Виконання соціальної ролі має  відповідати усталеним у суспільстві  нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі  вже задані їй від народження.

Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації.

Рольове навчання має дві  мети:

• навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі;

• набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповідають певній ролі.

Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які  найчастіше є боротьбою мотивів  діяльності.

Рольові конфлікти зводять  до двох типів:

• міжособистісні, які виникають  тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі. Найчастіше це буває тоді, коли відсутні чітко окреслені правила  якихось ролей. Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп;