Електоральна соціологія

При квотній виборці ж чисельність «відмовників» ще більша, адже навіть «чіткі інструкції по вибору респондентів до квот» не завжди гарантують від можливості відбору інтерв’юерами людей, з якими легше ввійти в контакт, з якими йому буде легше отримати відповіді на запитання.

Але навіть при застосуванні методів мінімізації частки невизначених щодо кандидатів в Президенти за кілька днів до виборів в пострадянських країнах ця частка сягає від 10 до 15% всіх респондентів, а на парламентських виборах вона більш як вдвічі більша. На виборах же депутатів місцевих Рад, де рівень інформованості і зацікавленості електорату значно нижчий, ніж на виборах Президента чи Верховної Ради, в окремих округах частка невизначених щодо того, за кого голосуватиме, може сягати і за 50%. А як відзначив російський соціолог О. М. Демидов, «аналізуючи дані трьох перших вітчизняних виборчих кампаній в масштабах декількох виборчих округів Москви, ми не станемо заявляти, що вивели якийсь закон: при 55% визначених можна прогнозувати все, а при 25% – тільки лідера. Але якісь кількісні  параметри ця робота все ж дає».

Ця закономірність полягає  в тому, що якщо частка невизначених щодо певних кандидатів чи партій в опитуваннях більше 40%, то можливо прогнозувати лише місце, яке кандидат чи партії посяде за результатами голосування, а не частку набраних ними голосів, при невизначеності понад 66% можна прогнозувати тільки лідера виборчих перегонів, і то, якщо його відрив від інших кандидатів буде суттєвим. Тобто, прогнозування кількісних показників результатів голосування стає практично неможливим, незалежно від рівня професійної кваліфікації соціологічних колективів. Але на практиці така ситуація виникає часто тільки на виборах депутатів місцевих Рад.

В західних  країнах, які  мають десятилітній досвід проведення багатопартійних виборів, усталену політичну систему з 2–5 партіями, політичне структурований електорат, значна частина якого традиційно, з покоління в покоління, голосує за певні партії чи кандидатів частка невизначених значно нижча, ніж в Україні чи Росії. Так, на виборах Президента США в 1968 році за даними Інституту Геллапа та служби Гарріса за день до виборів не визначились 4% опитаних американців.

Українські соціологи  на початку досліджень стверджували, що суттєвого підвищення точності прогнозів можна досягти за допомогою методів математичного моделювання поведінки виборців. Найпростішими з цих моделей являються моделі трендові, які ґрунтуються на моніторингових передвиборчих опитуваннях електоральних установок. Однак, як показав історичний аналіз досліджень електоральної поведінки в Україні і Росії, у більшості випадків ніяких усталених тенденцій зміни рейтингів кандидатів і партій не спостерігається. Тільки в окремих випадках по окремим кандидатам можна виявити тенденції до зростання чи падіння популярності, які можна описати певними математичними формулами.

У більшості з випадків це неможливо. До того ж слід враховувати, що неодноразово, як показав історичний аналіз прогнозування результатів виборів, виявлялось, що тенденції зміни рейтингів кандидатів і партій, які спостерігаються в останні тижні перед виборами в опитуваннях, не знаходять, часто свого підтвердження за результатами голосування. Особливо у розрізі тих суб’єктів виборчого процесу, чий електорат є результатом «ефективної» рекламно-пропагандистської кампанії. Згідно однієї з них, чим вищий освітній рівень виборців, тим раніше вони формують свої електоральні установки, менш освідчень формують своє ставлення в останній тиждень чи взагалі в останній момент і, таким чином, найбільш точний прогноз можливий на основі опитувань останнього тижня. Інша точка зору: люди з деякими електоральними традиціями часто змінюють свою позицію в останні тижні чи дні перед голосуванням під впливом якихось тимчасових ефектів, але приходячи на виборчу дільницю, голосують все-таки згідно зі своїми традиціями; таким чином, опитування останнього тижня можуть навіть бути більш неточними, ніж поперед.

Таким чином, побудова трендових моделей прогнозування електоральної поведінки в умовах неусталеної демократії на основі моніторингових досліджень практично неможлива, адже з допомогою математичних формул фактично неможливо описати тенденції змін електоральних установок. А прогноз результатів голосування краще робити на основі електоральних опитувань за три-чотири тижні до виборів, а не останнього тижня, які могли вплинути на результати голосування.  

Враховуючи специфіку політико-електоральної культури різних країн, де різні фактори визначають «електоральний розподіл» - соціально-демографічні і соціальні, партійно-ідеологічні і раціонально-економічні в наш час використовують ті чи інші моделі прогнозування електоральної поведінки.

