Електоральна соціологія

1) електоральна культура входить до ширшого поняття політичної культури і являє собою сукупність цінностей, уявлень і норм, котрі визначають зміст і характер електоральних процесів і орієнтацій, що панують у суспільстві.

2) електоральна культура суспільства значною мірою визначає культуру електоральної поведінки індивідів, що дістає вияв в участі або неучасті у виборах, різноманітних формах діяльності в період виборчих кампаній, в електоральному виборі політичних сил чи окремих кандидатів.

3) електоральна культура в діяльнісному плані характеризує баланс відносин між домінантними цілями суспільного розвитку й пропонованими різноманітними політичними об'єднаннями і персоналіями, шляхами і засобами їх досягнення.   

4) електоральна культура являє собою рівень знання процедур виборчих компаній і вміння компетентно оцінювати кандидатів, політичні сили та їхні програми, а електорат за своїм змістом є похідним від тієї електоральної культури, в рамках якої реалізуються відповідні електоральні цикли, тобто в кожній країні вона має свою специфіку (особливості).

Зміст електоральної  культури залежить від тієї методології, в якій здійснюється її вивчення:

1) у системі метафізичної методології електоральна культура виступає як система відчуження цивілізації, коли вона виступає як суспільний ідеал, до якого спрямовується політична творчість суспільства;

2) як поняття, у зміст  якого вкладається довільне утримання,  призначене для опису непізнаваного;

3) в системі діалектичної  методології електоральна культура  виступає як явище, що укладає  в собі соціальний досвід задовільного  вирішення політичних завдань,  що стоять перед електоратом,  і тому вона є у своєму  ставленні протилежністю цивілізації суспільства.

Основні варіанти змісту електоральної культури формуються на основі соціального досвіду суспільства  в справі формування ефективної політичної організації суспільства. Електоральна культура виникає у зв'язку з розгортанням державності та оформленням державних товариств.

Електоральна культура суспільства передбачає відповідну їй політичну організацію суспільства, яка отримує розвиток разом з  розвитком даної культури і детермінується типом суспільства, остільки її ефективність залежить від того, якою мірою в процесі реалізації на практиці враховується її специфіка.

Специфіка реалізації електоральної  культури залежить від характеру  історичної епохи, коли виборці (електорат) віддають стихійну або свідому перевагу: брати участь у голосуванні або не приймати, покладати або не покладати надії на результати голосування, довіряти чи не довіряти виборчим технологіям і т.д.

Електоральна культура має визначальне значення в справі вирішення відповідних історичних і політичних завдань і тому вона передбачає знання специфіки суспільства, в якому вирішуються зазначені завдання. Від цього залежить, який склад інститутів, форм і методів реалізується в процесі кожного електорального циклу. При цьому, загальні тенденції в розвитку електоральної культури формуються в трьох основних напрямках: ліберальному, консервативному і традиціоналіському.

Розвиток електоральної  культури в ліберальному напрямку передбачає зміцнення позицій громадянського суспільства в справі вирішення проблем в ході електорального циклу. Розвиток електоральної культури в консервативному напрямі передбачає зміцнення позиції інститутів правлячої соціальної групи (інститутів церкви, інститутів партії, інститутів держави і т. д.) і ослаблення позицій інститутів громадянського суспільства.

Розвиток електоральної культури в традиціоналіському напрямку передбачає зміцнення позицій соціального авангарду в справах суспільного прогресу, а також зміцнення позицій духовної та світської влади.

Електоральна  культура - це культура інституційного цивілізаційного оформлення суспільства, його цивілізаційної визначеності і, отже, спрямованість реалізації електоральної культури забезпечує цивілізаційну визначеність суспільства.                                                               

Український дослідник В. Бебик обмежує «ареал» електоральної культури періодами дій виборчих кампаній. Проте у наукових дослідженнях в Україні домінує вивчення політичної культури українського суспільства загалом, але недостатньо уваги приділяється культурі електоральній. При цьому низку понять по-різному тлумачать у політичній соціології, політології та політичній психології, внаслідок чого доволі часто виникають різночитання, що ускладнює науковий аналіз відповідних аспектів електорального процесу. Політичній культурі притаманні певні функції, які можна звести до ідентифікації, орієнтації, настанов, адаптації, соціалізації, інтеграції та комунікації. Це стосується також електоральної культури, із застереженням, що остання є більш визначеною. З огляду на ці обставини можна стверджувати:                                                                                                                        

1) електоральна культура входить до ширшого поняття політичної культури і являє сукупність цінностей, уявлень і норм, котрі визначають зміст і характер електоральних процесів і орієнтацій, що панують у суспільстві;                                                                                                                                                                 

2) електоральна культура суспільства значною мірою визначає культуру електоральної поведінки індивідів, що дістає вияв в участі або неучасті у виборах, різноманітних формах діяльності в період виборчих кампаній, в електоральному виборі політичних сил чи окремих кандидатів;                                      

3) електоральна культура в діяльністному плані характеризує баланс відносин між домінантними цілями суспільного розвитку й пропонованими різноманітними політичними об'єднаннями і персоналіями шляхами і засобами їх досягнення;                                                                                                                                    

4) функції електоральної культури близькі до функцій культури політичної, але відрізняються від останніх просторово-часовими характеристиками, особливостями електорального процесу в кожному конкретному суспільств так, функція ідентифікації за умов перехідного суспільства звужується до меж сім'ї та малого соціуму.                                                                                                              

