Електоральна соціологія

Узагальнюючи матеріали  досліджень українських соціологів щодо важливості регіонального чинника  в електоральному процесі, слід зазначити, що адміністративно-територіальні межі регіонів є своєрідними посередниками національного політичного простору. Пов'язане із системою влади окремої адміністративно-територіальною одиницею, регіональне політичне життя може вийти за її межі, увібравши в себе політичні сили інших суб'єктів, і переростає свій провінційний статус. Подібне відбувається в тих випадках, коли щойно виникла форма регіонального політичного життя починає істотно впливати на становище влади в центрі. Названі елементи відрізняють регіональну стратифікацію політичного простору від простої провінційної роздробленості. На жаль, у вітчизняних соціологічних дослідженнях цей чинник розглядається неналежним чином, особливо в аспекті регіонального сегмента електоральної культури. Регіональні дослідження демонструють зв'язки респондентів у процесі виборчої кампанії і безпосередньо в день виборів із певною регіональною моделлю сприйняття програм кандидатів і партій. Дослідивши регіональні особливості громадян Південно-Східної України виокремлюють такі групи електорату за їхніми позиціям:                                                         

1) приблизно 10% електорально-активного населення, покладає надії на центр: це переважно жінки старших вікових груп і незначна частина безробітних;                                                                                               

2) частина електорату  орієнтується на адміністративний  ресурс регіональних органів  влади і становить близько  третини дорослого населення  регіону, причому найрадикальнішою тут є молодь;                                                                        

3) найчисленнішою групою електорату, є група що розуміє відносини центру і регіонів із позиції економічної й фінансової самостійності і активно підтримує цю самостійність;                                                                                                                         

4) це так звані «бюджетники», зокрема й військовослужбовці;                                                                              

5) остання група електорату - це ті, хто не знається на ситуації, вони або не підуть на вибори, або будуть голосуватимуть інтуїтивно.                                                                                                                                

Підсумовуючи, можна стверджувати, що електоральна культура населення  нині виступає як соціально зумовлена, емпірично фіксована складова політичної культури суспільства, і є відносно самостійною субкультурою.                                                                                                                                          

Процес формування електоральної  культури населення за умов суспільства, що трансформується, становить багатогранний  і достатньо суперечливий соціальний процес, що має низку особливостей, характерних саме для України. Таким чином, формуючись у вигляді емпірично фіксованих соціологами електоральної активності, вмотивованості, визначеності та сталості електорального вибору, електоральна культура має два рівні — нормативний і масовий.

Нормативний рівень електоральної культури означає найвищий рівень електоральної активності, включно із участю в агітаційно-масовій діяльності, чіткою визначеністю електорального вибору, що відповідає соціальним позиціям і вимогам груп, які репрезентують ці виборці, високим рівнем стійкості цього вибору, що дає підстави для впевненості в тій чи іншій політичній силі або окремих кандидатах.

Масовий рівень електоральної культури населення складається під впливом об'єктивних (стать, вік, соціальний і матеріальний статус, належність до регіону) і суб'єктивних (переважно соціально-психологічних) чинників, а також наявних у суспільстві процесів, що впливають на нього.

Очевидно, що проблема формування електоральної культури населення України із кожними наступними виборами набуває дедалі більшої актуальності, оскільки кожна нова колізія, що відбувається в політичному полі держави, є наслідком суперечливого, часто важко пояснюваного електорального вибору людей, який відбиває непослідовність перехідного суспільства і незформованість його політичної культури.

Соціологічний аналіз основних компонентів електорального процесу дає підстави стверджувати, що структура і типологія електоральної культури зазнають впливу різнорівневих і різноспрямованих явищ та процесів.                                                                                                                                                                                 

По-перше, слід наголосити, що вихідним чинником є сам стан транзитивного українського суспільства.

По-друге, так само важливим чинником, що визначає структуру і типологію електоральної культури в системі культури політичної, є характер, зміст і поточний стан політичної системи суспільства.                       

