Шпаргалки по предмету "Теоретична соціологія"

4.14.Теоретична соціологія

На цьому рівні суспільство  вивчають як єдиний соціальний організм, акцентуючи на глобальних проблемах. Отримані знання встановлюють сутнісний зв'язок між окремими підсистемами суспільства, якнайзагальніше описують їх.

Теоретична соціологія вирішує  низку завдань:

— створення засад для  опису і пояснення явищ, фактів соціальної дійсності у термінах і категоріях, які відображають їх сутнісні характеристики, спільні та відмінні риси;

— орієнтація на комплексний  підхід до вивчення соціальних явищ і  процесів;

— розкриття сутності соціальних законів (загальних і спеціальних);

— формування методологічної бази для соціологічного пізнання дійсності;

— виявлення загальних  закономірностей соціального розвитку суспільства, а також вироблення методологічних засад розвитку спеціальних  соціологічних теорій та емпіричних досліджень;

— інтеграція, синтез, узагальнення розрізнених знань, здобутих емпіричним шляхом, формування їх у систему  висновків, узагальнень, понять, категорій, законів тощо.

Структуру теоретичної соціології формують такі компоненти:

— система загальних і  специфічних законів, що виявляють  і закріплюють типові, відносно сталі  зв'язки в суспільстві, його соціальних інститутах і системах;

— система постулатів, аксіом та інших тверджень про соціальне  життя суспільства;

— логіка висновків і доведень, використовуваних для обґрунтування  соціальних висновків, прогнозів, тенденцій  і закономірностей у соціальному  житті суспільства;

— загальний і спеціальний  соціологічний категоріальний апарат;

— обґрунтування різних підходів до аналізу об'єкта і суб'єкта досліджень;

— система пізнавальних методів  і процедур, яка забезпечує повноту  опису, пояснення і передбачення соціальних явищ і процесів на певному  рівні соціальної організації суспільства;

— емпірична база (зафіксовані  факти), що потребує теоретичної інтерпретації.

Західні вчені поділяють  соціологічну науку на макро- і мікросоціологію. Макросоціологія вивчає будову суспільства, взаємозалежність і взаємодію його структурних утворень. Мікросоціологія зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистісному рівні, який вважається базовим і вирішальним у формуванні складніших форм соціальної поведінки.

Ці рівні взаємопов'язані, оскільки безпосередня повсякденна  поведінка людей відбувається в  межах конкретних соціальних систем, структур та інститутів.

 

6.Категорії соціології. Поняття «категорія» виражає універсальні особливості дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу предметів, явищ тощо.

Категорії та поняття в  соціології відображають передусім  особливості об'єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка  стала об'єктом даної науки. Розрізняють дві основні групи категорій соціології:

1. Категорії, що пояснюють  статику суспільства, його структуру  з виокремленням її основних  підсистем та елементів. Серед  них такі категорії, як «соціальна  спільність», «соціалізація», «особистість»,  «соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація», «соціальний  контроль», «соціальна поведінка»  та ін.

2. Категорії, що характеризують  динаміку суспільства, його основні  зміни — причини, характер, етапи  тощо. Ці категорії вказують, як  змінюється соціальний об'єкт,  якими є особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як  «соціальний розвиток», «соціальний  протест», «соціальна трансформація», «соціальний рух», «соціальна мобільність»  та ін.

Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій:

1. Загальнонаукові категорії  у соціологічному заломленні («суспільство»,  «соціальна система», «соціальний  розвиток» тощо).

2. Безпосередні соціологічні  категорії («соціальний статус»,  «стратифікація», «соціальний інститут»,  «соціальна мобільність» тощо).

3. Категорії дисциплін,  суміжних із соціологією («особистість»,  «сім'я», «соціологія політики»,  «економічна соціологія» тощо).

Однією з особливих  і найуживаніших у соціології є категорія «соціальне».

Соціальне (лат. socialis — товариський, громадський) — сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ і процесів суспільного життя.

Категорія «соціальне» тісно  взаємодіє з категорією «соціальні відносини».

Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин, які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковим становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.

Соціальні відносини органічно  пов'язані з усіма іншими видами суспільних відносин, формами і способами  соціальної діяльності людей, спільнот, соціальними інтересами, соціальними  потребами.Як і будь-яка інша наука, соціологія розробляє і такі поняття, які відображають сутність науки, її функціонування та розвиток.

 

12. Кожному типові парадигм відповідають певні методи до¬слідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціаль¬них інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагаль-нювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які  неможливо ґрунтовно до¬слідити за допомогою масових опитувань  і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу  людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здо-бути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію  сім'ї, історію життя людини, біо¬графічний  метод (біографічне інтерв'ю, соціальна  автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'ю  та ін.

13 Методи соціології

Дослідницька діяльність є неможливою без використання певних методів.

У соціологічних дослідженнях розрізняють  методи теоретичні й емпіричні (практичні).

1. Теоретичні методи. їх ще називають загальнонауковими, оскільки ними послуговуються усі без винятку наукові дисципліни: хімія, математика, фізика, астрономія, історія та ін. Вони включають у себе основні процедури логіки, вимоги до обґрунтування знання, правила виведення висновків тощо.

До теоретичних методів належать:

Абстрагування — сходження від конкретного до абстрактного, від емпіричного до теоретичного. Цей метод включає три способи застосування:

абстрагування за допомогою відволікання (розгляд окремих рис або властивостей об'єкта без зв'язку з іншими й  об'єктом в цілому);

абстрагування за допомогою ототожнення (вивчення об'єкта на підставі обмеженого набору його ознак, що є певним його спрощенням і узагальненням);

абстрагування за допомогою ідеалізації (розумове конструювання ідеальних  об'єктів).