Функція орієнтації є набагато насиченішою емоційно-психологічними елементами, що найвідчутніше увиразнюється в мажоритарних округах, а також під час виборів керівників і представників депутатського корпусу місцевої влади.                                                                                                                    

Функція настанов різко відрізняється від аналогічної функції політичної культури, часто обмежуючись регіональними, генераційними й етнічними пріоритетами, оскільки норми й уявлення про пріоритетну проблематику завжди є більш конкретною.                                                                                          

Функція соціалізації починає реалізовуватися практично по досягненні відповідного віку. При цьому характерні для західного суспільства моделі голосування, ґрунтовані на ранній політичній соціалізації молоді, в транзитивному суспільстві не працюють.                                                                                                  

Функція комунікації в електоральній культурі характеризується специфічними механізмами і засобами, широко використовуваними в процесі реалізації електоральних технологій.                                                                                                       

В залежності від того, яке місце в системі управління суспільством займають інститути держави, електоральна культура формування державності  може мати або визначальне, або підлегле визначуване положення, спрямоване на реалізацію програмних установок соціальних інститутів, що детермінують перспективи суспільного розвитку.

Соціологічний аналіз основних компонентів електорального процесу  дає підстави для висновку, що, на відміну від особливостей структурування політичної культури, структурування культури електоральної здійснюється на трьох взаємозалежних та емпірично фіксованих рівнях активності, вмотивованості й сталості.                                                                                                                                                               

У межах типології електоральної культури соціологи виокремлюють:                                       

1) інституціоналізовану  електоральну культуру, що являє собою своєрідний еталон електоральної культури, змістове наповнення якої на рівні політичних практик населення визначене Конституцією України й низкою законів про вибори;                                                                                                                                                     

2) реальну електоральну культуру, яка як збірне поняття охоплює ціннісні орієнтації, характерні для суспільства, що трансформується. На підставі цих орієнтацій формуються основні елементи реальної електоральної культури - електоральне знання, електоральні орієнтації, електоральна поведінка та електоральні вибори.                                                                                          

Основними орієнтирами електоральної культури можуть бути:

а) харизматичні особистості;

б) конкуруючі програми кандидатів-претендентів на той чи інший пост,

в) кращі люди, які здатні стати втіленням єдності духовної та світської влади.

Дослідження українських  вчених дали підстави зробити висновок про структуру й типологію електоральної культури, яка відрізняється від структури і типології культури політичної, бо наділена низкою особливостей, притаманних безпосередньо електоральним процесам. Електоральна культура за роки досліджень увібрала в себе історично сформовані типи електоральної участі та прийняття електоральних рішень і породжує регіональні типи електоральної культури. З іншого боку, характерні для транзитивного суспільства процеси, що охоплюють всю сукупність соціально-економічних і політичних відносин не можуть не заторкувати наймасовіших форм політичної участі - участі електоральної. Слід визнати, що суперечливий характер функціонування українського суспільства, який у концентрованому вигляді позначається, насамперед, на його політичній сфері, зумовив формування кількох паралельних політичних культур, які визначають характер і зміст політичних практик різних верств і груп населення.                                                           

Оскільки електоральні практики водночас є найпоширенішою та найбільш емпірично фіксованою формою практик політичних, потрібно звернути увагу на аналізі впливу на стан електоральної культури громадян такого чинника, як соціальне самопочуття, до характеристики якого дедалі частіше звертаються вітчизняні соціологи. Це простежується, зокрема, у невпинній втраті віри наших співгромадян у можливість суттєвих змін у суспільстві, власній безпорадності, безвиході, безрезультатності політичної активності.                                                                                                                       

Потрібно визначити, що саме у президентській виборчій кампанії чинник політичних орієнтацій і, частково, партійної заангажованості електорату відіграє більшу, ніж у місцевих і навіть парламентських виборах, роль. Це пов'язано з тим, що саме у фігурі Президента концентрується напрям розвитку суспільства. При цьому політика видається людям чимось дуже відстороненим від повсякденного життя.

Рівень політичної участі населення відповідає побудованій  моделі, згідно з якою політизований електорат регіону Південно-Східної України становить лише 4%, і являє собою оптимальну модель політичної участі населення. Близько половини населення - частково політизований електорат, який цікавиться політикою переважно за допомогою ЗМІ, і не бере безпосередньої участі в діяльності місцевих партійних організацій. Значна частина виборців, по суті, є деполітизованою, а їхня участь у виборах продиктована бажанням не відставати від інших або звичкою і відбиває емоційний стан соціального самопочуття. При цьому потрібно виокремлювати низку чинників, які впливають на політико-ідеологічну ідентифікацію населення України загалом та її регіонів. Дослідження українських соціологів, дають змогу переконається, що політична заангажованість населення має глибокі генераційні форми, а також зазнає впливу статусного, духовного та освітнього чинників. На ці чинники накладається чинник регіонально сформованої загрози, екологічної кризи, яким може скористатися будь-яка політична сила. Якщо політична культура покликана допомагати політико-ідеологічній самоідентифікації громадян, то культура електоральна має фіксувати цю самоідентифікацію в акті голосування за ту чи ту партію або блок, що асоціюються із ідентифікованою ідеологією. Отже, будь-яка, крім комуністів, політична сила, включно із соціал-демократами, не зможе реалізувати у своїй стратегії так звану модель партійно-політичної ідентифікації, оскільки дослідження демонструють суттєві відмінності між політичними поглядами виборців і характером голосування їх за партії та їхніх лідерів.