Моделі прогнозування електоральної поведінки, що ґрунтуються на основних теоріях електоральної поведінки, які пропонував О. І. Вишняк.

1). Соціально-демографічна (статусна) модель прогнозування.

Ця модель прогнозування поведінки невизначених виборців ґрунтується на залежності між соціально-економічними та соціально-демографічними характеристиками виборців і їх електоральними преференціями, на виявлених особливостях голосування робітників і середнього класу, різних етнічних та релігійних груп виборців, поселенських, вікових, тощо. Врахування за допомогою кластерного аналізу частки  цих груп серед визначених щодо суб’єктів виборчого процесу і невизначених виборців і особливостей електоральної поведінки цих груп, повинно підвищувати точність прогнозування поведінки невизначених і результатів голосування в цілому.

2). Партійно-ідеологічні моделі прогнозування поведінки невизначених  виборців і результатів голосування. Згідно з цією теорією більшість виборців мають сформовані раніше партійні чи ідеологічні установки і згідно з цими установками вибирають певні партії і кандидатів, які сповідують чи, принаймні, декларують близькі до їх власних партійно-ідеологічні програми та лозунги.

3). Модель економічного голосування. Поведінка виборців ґрунтується змінами свого життя при певній владі. Якщо ці умови поліпшились, то вони голосують за партії і кандидатів від «влади», якщо «ні», то проти них. Важливу роль відіграє також оцінка не тільки власних умов, але й економічних змін ситуації в країні, а також здатності партії чи кандидатів у майбутньому змінити умови життя в країні і їх власні на краще (прожективне економічне голосування). За допомогою чотирьох запитань щодо ретроспективної та перспективної оцінки власної і загальної економічної ситуації можна спрогнозувати поведінку «ідеологічно незаангажованих» невизначених виборців і доповнити прогноз щодо ідеологічно заангажованих.

4). Модель, що ґрунтуються на «синтетичній» теорії  ідеологічно-економічного голосування. Вона характеризується поєднанням моделей ідеологічного голосування з моделями економічного і статусного голосування, тобто мультимодельний підхід до прогнозування результатів виборів. Вона дає  можливість значно підвищити точність соціологічних прогнозів результатів парламентських та президентських виборів в Україні.

Незважаючи на синтетичний характер перших поствиборчих досліджень, вони мали переважно соціологічний характер. Заслуга соціологів полягало в тому, що вони не просто показали вплив соціальних чинників на поведінку виборців, але й встановили, що соціальні фактори визначають соціальну позицію індивіда, яка, в свою чергу, зумовлює можливість сприйняття та засвоєння інформації про політичні партії, кандидатів, програмах і т. д. Однак вже в кінці 1950-х рр. В. Кі і Ф. Мангер стали стверджувати на основі проведених досліджень, що між політичними уподобаннями і соціальними позиціями індивідів однозначної зв'язку не існує. Проміжну позицію зайняли Р. Еріксон, Дж. Райт і Дж. Макайвер, що прийшли до висновку, що величина групи і вплив соціальних умов на електоральний вибір її членів мають зворотний зв'язок. Відзначаючи вплив соціального середовища на характер і спрямованість електорального вибору, Е. Г. Кармінес і Р. Хакфельд підкреслюють, що «середовище надає імовірнісне вплив, тому що соціальні умови рідко бувають політично однорідними».

Важливим напрямком  в дослідженні електоральної  поведінки стало вивчення політичних і партійних ідентифікацій. Політична ідентифікація - це сукупність уявлень про місце людини в політичному світі, його приналежності до певної групи. Партійна ідентифікація визначається як «стійка установка» стосовно певної партії, «лояльність» до неї, «стабільна орієнтація на партію», «постійний зв'язок виборця з політичною партією», «почуття належності до «еталонної» (референтної) політичній групі».

Спочатку політологи вважали, що на формування політичної ідентичності і партійної ідентифікації  впливають політична соціалізація індивіда, приналежність до класу, релігійні  вірування. Однак такий підхід мав  істотний недолік. Він не дозволяв скільки-небудь ясно пояснити зміни виборчих уподобань. Дослідження партійних ідентифікацій виборців у демократичних країнах показали, що: по-перше, виборці охочіше ідентифікують себе з великими і впливовими партіями, ніж з невеликими і маловпливовими, по-друге, рівень ідентифікації збільшується з віком. Результати панельних досліджень також свідчать про стабільність партійних ідентифікацій. Те, що партійна ідентифікація впливає на електоральну поведінку, залишалося безперечним, але механізм цього впливу був до кінця не ясний.