По-третє, характер і зміст електоральної культури визначається станом політичної культури суспільства.                                                                                                                                                                  

Слід зазначити, що структура електоральних орієнтацій щодо політичної системи і влади реалізується в дихотомічному виборі населення.                                                                                                                  

Структура електоральних  орієнтацій стосовно політичного поля і сил, що грають на цьому полі, реалізується через визначеність електорального вибору, ґрунтованого на наборі суспільних і особистісно значимих цінностей.                                                                                                                          

Структура електоральних  орієнтацій щодо базової моделі електоральної  поведінки реалізується в понятті  стабільності вибору, культура якого тим вище, чим вищий його змістовий аспект.                                                                                    

Не можна розглядати електоральний процес поза його зв'язком  зі змістом електоральної культури. Незважаючи на численні дослідження у сфері електоральної соціології, сьогодні не існує єдиного підходу щодо впливу стану електоральної культури суспільства в цілому, інституціоналізованої електоральної культури, сформованої на рівні соціальних практик, на політичний процес взагалі й електоральний процес зокрема. На ці явища та процеси істотно впливають не лише макроекономічні та макросоціальні особливості суспільства, що трансформується, а й регіональні особливості, властиві Україні з огляду на її природно-кліматичні, поселенські та історичні складові. Процес формування електоральної культури населення суспільства, що трансформується, являє собою багатосторонній і суперечливий процес.                                                                                                                                                        

Слід зазначити, що однією зі складових демократичної трансформації українського суспільства є поступова структуризація і пов'язане із цим зростання політичної та електоральної культури громадян України як членів конкретних груп із чітко оформленими й об'єктивно зумовленими інтересами. Нормативний рівень електоральної культури дає змогу кожній суспільній групі реалізовувати свої інтереси на загальнонаціональному й регіональному рівнях через систему виборів і спрямовувати вимоги щодо їхніх потреб у легальне конституційне русло. Прикладом того, що Україна прямує цим шляхом, є створення національної виборчої системи на демократичних законодавчих засадах, яка враховує особливості найхарактерніших суспільних процесів українського суспільства, що трансформується. Комплексне дослідження цих процесів допоможе подолати суперечності, що гальмують поступальний рух суспільства і держави шляхом економічного і соціального прогресу.

2. Типологія та моделювання електоральної культури в сучасному суспільстві.

Досить часто соціологи  і політологи, які вивчають електоральний  простір в посткомуністичних країнах, уражаються парадоксам, а отже і помилкам у прогнозуванні політичних процесів, які суцільно й поруч емпірично фіксуються в його структурі. Для репутації соціології як науки точні передвиборні дослідження мають вкрай важливі значення. Вони стають своєрідним тестом методик і моделей, використовуваних соціологами, і для більшості людей саме передвиборчі дослідження виявляються тим «продуктом» соціології, з яким вони стикаються. При цьому джерела помилок при побудові передвиборчих прогнозів називаються різні: як ендогенні, так і екзогенні. Однак, слід враховувати той факт, що ці помилки породжені самим перехідним характером українського суспільства, де характерною ознакою політичних процесів, що відбуваються в нашому суспільстві є як посилення соціальної напруженості, криза легітимності влади, різке падіння ефективності політичної системи, так і зниження ступеня передбачуваності поведінки індивідів і груп. Безумовно, ці ознаки істотно впливають на формування світоглядних, громадянських, політичних орієнтирів, діяльнісним втіленням яких є орієнтири електоральні.

Транзитологічна парадигма, яка виникла на рубежі 1970-1980-х років на стику соціології і політології мала своєю метою осмислення соціальних і політичних процесів в умовах переходу суспільства від авторитаризму до демократії. Соціологія збагатила дану парадигму методологічними принципами теорій соціальної поведінки і соціальної дії, а політологія - методологічними засадами теорій політичної культури, політичної участі, раціонального вибору.

