Електоральна соціологія

З точки зору публічності  здійснення елітою і електоратом своїх функцій можна виділити:

а) відкритий політичний процес, в якому політичні інтереси груп і громадян систематично виявляються у електоральних перевагах, програмах партій і рухів і т.д.

б) прихований (тіньовий) політичний процес, який базується на публічно неоформлених політичних інститутах і центрах влади.

Політичний  розвиток і кризи політичного  розвитку. Сучасний історичний період характеризується найбільш глибокою і всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних режимів у різних країнах світу. Для того, щоб оцінити ці неоднозначні зміни, що відбуваються в політичних системах, необхідна теоретична основа для порівняльного аналізу, здатного узагальнити найширшу розмаїтість систем. Зокрема, важливо визначити, коли реформи стають незворотними і які можуть бути та заходи, здатні зупинити крах суспільства. Пошук рішення цих проблем викликає зростання інтересу до різних концепцій політичного розвитку, прагнучим пояснити джерела, характер і напрям політичних змін на шляху від авторитаризму до демократії.

Країна стає більш  політично розвиненій, якщо її політична  система змінюється в напрямку більш вираженою:

1) артикуляції інтересів  соціальних груп (за допомогою  добровільних асоціацій);

2) кращою агрегацією інтересів (за допомогою політичних партій);

3) результативної політичної соціалізації (через розширення засобів масової комунікації).

Таким чином, політичний розвиток - це зростання здатності  політичної системи постійно й успішно  адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові інститути, що забезпечують канали для ефективного діалогу між урядом і населенням.

Одним із властивостей політичного  розвитку є раціоналізація, тобто  функціональна диференціація політичних інститутів. Оцінка їх діяльності базується на критерії результативності.

Характеристика загальносистемних властивостей політичного розвитку включає також національну інтеграцію. Для будь-якого політичного співтовариства важлива проблема національної ідентичності і чіткого визначення національної основи.

В результаті соціальної мобілізації, тобто швидких кількісних і якісних змін соціального становища великих мас населення (урбанізації, освітнього та професійного росту), люди активніше залучається до політичного процесу і висувають нові вимоги до влади.

Основну роль в концепціях політичного розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Політична модернізація означає соціальну мобілізацію та політичну участь. Мова йде про моделі глобального процесу цивілізації, суть якого полягає в переході від традиційного суспільства до сучасного, тобто раціональному в результаті науково-технічного прогресу. Виділяються два типи модернізації:

1) оригінальна, спонтанна модернізація. Характерна для країн, які пережили перехід до раціональних громадських структур в результаті поступового розвитку внутрішніх процесів (Англія, США);

2) вторинна, відображена модернізація. Характерна для країн, відсталих в своєму розвитку і які намагаються наздогнати передові країни за рахунок широкого використання їх досвіду. Модернізація вимагає високу централізованість політичних інститутів.

Інституалізація - це процес, в якому організації та методи дії набувають стабільність, тобто здатність здійснювати зміни без власного руйнування. Її рівень визначається наступними властивостями входять в політичну систему організацій:

1) адаптованість - це здатність пристосовуватися до постійних змін в політичних вимогах;

2) складність - різноманітність підрозділів усередині організації, їх ієрархічність і функціональність;

3) автономність - самостійність політичних організацій по відношенню до соціальних груп та іншим організаціям;

4) узгодженість - сполучуваність функцій і цілей політичних організацій, насамперед пов'язаних згодою щодо правил політичних дій.

Перспективи політичної модернізації будуть визначатися здатністю  політичного режиму вирішити проблеми, що мають як загальний, так і специфічний національний характер.

Вступ на шлях модернізації призводить до зростання технократичних вимог до економіці, технології та принципам  ефективності. Джерело кризового  стану випливає з розриву між соціальними змінами та політичної інституціоналізацією. Одночасно може виникнути розрив між системою суспільних цінностей та змінами, які народжуються. При цьому можливе зростання незадоволеності від невідповідності між очікуваними благами і реальними наслідками політичних рішень.

В результаті виникають  п'ять криз політичного розвитку:

1) ідентичності, або криза політичної культури;

2) легітимності, або розвал конституційних структур;

3) участі, або створення  правлячою елітою штучних перешкод для включення в політичне життя претендують на владу груп;

4) проникнення, або зниження здатності державного управління керувати в різних частинах соціального простору;

5) розподілу, або нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятний для суспільства ріст матеріального добробуту і його розподілу.

У цьому випадку відбувається відчуження значної частини суспільства  від політичного режиму. У державних  суспільствах електоральна культура формується в залежності від наявного співвідношення влади:

а) верховенство світської влади над владою духовною (лібералізм);

б) верховенство духовної влади над світською (консерватизм);

в) гармонія (симфонія) духовної та світської влади (традиціоналізм).

Висновки. На закінчення теми необхідно виділити, що діяльність основних соціальних інститутів по формуванню та розвитку електоральної культури розгортається в діалектичній взаємодії процесів планомірного і стихійного впливу на виборців. Сформована на сьогодні обстановка в суспільстві в цілому (соціально - економічна ситуація, політико-правова, духовна) свідчить про те, що дані інститути функціонують цілеспрямовано і планомірно. Разом з тим у наявності й неузгодженість в їх діяльності, яка викликана недостатньою підтримкою державою освіти та розвитку культури в цілому, а також впливом громадянського суспільства. Сучасні тенденції у формуванні електоральної культури припускають всебічне розгортання інститутів громадянського суспільства з урахуванням реального стану держави у житті країни, коли інститути держави не мають вирішального значення у справах управління суспільством і, отже, інститути громадянського суспільства не мають істотного значення в формуванні електоральної культури країни.

 

Контрольні  питання і завдання для самостійної  роботи.

1. У чому суть електоральної культури? Перерахуйте і поясніть які функції виконує електоральна культура в суспільстві.

2. Виділіть і охарактеризуйте типологію електоральної культури.

3. Як і культура політична, електоральна культура структурується за кількома напрямками та на декількох рівнях. Яким чином відбувається структурування?

4. Змоделюйте електоральну культуру українського суспільства за результатами виборів до Верховної Ради.

5. Як діє електоральна формула в українському політикумі?

6. Які базові стратегії застосовують українські політичні партії на виборах? Які фактори впливають на вибір стратегії?

7. У чому суть теорії політичної модернізації? Вкажіть особливості модернізації в різних політичних системах.

8. Сформулюйте основні питання впливу засобів виховання і навчання на розвиток електоральної культури в суспільстві.

9. Охарактеризуйте соціальну цінність електоральної культури і її основних компонентів.

10. Вивчаючи питання впливу засобів виховання і навчання на розвиток електоральної культури виділяють два основних напрямки її розвитку. Детально проаналізуйте обидва напрямки.

 

 

Тема 2.2. Методи прогнозування електоральної участі в сучасному суспільстві

 

Мета: Надати студентам загальне уявлення про рейтинг як об'єкт передвиборчого дослідження електорату, основні методи та моделі електорального прогнозування, чинники, які впливають на протестну поведінку виборців.

 

 

 

План

1. Рейтинг як елемент електоральних досліджень: поняття, особливості та види.

2. Основні методи рейтингових досліджень.

3. Прогнозні дослідження електоральної поведінки в Україні та світі.

4. Причини та механізм протестної поведінки виборців.

 

Основні поняття  і терміни.

Виборча інженерія. Електоральне політичне прогнозування. Ідеологемі. Концепція депривації. Методи рейтингових досліджень. Міфологемі. Політичний протест. Психофізіологічні тести. Спіраль мовчання. Сценарії прогнозування. Теорія Б. Грофмана і Е. Мюллера. Залізничний тест.

 

1.Рейтинг як  елемент електоральних досліджень: поняття, особливості та види.

При вивченні теми студенти повинні чітко усвідомити, що рейтинг (англ. rating) - це числовий або порядковий показник, що відображає важливість або значимість певного об'єкта або явища, який в передвиборчому дослідженні використовується як інструмент вивчення розстановки сил серед претендентів, а також його особливості, види і методи дослідження.

Особливості рейтингових  досліджень полягають в наступному.

1). Використання механізмів  ранжирування об'єктів дослідження  за спеціальними критеріями. Визначення  місця, рейтингу відповідно до  критеріїв, вимірювання успіху - це основні показники того, що дослідження можна віднести до розряду рейтингових.

2). Зацікавленість об'єктів  дослідження в публічності результатів  рейтингового дослідження. Звичайні  маркетингові дослідження проводяться  ексклюзивно на замовлення одного  клієнта і результати використовуються ним конфіденціальної. Результати рейтингових досліджень найчастіше використовуються для формування позитивного іміджу об'єктів дослідження в суспільстві як складова частина PR технологій просування об'єкта на ринку.

3). Синдикативне використання та фінансування досліджень. Рейтингові проекти зазвичай проводяться на замовлення та за згодою всіх об'єктів, які піддаються порівнянню і для яких визначається рейтинг.

4). Трекінговий характер проведення досліджень. Успіх - явище тимчасове і періодичні його вимірювання дозволяють більш точно орієнтуватися на ринку.

Рейтингові  дослідження зазвичай виконують  дві функції:

а) вимір об'єктивної реальності - порівняння об'єктів дослідження за певними критеріям;

б) реклама успішної діяльності об'єктів дослідження.

В української електоральній соціології розрізняють такі види рейтингів.

1. Рейтинг інформованості – частка виборців країни чи певного округу, яка інформована про особу чи діяльність певного політичного діяча чи політичну організацію (партію, рух, об’єднання, виборчий блок). Низький рівень поінформованості про кандидата або політичну партію різко знижує його шанси на успіх на виборах, а, отже, низький рейтинг поінформованості про кандидата чи політичну організацію вимагає різкої активізації інформаційно-пропагандистської роботи. Однак високий рівень поінформованості про кандидата чи партію зовсім не обов’язково свідчитиме про наявність у них високих шансів на перемогу, адже ставлення до них поінформованих виборців може бути і переважно негативним. А тому дослідження рейтингу поінформованості і його динаміки є радше важливим фактором корекції тактики виборчої кампанії, оцінки ефективності рекламно-інформаційної діяльності, але не є основою прогнозування його шансів на перемогу на виборах. Інформація про рейтинг поінформованості в оцінці шансів кандидатів може виконувати тільки роль додаткової, допоміжної, але аж ніяк не основної. До того ж методики вимірювання рейтингу поінформованості можуть базуватись як на самооцінках самих виборців щодо знання особи кандидатів чи назв партій, так і на тестових методиках вимірювання реального рівня поінформованості про біографію, програму, політичні орієнтації певних кандидатів чи партій. При цьому виявляється, наприклад, що реальний рівень поінформованості про склад, джерела фінансування, діяльність Партії зелених України навряд чи сприяла б підвищенню її шансів на парламентських виборах 1998 року, а тому не випадково в ході передвиборчої кампанії керівництво партії рекламувало не лідерів чи діяльність партії, а лише її назву.

2. Рейтинг довіри – оцінка виборців країни, регіону чи виборчого округу рівня довіри до певного політичного діяча чи певної політичної організації (партії, руху, об’єднання, виборчого блоку тощо).

Найчастіше вимірюється:за чотирьохбальною («повністю довіряю», «частково довіряю», «зовсім не довіряю», «не знаю такого політика (партії)»);                       за шестибальною шкалою («повністю довіряю», «скоріше довіряю, ніж ні», «наскільки довіряю, настільки й ні», «скоріше не довіряю», «зовсім не довіряю», «не знаю такого політика» (партії) .

При цьому величина рейтингу визначається різними способами.