Електоральна соціологія

Серед способів оформлення соціальності суспільств представляється істотним необхідність враховувати особливості електоральної культури кожного з них і питання їх розрізнення. Типи суспільства помітні по підставі соціальності суспільств, згідно з яким виділяються:

1) індивідуалістичні суспільства, де загальнообов'язковими для виконання є лише норми права, а виконання інших соціальних норм є особистою справою кожного, при цьому електоральна культура індивідуалістичного суспільства може реалізуватися у напрямку політичної організації права сильного (ліберальна електоральна культура і її крайня форма - ліберталізм) і за напрямком політичної організації по можливості максимального одержавлення соціальних інститутів (консервативна електоральна культура і її крайня форма – тоталітаризм);

2) колективістські суспільства, де загальнообов'язковими для виконання є не тільки норми права, а й інші соціальні норми (норми релігії, норми моралі, норми ідеології, норми звичаїв і традицій і т. д.), і тому необхідно, щоб норми права не входили в протиріччя з іншими соціальними нормами). При цьому, суспільство рухається у напрямку максимального одержавлення соціальних інститутів.

Електоральна культура колективістського суспільства  реалізується за напрямком гармонізації функціонування інститутів держави, тобто  світської влади з функціонуванням  інститутів духовної влади (співтовариства вчених, представників літератури і  мистецтва, інститутів засобів масової інформації, інститутів основних конфесій і т.д.). На розвиток електоральної культури в Україні значний вплив робить складна взаємодія двох типів суспільств: індивідуалістського (західні регіони країни) і колективістського (східні), кожний з яких орієнтується на різні системи цінностей. При цьому більшість українських громадян відрізняє їх орієнтацію на цінності корпоративізму (колективізму, соборності), справедливості і рівності, а також прихильністю патріархальним традиціям (звичці підкорятися владі, необхідність в керівництві). Враховуючи, що в Росії починаючи з раннього Середньовіччя, а потім і в Україні у складі Російської Імперії і СРСР здійснювалася концентрація політичного панування в руках правлячого класу, яка привела до поділу суспільства на два класи: правлячий клас, який монополізував владу і залежне населення, що знайшло відображення у змісті електоральної культури. Електоральна культура, культивувалася в країні тривалий час та сформувала стійкі зразки соціальної поведінки, які зберігають актуальність і сьогодні. У радянський період розвитку держави під пресом тоталітаризму стало можливим формування специфічних рис електоральної культури: почуття вдячності вождям, потреба в їх шануванні, конформізм і її перехід у бік маргіналізації.

Процес формування і  розвитку рівнів електоральної культури України пов'язаний з етапами  розвитку держави і свідчать про  еволюцію форм розвитку електоральної  культури, її схильності до якісних змін. Українська історія знає чотири рівня розвитку електоральної культури:

а) гетьманський;

б) царський (імперський);

в) радянський;

г) сучасний.

При цьому, в житті  кожного суспільства рівень реалізації електоральної культури залежить від  специфіки історичної епохи, в більшій  чи меншій мірі сприяє розкриттю переваг електоральної культури даного суспільства. Динаміка реалізації електоральної культури в цьому розрізі залежить від рівня освоєння цієї культури в політичному житті суспільства і наявності стандартів, якими керується влада. В аспекті виділеного, електоральна культура суспільства - це культура інституційно цивілізаційного оформлення суспільства та його цивілізаційної визначеності.

Отже, спрямованість реалізації електоральної культури забезпечує її цивілізаційний розвиток. Вивчаючи питання впливу засобів виховання і навчання на розвиток електоральної культури, слід виділити два основних напрямки її розвитку:

1) розвиток електоральної  культури засобами ЗМІ; 

2) розвиток електоральної  культури засобами виховання  і навчання.

Суспільна свідомість має потребу в систематичному, раціональному формуванні, яке кристалізується під впливом політичного, правового, морального виховання. Дана обставина припускає в своїй суті систему заходів, спрямованих на інтеграцію в свідомість людей політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової і національної культури. Це можна досягти в рамках єдиної, загальної системи. Якщо розділити її на окремі складові частини, можна виявити різні відносно автономні види виховання, в тому числі і виховання виборців, як основних суб'єктів електоральної культури.