У середині 1970-х років  В. Розенбаум, визначив зв'язок між станом політичної системи та політичної культури, відповідно до якої саме орієнтації громадян щодо основних компонентів політичної системи визначають структуру і типи культури політичної. При цьому були виділені три групи таких орієнтацій:

- щодо інститутів і персоналій влади;

- щодо стану політичного поля в цілому;

- щодо свого місця на цьому політичному полі.

У сучасному українському суспільстві, на відміну від стабільного суспільства, результуючими моментами у формуванні електоральних орієнтацій є такі:

1) стан електоральної  культури суспільства в цілому  і окремих суб'єктів електорального процесу - від політичних лідерів до виборців;

2) базовим чинником, що  визначає структуру та типологію  електоральної культури в системі  культури політичної, є характер, зміст і поточний стан політичної  системи суспільства. Безумовно,  структуруючи на цінністно-орієнтаційному рівні в рамках культури політичної, ставлення до влади і політиці, як правило, реалізується на рівні культури електоральної;

3) характер і зміст  електоральної культури визначаються  станом політичної культури суспільства.

Дослідження, що проводилися українськими вченими, такими як Вишняк О., Бекешкіна І., Хмелько В., Головаха Є. та інші показують, що при всій відмінності ціннісних орієнтацій у різних соціальних, етнічних, демографічних і територіальних групах, можна говорити про певні зміни в змісті і характері електоральної культури громадян України. Перехід від тоталітарного суспільства до демократичного визначає рух від тоталітарно-сформованої електоральної культури до демократичної електоральної культури. Навіть суспільство з глибоко не егалітарною культурою і далекою від демократії історією змогли пристосуватися до демократичної політики в тій мірі, яку апріорі вважали б неможливою, наприклад, в Індії і Японії.

Як і культура політична, електоральна культура структурується за кількома напрямками та на декількох рівнях. Правда, тут істотно розрізняються «сфери прикладання»: якщо на рівні політичної культури найбільш важливу роль грає аспект загальної політизованості суспільства і індивіда, то на рівні електоральної культури висока питома вага цивільних і емоційно забарвлених особистісних орієнтирів. Тут ціннісні орієнтації носять більш приземлений характер і корелюють зі станом соціального самопочуття населення.

Особливо варто виділити ще один аспект: на відміну від особливостей структурування політичної культури, структурування культури електоральної здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях, які емпірично фіксуються - активності, визначеності, стійкості. Таким чином, можна зробити висновок, що:

1) структура електоральних орієнтацій щодо політичної системи і влади реалізується в дихотомічному виборі населення - брати участь чи не брати участь у голосуванні;

2) структура електоральної орієнтації щодо стану політичного поля і сил, що грають на цьому полі, реалізується через визначеність електорального вибору, що базується на наборі суспільних і особистісних значущих цінностей;

3) структура електоральних орієнтацій щодо базової моделі електоральної поведінки реалізується в понятті стійкості вибору, культура якого тим вище, чим вище його змістовний аспект.

Ці поняття неоднозначно трактуються у виданнях політико-технологічного напряму. Тим часом саме тут, криється серйозна методологічна похибка. Зрозуміло, що у відповідності з діючими  виборчими системами в будь-якій демократичній державі практично завжди надається право брати участь в обранні органів влади всім громадянам (відмінності можуть бути у віковому або деяких інших цензів). Інша справа, що значна частина громадян, яким законодавством надано подібне право, їм нерідко не користується. Частка таких абсентиєнтів на виборах 2010 року перевищила 30%. Звідси найважливіша проблема, яка була піднята Л. Князевою, а потім О. Петровим ще в 1998 році, що поняття «електорат» в соціології та політології інтерпретується по-різному. Так, для політолога «електорат» - це коло виборців, реально голосуючих за ту чи іншу партію, тих чи інших кандидатів на тих чи інших виборах. Для соціолога ж «електорат» - це не тільки люди, що приймають участь у голосуванні, але й всі громадяни, які володіють правом голосу.