Шпаргалки по предмету "Теоретична соціологія"

Теорія драматичного підходу

В її основі принципи управління враженнями у соціальній взаємодії. Розглядає  соціальні ситуації як мініатюрні драматичні спектаклі: люди діють подібно до акторів на сцені, створюючи певне  враження. Її автор Е. Гоффман виходив  з того, що люди самі створюють ситуації, щоб виразити символічні значення, за допомогою яких вони справляють гарне враження на інших.

78. За Парсонсом, система дії, як і будь-яка система, визначається способом взаємодії з навколишнім середовищем, яким постають для неї фізична реальність і вища реальність (реальність смислів). Відповідно виникають дві функції, яким має відповідати система дії, — функція адаптації (стосовно фізичної реальності) та функція відтворення зразка (стосовно вищої реальності). На думку Парсонса, є ще дві функції, яким має відповідати система дії, а саме «внутрішні», які необхідні для задоволення «зовнішніх», — функція ціле досягнення та функція інтеграції. Теорія соціальної дії

Один із засновників її Т. Парсонс  вважав, що орієнтації діяльного індивіда мають дві моделі модифікації: мотиваційну  і ціннісну. Мотиваційна спрямована на бажання і плани індивіда, а  значить, на задоволення або незадоволення  його потреб. Ціннісна орієнтація належить до тих аспектів орієнтації особи, що зв'язують її з дотриманням певних норм і стандартів. Для Парсонса саме норма забезпечує досягнення мети індивіда, який, орієнтуючись на неї, оцінює вчинки та очікування іншого індивіда. Важливим при цьому є механізм включення індивідуальної діяльності в суспільство під впливом  нормативного характеру орієнтації дії. Суть такої нормативності полягає  у відповідності очікувань і  дій індивіда очікуванням і діям оточуючих людей, у спрямуванні  його поведінки на відповідність  груповим нормам. Ця відповідність  досягається мотиваційною інтеграцією, що виникає внаслідок набуття  особистістю певних ціннісних якостей, якими характеризується групова  свідомість.

79. Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як

астроном досліджує рух  небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід

намагатися зрозуміти  її дії як осмислені, скеровані на певну мету та

засоби її досягнення. Соціолога  при цьому цікавить не те, що індивіди

роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння

пов'язана у Вебера категорія  соціальної дії. Соціологія досліджує

поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія

передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і

орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі

дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів,

наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути

цього зіткнення, тоді ця подія  стане соціальною дією, бо велосипедист у

своїй поведінці орінтується  на поведінку іншого.

 

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

 

• традиційну (визначається звичкою);

 

• афективну (визначається емоціями і почуттями);

 

• ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну,

естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від  її успіху);

 

• цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших  людей

і використанням цього  очікування як засобу для досягнення раціонально

регульованих цілей з  метою досягнення успіху).

 

З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними

та раціональними, характерними для сучасного індустріального

суспільства, тоді як перші  дві — суб'єктивно-ірраціональними  і тому

практично незбагненними, —  вони існують у традиційних суспільствах

минулого. Зрозуміти можна  лише цілераціональну соціальну  дію, оскільки в

ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої

людини. По мірі зменшення  раціональності соціальна дія стає менш

зрозумілою і недоступною  для соціології.

80. Становлення культури пов'язують із процесом антропо-соціогенезу - біологічного та соціального розвитку людства. Водночас, власне соціальний розвиток людини, "входження" людини до суспільства у процесі соціалізації можливий лише через культуру.

Будучи тільки людським творінням, культура облагороджує людину, забезпечуючи її комфортне існування у світі.

У соціології проблеми культури суспільства, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія - соціологія культури. Складові культури, що відокремилися в процесі диференціації соціального знання, становлять предмет галузевих соціологій. Це, наприклад, соціологія освіти, соціологія навчання, соціологія виховання, соціологія вільного часу, соціологія книги, соціологія читання, соціологія музики тощо. Останні співвідносні із соціологією культури як частина та ціле й перебувають у тісній взаємодії, збагачуючи одна одну.

Самостійною теоретичною  системою знань соціологія культури стає у 60-70-ті pp. XX ст. Біля її витоків стояли П. Со-рокін ("Соціальна та культурна динаміка"), А. Моль ("Соціо-динаміка культури"). Значний внесок у розуміння проблем культури зробили П. Бурдьє, Н. Смелзер, Дж. Мердок, У. Самнер. Серед сучасних українських учених над цими проблемами плідно працюють С. Кримський, М. Попович, Л. Сохань, Є. Бистрицький, О. Донченко, В. Піча, В. Андрущенко та ін.

Основні проблеми, котрі вивчає соціологія культури:

• визначення категорійного  апарату цієї галузевої соціології;

• виділення структурних  елементів культури;

• функції культури;

• різновиди культури;

• культура й особистість;

• культурна взаємодія  та взаємовплив культур;

• глобалізація та універсалізація  культури в сучасних умовах;

• етноцентризм і культурний релятивізм.

Поняття "культура" було взято із землеробства та першопочат-ково означало "обробітокземлі" з метою забезпечення її родючості. М- Цицерон уперше вжив це слово для визначення філософії як культури розуму. Саме філософія, на його думку, вчить краще мислити, "обробляє" розум. Отож, культура- це, як і землеробство, діяльність людини, спрямована на перетворення природи на людське благо, її облагородження, а також, як і філософія, - спосіб виховання, перетворення, удосконалення людського розуму.

У сучасній соціології не існує  єдиного визначення культури, наукові  дискусії з цього приводу тривають дотепер. Нараховують від 250 до 500 визначень культури, котрі можуть бути класифіковані на три групи: описові, аксиологічні (ціннісні) та діяльнісні визначення.

Перевага надається діяльнісним визначенням культури. Найзагальніше культура - це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що містить знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

83. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму

Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні  мати необхідну соціокультурну передумову — цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак  сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи  цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі  соціокультурні інститути, цінності й  норми.

З огляду на це необхідно співвідносити  мету й характер реформ з реальними  умовами та орієнтаціями людей, враховувати  особливості культури соціуму, окремих  верств і груп. В іншому разі культурну  політику спіткає крах, а культуру — загальна криза:

— втрата культурою своєї основної — людинотворчої функції;

— поглиблення суперечностей між  продуцентом духовних цінностей  та їх користувачем, відчуження від  культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв'язками;

— зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур  інших етносів;

— переорієнтація зусиль зі сфери  продукування культурних цінностей  у сферу поширення та використання їх;

— припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити  «за законами краси»;

— зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення  антиінтелектуалізму, ганьбливого  ставлення до творців духовних цінностей;

— поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних  сленгів, допуск ненормативної лексики  на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;

— перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

— зниження регулятивної функції  моралі, утвердження імморалізму  як принципу буття;

— втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в  інокультурних зразках;

— десакралізація базових цінностей  культури, формування «ціннісного вакууму»;

— зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в  умовах НТР. Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.

Особливості культурної ситуації в  Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної  культури; радянська культура, заснована  на патерналізмі; субкультура ліберальних  цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий  переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється  соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна  субкультури. Але найглибше криза  культури виявляється у кризі  особистості.

Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації  та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

Розширилося використання етнокультурного  чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься  не стільки товарами, як формуванням  і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

 

 

81. Основні функції культури  в суспільстві:

- людинотворча, гуманістична, цивілізаційна;

- пізнавальна (гносеологічна);

- інтерактивна (комунікативна);

- регулятивно-нормативна;

- ціннісно-орієнтаційна;

- освітньо-виховна.

Загальновизнаним є поділ  культури на матеріальну, що охоплює  сферу матеріальної діяльності людини, та нема¬теріальну, яка пов'язана  з духовною діяльністю.

Структурують культуру також  і за її формами, виокремлюючи: загальнолюдську  культуру, котру виробило людство  протягом усієї історії; суперкультуру  як таку, що створена певним суспіль¬ством (американська культура, українська культура); субкультуру як культуру певних груп — "малі культурні світи" (субкультура  молоді, католицька субкультура, міська субкультура); контр¬культуру як культуру певної групи людей, що суперечить пере¬важній  культурі суспільства, перебуваючи  у стані конфронтації щодо неї; антикультуру як відхід від загальнолюдських цін¬ностей, делінквентну (протиправну) культуру тощо.

Класифікувати культуру можна  також за суб'єктами її створен¬ня та носіями, поділяючи її на елітарну, народну й масову.

82. Сучасний світ переживає  період радикальних та стрімких  змін. Виникають

нові можливості культурного  вибору. Тому соціальна думка XXI століття

досліджує принципи людського  співіснування, аналізуючи класичні та

сучасні парадигми суспільної науки.

 

Однією з малодосліджених, але дуже цікавих концепцій культурного

розвитку є культурологічна  модель відомого філософа та соціолога  ХХ

століття П. Сорокіна. Його теорія відображає тенденцію сучасної

культурології до пошуку спільної культурної основи людства, шляхів і

механізмів синтезу та спадкоємності в культурно-історичному  процесі.

Виявлення спільних рис у  різних культурах супроводжується  прагненням

осягнути і зберегти унікальність кожної з них.

 

Найпривабливішим у культурологічній концепції видатного філософа та

соціолога П. Сорокіна є її теоретичний потенціал, можливості, які вона

розкриває перед сучасною культурою. Висловлені ним ідеї сповнені надії

на перспективи соціального  розвитку як окремих культурних етносів, так і

всієї людської цивілізації. Цінність його підходу до проблем  майбутнього

культури полягає також  у тому, що мислитель інтерпретує

культурно-історичний процес не лише з точки зору його загальних  форм та

закономірностей, але й  дослідження особистого буття людини як способу

організації її культурного  буття.

 

Сутність сорокінської теорії соціокультурної динаміки – рух  історії у