Виховання виборців зв'язується, перш за все, з підвищенням їх соціально-правової активності, що особливо важливо в  сьогоднішній ситуації, коли електоральна культура ще не звільнилася від впливу нагромаджень західних ідеологій. Це знаходить свій вияв у пасивної байдужості до подій. Дана обставина означає, що органи влади, які взяли на себе ініціативу перетворень, мають можливість досить довільно розпоряджатися ситуацією в межах, окреслених байдужістю мас. Вихід за межи цієї байдужості чреватий різкою і несподіваною дестабілізацією соціально-політичної обстановки в країні. В даній ситуації виникає деформація свідомості електорату в процесі суспільно-політичної практики, яка може відбуватися як наслідок впровадження чужої електоральної культури в житті суспільства і як наслідок нехтування власної електоральної культурою. Встановлено, що деформація свідомості електорату може відбуватися і в зв'язку з практикою встановлення фундаменталістських форм організації електоральних циклів, а саме у зв'язку з встановленням стандартів лібертаризму (фундаменталістська форма лібералізму) або у зв'язку з встановленням стандартів тоталітаризму (фундаменталістська форма консерватизму). Громадяни, як пасивний об'єкт реформаторських зусиль, не володіють тим обсягом електоральної культури, який забезпечує виховання усвідомленого терпіння, необхідного для тривалого процесу реформування з усіма неминучими витратами. Варто враховувати, що електоральна культура являє собою не тільки механічне засвоєння законів про вибори в процесі навчання.

Соціальна цінність електоральної культури полягає:

по-перше, не тільки в  знанні соціальних норм, але і в глибокій внутрішній повазі до норм права, норм моралі, моральності, вмінню самостійно застосовувати знання в процесі соціальної практики;

по-друге, в необхідності виробляти особисте ставлення до реальної дійсності;

по-третє, співвідносити практичну діяльність з отриманими знаннями і на підставі даних установок будувати свою поведінку.

Виховання тісно пов'язане  з навчанням, освітою і практично  нерозривні з ним. Світова практика свідчить про те що, у створенні  політико-психологічного клімату, властивого суспільству із високою електоральною  культурою, значна роль відводиться  інформуванню, вихованню і навчанню виборця, які ведуться не тільки під час виборчих кампаній, а постійно і протягом усього життєвого циклу громадянина з урахуванням деяких його індивідуальних характеристик (наприклад, грамотності, здоров'я).

Особливу увагу слід приділяти питанням виховання і навчання в школі, які мають свої особливості. У даному контексті формування електоральної культури учнів шкіл сприяє вивчення основ Конституції України, основ духовності суспільства, знайомство з багатством виборних традицій, властивих українському суспільству. Значна роль в процесі навчання повинна відводиться вчителю та вихователю. Розвиток електоральної культури пов'язане також з особистою участю кожного і тому в ході навчання актуалізується лише знання процесуальної сторони справи. В остаточному підсумку виховання і навчання мають на меті формування у громадянина соціальних інтересів, установок, ціннісних орієнтацій. Дані компоненти сприяють усвідомленню права вибору, тобто можливості реалізації кожним виборцем свого суб'єктивного права, що багато в чому сприяє приведенню в дію найбільшого обсягу громадянського потенціалу в досягненні соціального миру і злагоди.

Засоби масової інформації є одним з основних інститутів формування електоральної культури, адекватної наявному типу державності і наявному типу громадянського суспільства. Засоби масової інформації виступають в якості організованої скоординованої структури, що володіє можливостями щодо висвітлення широкого кола питань політичного розвитку суспільства. Фактично образи і ситуації, які майстерно створюються суб'єктами ЗМІ, на високому технологічному рівні дозволяють формувати різні погляди і політичні уподобання громадян держави. Однак, вплив ЗМІ на розвиток електоральної культури можна розглядати двояко. З одного боку, ЗМІ відображають погляди та думки безлічі громадян і тим самим націлені на зміцнення їх колективній потужності в інтересах перетворень. З іншого боку, вони можуть бути використані в ході реалізації брудних технологій і тим самим нести негативний спектр, маніпулювати свідомістю виборців. Загальна стратегічна лінія ЗМІ з формування електоральної культури повинна полягати в обговоренні проблем суспільного розвитку, виробленню варіантів передбачуваних рішень. Ці обговорення повинні протікати в серйозних дискусіях на творчих засадах, давати позитивну оцінку політичної активності громадян, всіляко заохочувати їх участь у громадських справах.

Нові інформаційні технології сприяють процесу якісних змін у  суспільстві. У тому числі вони пов'язані  з мінливими уявленнями про роль і місце політичної системи суспільства. Під натиском інформаційної агресії Інтернету відбуваються якісні зміни поглядів на політичну систему, як систему, засновану на функціонуванні соціальних інститутів. У тому числі набирають чинності соціальні інститути, націлені на формування електоральної культури соборної держави. І в цьому плані доречно говорити про можливість формування простору електоральної культури в межах конкретної території, яка включатиме в себе ряд основних елементів: виборці - культурні підстави формування особистості - засвоєння загальних стандартів, засвоєння канонів соборної держави і громадянського суспільства - вплив електронних ЗМІ. Засоби масової інформації в цілому здатні за допомогою формування адекватної електоральної культури забезпечувати становлення цивілізаційної інституціональності суспільного життя.

4. Політичні процеси в суспільстві та їх роль у формування електоральної культури в Україні.

Електоральні інститути відносяться до числа найбільш важливих «правил гри», які структурують політичні взаємодії. Згідно концепції неоінституціонального раціоналізму, учасники виборів діють раціонально, беручи до уваги свої вигоди та витрати ресурсів.

Актори створюють інститути, щоб зменшити невизначеність і знизити 
трансакційні витрати. Інститути в цьому світлі постають як своєрідний еквілібріум стратегій акторів, які беруть участь у тій чи іншій політичній взаємодії. Тобто, інституційна рівновага відображає сформовану розстановку сил. При її зміні може виникнути ситуація, коли для активізованого актора витрати трансформації інститутів виявляться менше очікуваних вигод, і він спробує поміняти існуючі «правила гри».

Ключове значення серед  інституційних чинників має дизайн виборчої системи, під якою розуміється  спосіб визначення результатів виборів і порядок розподілу депутатських мандатів між кандидатами. У більш широкому трактуванні – це сукупність правил і прийомів, що визначають підстави та процедуру передачі державної влади в суспільстві, форми участі громадян у наділенні повноваженнями виборних посадових осіб, формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування. Також виборча система впливає на стратегії партій та кандидатів під час виборчих кампаній. Іншими словами, виборча система побічно впливає на структурування електорального поля, при цьому найважливішими характеристиками виборчих систем є електоральна формула, величина загороджувального бар'єру і розмір округу.

Під електоральною формулою розуміється спосіб розподілу мандатів, який різниться в залежності від форми вираження волі виборців.

Основними типами електоральних  формул є мажоритарна і пропорційна. Перша припускає голосування виборця безпосередньо за кандидата (який може бути висунутий певною партією, а може виступати як незалежний); переможцем стає кандидат, який одержав більшість голосів.

Мажоритарна формула  прийнята в таких країнах, як Австралія, Великобританія, США, Канада (вибори до парламенту), Білорусь, Чилі, Росія, Мексика, Перу, США, Румунія (вибори президента). Розрізняється два основні види мажоритарних формул:

1) система відносної  більшості (FPTP - First Past the Post), коли  кандидату для перемоги достатньо  набрати більше голосів, ніж у його опонентів;

2) система абсолютної  більшості (second ballot), коли потрібно  отримати 50% +1 голос. Якщо жоден  кандидат не набирає потрібної кількості голосів, двоє з них з найбільш високими результатами виходять у другий тур (звідси англійська назва цієї формули).

Існують і інші, більш  екзотичні різновиди мажоритарної формули:

а) система єдиного непередаваного голосу;

б) блокуючого голосу;

в) кумулятивного голосу;

г) обмеженого голосу;

д) альтернативного голосу.

В останньому випадку  виборець при голосуванні ранжирує кандидатів: перемагає той, хто набрав абсолютну більшість голосів. Якщо ніхто 
не отримує 50% +1 голос, кандидат з найменшим числом голосів виключається зі списку, а його голоси розподіляються між рештою. Так 
відбувається, поки не буде сформовано абсолютна більшість (ця система прийнята в Австралії та Ірландії). Однак, системи абсолютної та відносної більшості поширені значно ширше, ніж усі названі системи разом узяті (так, формула FPTP прийнята в 54 країнах, second ballot-в 24 країнах).

За пропорційною формулою виборець голосує за списки кандидатів, представлених на вибори виборчими об'єднаннями - політичними партіями і виборчими блоками. Загальне число депутатських мандатів розподіляється між ними пропорційно числу голосів виборців, поданих за партію. Така система існує в Бельгії, Чехії, Польщі, Португалії, Словенії, Швеції, Швейцарії. Ключові відмінності всередині пропорційної формули пов'язані з відкритістю / закритістю партійних списків (в останньому випадку виборець може вибрати лише партію, але не конкретного кандидата від неї), величиною загороджувального бар'єру і розміром округу.

Змішана електоральна формула припускає обрання частини складу легіслатур за пропорційною системою, а інший її частини - за мажоритарною. Подібна система прийнята в таких країнах, як Німеччина, Угорщина, Корея, Нова Зеландія, Росія (до 2005 р.), Таїланд і Україна. Виділяють змішану незв'язану формулу (коли місця в парламенті за мажоритарною і пропорційною системою розподіляються абсолютно незалежно один від одного і змішану пов'язану формулу.