Системно-структурний метод — розглядає об'єкт пізнання як систему, що складається ві структурних елементів з визначеними функціями. Кожне соціальне явище є складною системою, яка, одночасно, є структурним елементом іншої, ширшої системи і складається з елементів, які, в свою чергу, є системами з іншими структурними елементами.

Порівняльний (компаративний) метод — це встановлення подібності та відмінності, що ґрунтується на підставі спів падання чи не спів падання певних ознак об'єктів.

Типологічний метод — групує факти у якісно визначені типи на підставі властивих їм спільних ознак.

2. Емпіричні методи (практичні). Саме ці методи складають науковий апарат для вивчення конкретних соціальних подій і фактів.

При зборі первинних даних використовують чотири основних методи, кожен з  яких має по два основних різновиди: опитування (анкетування та інтерв'ювання), аналіз документів (якісний і кількісний (контент-аналіз), спостереження (невключене і включене), експеримент (природній  і штучний).

19.  Соціальне (лат. socialis — товариський,  громадський) — сукупність певних  рис та особливостей суспільних  відносин, інтегрована індивідами  чи спільнотами у процесі спільної  діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках,  ставленні до свого місця в  суспільстві, явищ і процесів  суспільного життя. 

Будь-яка система суспільних відносин (економічна, політична тощо) характеризується стосунками між людьми, а також  відносинами особи та суспільства. Тому кожна з цих систем завжди має свій чітко визначений аспект.

Специфіку соціального характеризують такі основні риси:

— загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом  інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;

— вираження спричиненого суспільними  відносинами (економічними, політичними  та ін.) певного стану індивідів;

— з'ясування стосунків різних індивідів  і груп між собою, ставлення до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

— соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється  в їх спілкуванні та взаємодії.

Соціальне явище чи процес виникають  тоді, коли поведінка індивіда зумовлюється поведінкою іншого індивіда або групи (спільноти), незалежно від їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії  індивіди, спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних рис суспільних відносин.

Категорія «соціальне» тісно взаємодіє  з категорією «соціальні відносини».

 

20.Становлення соціальної екології як системи наукового знання розпочалося у 20-ті роки XX ст. під впливом ідей екології та соціологічних досліджень процесів урбанізації. Її розвиток активізувався у 60-ті роки, коли суспільство опинилося перед загрозою екологічної кризи, що проявилося в забрудненні довкілля, дефіциті природних ресурсів, негативних наслідках урбанізації та інших споріднених проблемах антропогенного тиску на природне середовище. У 70-ті роки соціологічні дослідження були зорієнтовані на класифікацію, аналіз динаміки і форм задоволення екологічних потреб, екологічних аспектів міського способу життя, поведінки людей в екстремальних екологічних ситуаціях, соціально-культурних форм реакції населення на забруднення середовища. На Всесвітньому конгресі соціологів у Варні (1996) було створено дослідницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології. Сучасна парадигма соціальної екології формувалася під впливом деградації середовища існування людини, посилення стурбованості населення станом довкілля, зростання кількості екологічних аварій, аналітичних розробок глобального виміру екологічного забруднення (наприклад, доповіді Римського клубу).

У західній соціології вживається термін «інвайроментальна (англ. environment — оточення, середовище) соціологія», який позначає екологію як соціальну філософію  і засіб життя. Вона є однією з  наукових дисциплін, що застосовують соціально-екологічний  підхід, та, на відміну від них, обмежується  локальним суспільством і відповідним  середовищем. Виникнувши на початку XX ст. у США, ця концепція набувала нового осмислення під час екологічної  кризи у 70-ті роки, її джерелами стали  соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцентризм та екологізм. Основними  принципами консерваціонізму є забезпечення економічного зростання, запобігання  нераціональних витрат у природокористуванні  та зрівняльний розподіл природних ресурсів. На противагу йому біоцентризм виступає за збереження дикої природи, яка має непересічну цінність незалежно від її використання. Наукова модель взаємодії суспільства з природним середовищем екологізму ґрунтується на об'єктивних природних і наукових закономірностях. Людство, відповідно, зобов'язане забезпечувати оптимальність функціонування системи, запобігання порушенню екологічних процесів.

У соціології інвайроменталізм був  сприйнятий та відтворений у класичній  соціально-екологічній концепції  чиказької школи 20-х років, формування якої передбачало тісний зв'язок дослідницьких  завдань з конкретними проблемами міста, що зумовило теоретичну орієнтацію на еволюціонізм та натуралізм у дослідженні  соціальних змін.

Тривалий час інвайроментальні ідеї приваблювали обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки вони почали розвиватися  і поширюватися. Свідченням цього  стала Конференція ООН з навколишнього  середовища та розвитку, що відбулася  у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Її учасники — керівники 179 держав світу —  присвятили багато уваги розробці світової програми екологічної безпеки та охорони довкілля. Інвайроментальна соціологія обстоює входження людини як одного з біологічних видів  до глобальної екосистеми; зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними чинниками, а й складними природними зв'язками; Автори цих положень —  американські вчені В. Кеттон і Р. Данлеп — висунули їх на противагу  існуючій понад 400 років «парадигмі людської винятковості», в основі якої — чотири сентенції:

1. Людські істоти є унікальними  соціоприродними утвореннями, тому  що вони мають культуру.

2. Культура змінюється значно  швидше, ніж біологічні особливості  людини, тому саме їй належить  основна роль у соціальному  розвитку індивідів та спільнот.