Ф. Конверст висунув концепцію «нормального голосування», відповідно до якої стверджується, що партійна ідентифікація впливає на результат голосування, коли мінімально вплив на електоральний процес короткострокових факторів. Відповідно до цієї концепції, всіх виборців можна поділити на дві групи: «твердих» і «помірних». «Тверді» виборці досить стійкі в своїх партійних уподобаннях і тому прагнуть віддати свій голос за певну партію. Тому на виборах вони демонструють високу активність. Поведінка «помірних» більш ситуаційно. Правда, залишалося неясним, чому «тверді» менш схильні до впливу нових проблем і цінностей. Подальші дослідження в різних країнах показали зменшення питомої ваги «твердих» в структурі електорального поля. Так, в США питома вага цієї групи виборців знизилась з 35-37% в 1960-х рр.. до 25% в 1980-х, у Великобританії - з 40 до 20% в цей же період. У Франції до 80% населення в кінці 1970-х рр.. ідентифікували себе з якоюсь партією, але вже до середини 1980-х ця цифра знизилася до 60,7%. Поствиборчі дослідження в цей період відзначають появу «нового виборця», уподобання якого відрізняються нестабільністю, незважаючи на регулярну участь у виборах. Феномен цього типу електорального корпусу можна пояснювати як:

а) результат раціоналізації вибору і посилення впливу на електоральний вибір позиції з окремих питань;

б) результат формування постіндустріального суспільства  і розвитку «постматеріалістичних цінностей»;

в) результат зміни  традиційної соціальної структури.

Партійні переваги можуть мати ситуаційний характер, але можуть бути і результатом стійких постійних установок, таких як «партійна ідентифікація». У багатопартійних системах ідентифікація з однією партією аж ніяк не означає відмову від ідентифікації з іншою. Питання: «За кого ви проголосуєте на справжніх виборах?» Замінюється іншим: «За які партії ви готові проголосувати?» (Поза часовими рамками переваг).

Проблему прийняття  рішення виборцем намагався вирішити М. Фіоріна. Він вказував, що «зазвичай  громадяни розташовують лише одним видом порівняно «твердих» даних: вони знають, як їм жилося при даній адміністрації. Їм не треба знати в деталях економічну або зовнішню політику діючої адміністрації, щоб судити про результати цієї політики». Концепція Фіоріни отримала назву ретроспективного голосування.

В. Кі відзначав, що відповідальні  виборці піклуються щодо власних  економічних та соціальних умов, відповідно у важкі часи «карають» тих посадових осіб, хто не виправдав довіру і «винагороджують» їх в економічно благополучні часи. Дослідження психологів підтверджують, що більшість індивідів, несхильності до ризику (а таких серед виборців більшість), використовують ретроспективні оцінки стану економіки для визначення своїх переваг. Прихильники концепції ретроспективного голосування вважають, що виборець оцінює не лише власні соціально-економічні умови за минулий період, але і компетентність партій. Під компетентністю розуміється здатність партії добиватися поставлених нею цілей. Однак віра в компетентність може бути наслідком партійних уподобань. Концепція ретроспективного голосування в подальшому була перетворена в теорію «економічного голосування», згідно з якою:

1) не більше третини змін електоральної поведінки пояснюється економічними змінами;

2) громадяни оцінюють лише найбільш значимі з їхньої точки зору економічні зміни (рівень інфляції, безробіття і т. п.);

3) виборець в першу чергу оцінює своє минуле, ніж намагається уявити майбутнє;

4) негативні зміни справляють на виборців більший вплив, ніж позитивні, оскільки на вибір виборця можуть впливати не тільки ретроспективні оцінки, але й думки оточуючих, а також ЗМІ, отже, визначення позицій партій може по-різному сприйматися виборцями.

Тому виборці зі схожими  ідеологічними позиціями можуть голосувати за різні партії.

Особливо слід зазначити, що на вибір виборця впливають не тільки інструментальні, але й експресивні фактори. Так, громадяни можуть робити висновки про орієнтації різних партій на основі симпатії, тобто емоційної оцінки. У цьому випадку партії, що викликають симпатію, оцінюються позитивно, а партії, що викликають антипатію, - негативно. У свою чергу, симпатія і антипатія можуть бути наслідками очікувань результатів діяльності по відношенню до «ми» - групі. Можна навіть припустити, що для багатопартійних систем експресивні фактори більш актуальні, ніж для двопартійної системи.

Значний внесок у дослідження  електоральної поведінки внесли політологи, які дотримуються теорії раціонального вибору. Одним з  перших до аналізу електоральної  поведінки з точки зору цієї теорії звернувся Е. Даунс, що запропонував формулу раціонального політичної участі: