Державного регулювання малих господарських формувань у сільському господарстві

Виходячи із вищесказаного, ми розглядаємо експлуатацію як систему  взаємовідносин між людьми, в процесі яких одна їх група виробляє матеріальні блага, а інша – безплатно присвоює значну їх частину через різні способи і важелі економічного і позаекономічного впливу. Отже, в цій системі взаємозв’язків, з позицій менеджменту, є суб’єкт і об’єкт експлуатації. Об’єкт – це той, хто створює своєю працею відповідну продукцію і на кого спрямовані важелі впливу для безплатного вилучення від нього створеного ним продукту. В наших дослідженнях це власники господарств населення. Суб’єкт – це той, хто безплатно вилучає частку вироблених матеріальних благ у тих, хто їх виробив. Для цього використовують цілу систему засобів економічного і позаекономічного впливів.

Позбутися повністю різних форм експлуатації людини, тим більше в сільському господарстві, практично  неможливо. Фактично, експлуатація може припинитися лише за умови зникнення людства. Отже, експлуатація – це необхідний чинник розвитку людського суспільства. Ми можемо вести мову лише про зниження рівня експлуатації, а не про повну її ліквідацію. Послабляти процеси експлуатації можливо шляхом удосконалення взаємовідносин між об’єктом і суб’єктом експлуатації. Цього можна досягти шляхом зменшення податкового тиску на виробника і одночасно домогтися, щоб всі виробники сплачували б податки відповідно до діючого законодавства, посиленням боротьби з корупцією, крадіжками тощо. Тобто, у цих процесах провідну і вирішальну роль повинна відігравати держава, адже саме в державі і створені відповідні органи для здійснення цих процесів. Мова тут іде не про збільшення чисельності цих структур, а про підвищення ефективності їх діяльності, та створення сприятливих умов для ведення аграрного бізнесу.

Експлуатація сільськогосподарських  виробників, поряд із загальними закономірностями її здійснення, має свої характерні особливості, які обумовлюються способами і формами ведення їхньої господарської діяльності. В першу чергу це те, що ті, що ведуть самостійну господарку, є власниками засобів виробництва і на свій розсуд використовують їх при виконанні технологічних процесів виробництва продукції. Тобто, виробничі процеси забезпечуються використанням їхньої праці і деяким залученням найманої робочої сили. Ці специфічні особливості організації діяльності селянських господарств досліджував О.В.Чаянов. Він, зокрема, підкреслював, що в селянських господарствах господар наймає самого себе як робітника без заробітної плати. Саме ці особливості обумовлюють необхідність дослідження такого важливого аспекту експлуатації власників господарств населення як самоексплуатація. Самоексплуатацію ми розглядаємо як свідоме і надмірне напруження сил людини, особливо фізичних, для досягнення конкретної мети. Ця мета, стосовно індивідуального виробника сільськогосподарської продукції, може проявлятися у задоволенні своїх потреб і потреб сім’ї в необхідних засобах існування (продуктах харчування, придбанні необхідних засобів для ведення господарської діяльності тощо).

В умовах колишнього Радянського  Союзу експлуатація забезпечувала  сільському трудівнику перебування  на своїй традиційній території (не вступ до колгоспу, скажімо, карався виселенням його за межі села – в основному на неосяжні простори суворого Сибіру). Важелі експлуатації були різні – від встановлення норм виробітку трудоднів, а потім людино-днів залежно від галузі, де працював селянин, до застосування жорстких адміністративних покарань за навіть часткове невиконання чинних тоді нормативно-законодавчих актів.

Зовсім по-іншому селянин  ставився до ведення своєї особистої  господарки. Із сходом сонця і до його заходу він займався справами свого присадибного господарства. Перерви протягом доби в його особистій господарській діяльності були обумовлені виконанням не завжди оплаченої роботи в господарстві суспільного сектора. Своє господарство селянин організовував не на примусовій, а виключно на добровільній основі. Завдяки великим напруженням зусиль він виконував весь комплекс робіт, пов’язаних із доглядом за худобою, вирощуванням сільськогосподарських культур, ремонтом власних будівель тощо. Тобто селянин при веденні своєї господарки старався, щоб всі сільськогосподарські роботи були виконанні так, як це передбачила природа, трансформуючи свої вимоги у виконання конкретних технологічних процесів у певні, саме нею встановлені, строки. І все це досягалося завдяки свідомій працевіддачі, що трансформувалася в посилену самоексплуатацію.

Отже, в господарствах  суспільного сектора в колишньому Союзі селяни зазнавали різних форм експлуатації шляхом використання державними органами важелів економічного і  позаекономічного впливу. В своїх  господарствах сільське населення, завдяки своєму природному працелюбству і необхідності забезпечити себе необхідними продуктами існування, свідомо і посилено себе експлуатувало, тобто тут експлуатація проявлялася у формах самоексплуатації.

Слід також зазначити, що самоексплуатації зазнають не лише сільські трудівники, але й міські жителі. Дослідженнями Л.І.Михайлової встановлено, що 97,7 % сільського та 46,7 % міського населення самостійно вирішують проблему забезпечення усіма видами продуктів харчування, включаючи її вирощування, транспортування, переробку, зберігання. Участь такої значної частини населення України у веденні сільськогосподарського виробництва є, безумовно, ненормальним явищем. Адже в більшості присадибне чи дачне господарство ведуть люди пенсійного віку і надмірні зусилля негативно впливають на їх здоров’я.

Занепад господарств  суспільного сектора не означає, що зникла експлуатація чи самоексплуатація. Ці форми транспортувалися в більш  витончені, інколи малопомітні на початкових стадіях і відчутні на наступних  етапах розвитку процесів безплатного привласнення результатів праці сільськогосподарських виробників. І в сучасних умовах реформування ці процеси необхідно відслідковувати, глибоко аналізувати і на основі одержаних результатів приймати дієві управлінські рішення. Це повинні виконувати державні органи управління різних ієрархічних рівнів керівництва.

У період реформ посилився  процес щодо розширення земельних площ господарств населення. І зараз  селяни взяли стільки площі земель, скільки можуть обробити. Дальше збільшення земельних угідь у присадибних господарствах при існуючих засобах виробництва практично недоцільне, адже це призведе до надмірних затрат праці селянина, тобто до посилення процесів експлуатації і самоексплуатації.

Розширення земельних  угідь спричинило посилення процесів самоексплуатації сільських жителів. Якщо раніше, скажімо, корми для своїх тварин селянин мав можливість отримати із господарств суспільного сектора, то уже зараз необхідно було вирощувати їх на своїх землях. А, як відомо, надходження готових кормів різними каналами і на різних умовах було справою набагато легшою, ніж самостійне вирощування кормових культур для виробництва кормів. Адже це вимагає значних затрат як праці, причому мускульно-ручної, так і матеріально-грошових ресурсів. Фактично, можливості збільшення земельних угідь у господарствах населення є. Однак з іншого боку, ми повинні ставити питання про раціональне їх використання. Ця друга умова на сьогоднішній день не виконується. Досягнення її залежить не тільки від бажання селянина збільшити свої земельні площі, але і від наявності засобів обробітку землі, догляду за рослинами, можливостей збору врожаю тощо.

У сьогоднішніх умовах необхідно  відходити від існуючих принципів  господарювання: "Більше землі в  обробітку – більше виробленої продукції", – до формування принципів ринкової економіки: "Менше землі в обробітку, більше вкладень ресурсів в 1 га із збільшенням виходу продукції з нього". Це тим більше актуально для України, розорення земель якої є чи не найвищим у світі, а віддача одиниці земельної площі з урахуванням якості земельних угідь є досить низькою. Це підтверджують цифрові матеріали. Для чого використовувати значні площі, скажімо під цукровий буряк і отримувати по 180-200 ц солодких коренів з 1 га? Краще зменшити площі, збільшити капіталовкладення, застосувати прогресивні технології вирощування цієї культури і отримувати по 600-700 ц з 1 га. Саме такий підхід дозволить знизити рівень експлуатації селянина, підвищити коефіцієнт землевіддачі і відповідно збільшити доходи сільськогосподарського виробника.

В кінцевому результаті дослідження проблеми експлуатації у сільськогосподарському виробництві  дає можливість повніше поєднати інтереси села і міста, налагодивши  між ними вигідні взаємозв’язки. Ми підтримуємо твердження про те, що при існуванні бідного і експлуатованого села не може бути цивілізованого і багатого міста.

РОЗДІЛ 3

УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МАЛИХ ГОСПОДАРСЬКИХ ФОРМУВАНЬ

3.1. Основні напрями вдосконалення роботи аграрної дорадчої служби в Україні

Квінтесенція еволюції агарного розвитку є зростання продуктивності землі та тваринництва. У Європейських країнах урожайність зернових на рівні 7- 8 т/га і продуктивність корів  на рівні 7-8 т на корову в рік стали  звичайним явищем, середньостатистичними  показниками. Це у тричі вище за аналогічні показники в Україні у найкращі часи планової економіки (80-і роки минулого століття). Якщо проаналізувати розвиток сільського господарства за останні 80 років в Україні і Європі, то очевидним стає факт тупіковості колгоспно-радгоспної системи господарювання. В першу чергу, це стосується відношення селян до землі. В науковій літературі неодноразово наголошувалося на проблемі зниження родючості наших чорноземів, щорічних втрат гумусу. Так, на сьогодні з 30 млн. га ріллі третина є еродована, не менше половини переущільнена, майже 4 млн. га кислих, 2 млн. га солонцюватих, не менше 6 млн. га перезволожених, ще більше посушливих, понад 50% орних земель мають середній бідний поживний режим внаслідок втрати гумусу. Крім цього, втрачаються цінні меліоровані угіддя (близько 6 млн. га) – осушувані і зрошувані землі, погіршується фосфорний режим ґрунту в результаті не внесення відповідних добрив. Величезною проблемою є недостатнє внесення органічних добрив в наслідок незначної кількості великої рогатої худоби і свиней. У найкращі часи розцвіту соціалістичного сільського господарства колгоспи і радгоспи вносили в землю максимум 10 т гною на гектар, тоді як селяни на своїх присадибних ділянках вносили 40-50 т в перерахунку на гектар. Саме в цьому криється секрет стійкості й успішності їхнього господарювання в умовах монокультури. Близько такого рівня органіки разом з поживними речовинами мінеральних добрив вноситься в грунт і фермерами Європи, інакше їм не вдалося б постійно підвищувати родючість землі за таких високих показників її продуктивності. Свідомо чи не свідомо, але основним завданням аграрної реформи в Україні було створення власника на землі, який би дбав про неї як селянин дбає про свою присадибну ділянку. Звідси і виникнення українського фермерства як альтернативи колгоспам і радгоспам. Споконвіку в селянина існує правило – спочатку нагодувати землю, а потім себе. Перетворення українського селянства на початку 30-х років минулого століття у найманих працівників колгоспів і радгоспів вивело усуспільнений аграрний сектор за межі цього правила.

Специфічними особливостями  проведення аграрної реформи в Україні  в кінці ХХ століття було те, що процеси  реформування супроводжувалися прискореною  трансформацією, а інколи і руйнацією великих організаційно-господарських структур, з одного боку та створенням нових і розширенням існуючих малих форм господарювання. Як показують результати нашого дослідження в умовах Карпатського регіону до малих форм господарювання відносяться в основному господарства населення та фермерство. Фермерські господарства тут є досить малі як за кількістю працюючих (поряд із членами сім’ї фермера ще, інколи, залучають декілька найманих працівників, але не більше одного середньорічного працівника), так і земельними наділами (середня площа земельних угідь в розрахунку на одне фермерське господарство становить в межах 50 га).

Одним з важливих напрямків  підтримки і розвитку малих господарських  формувань у сільському господарстві, запорукою подальшого реформування сільського господарства та розвитку сільських територій є створення умов для функціонування приватних і державних дорадчих служб. За нових економічних умов значно зросла потреба в підвищенні технічної та управлінської кваліфікації українських аграріїв і особливо це стосується малих господарських формувань у сільському господарстві. Для того щоб допомогти поширенню знань розвиток дорадчої діяльності в Україні повинен розглядатися як важливий елемент державної аграрної політики. На сьогодні зареєстровано 42,5 тис. фермерських господарств та існує близько 5,5 млн. підсобних господарств населення, тобто ще понад 15 млн. чоловік працюють на своїх присадибних земельних ділянках. Проте лише деякі з них мають відповідну освіту і ще менша частина має спеціальну підготовку, за винятком досвіду роботи в колишніх колгоспах. Однак приватний сектор виробляє 60% загального обсягу сільськогосподарської продукції, в тому числі 52,4% рослинницької та 70,9% тваринницької продукції, і постійно потребує інформації щодо ведення господарства, менеджменту та маркетингу сільськогосподарської продукції. Нажаль, з часів планової економіки, коли домінували колективні господарства, до теперішнього часу структура державного управління сільським господарством не змінилася кардинально. Малі та середні сільськогосподарські підприємства мають досить обмежений доступ до інформації. В такій ситуації підтримка дорадчих служб виступає одним з найважливіших чинників подальшої розбудови сільських територій. Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Закону України “Про сільськогосподарську дорадчу діяльність”.

Враховуючи нові економічні умови значно зросла потреба в  покращенні менеджменту та технічних  навичок українських аграріїв. Проте  лише великі сільськогосподарські підприємства мають можливість найняти та оплатити послуги приватних консультаційних фірм, тоді коли малі та середні підприємства або мають недостатньо коштів або просто не є цільовою аудиторією таких фірм і скоріше скористалися б послугами дорадчих служб.

Інший важливий момент дорадчих служб – це освіта та підвищення кваліфікації. Це також пов’язано з реструктуризацією великих сільськогосподарських підприємств. Існуюча система аграрної освіти будувалася з метою задоволення потреб великих колективних та державних сільськогосподарських підприємств у сфері бухгалтерського обліку, агрономії, тваринництва, механізації, будівництва, ветеринарії тощо. Таким чином, ця система характеризується дуже вузькою спеціалізацією. На противагу великим підприємствам, фермери та домогосподарства не можуть дозволити собі скористатися послугами всіх зазначених спеціалістів. Самі фермери повинні володіти певним набором знань з економіки, агрономії, зоотехнії та мати можливість отримувати сторонні послуги з бухгалтерського обліку чи ветеринарії. Отже, і аграрна освіта України потребує значної модернізації. З одного боку, існує необхідність створити курси для фермерів та власників селянських господарств, а з іншого – зорієнтувати, належним чином вищу та середню спеціальну аграрну освіту на підготовку спеціалістів для дорадчих служб.