Державного регулювання малих господарських формувань у сільському господарстві

Саме такі дії управлінських  структур обумовили те, що "за потенціальними можливостями, технічним складом  і технологіями виробництва багатьох найважливіших видів сільськогосподарської  продукції (великі господарства) виявились  відкинутими на 15-20 років" [45].

До речі, нагадати, що в колишніх країнах соціалістичного  табору після розпаду Радянського  Союзу до сформованих крупних  сільськогосподарських підприємств  підходили по-іншому. Так, зокрема  колективні господарства колишньої  Німецької Демократичної Республіки вирішено було зберегти і забезпечити їх функціонування ще на 15-20 років, а може і більше. Німецькі фахівці застерігали нас від прискорення темпів приватизації [30]. При цьому, за матеріалами спеціальної Комісії з дослідження соціальних та політичних змін у нових землях ФРН між східними та західними землями Німеччина досягне рівноваги лише через 20-25 років [64].

Слід також взяти  до уваги, що припинити діяльність господарських  структур не є складно. Значно важче  вирішити питання створення нових господарств і налагодження їх результативної діяльності.

Руйнівні процеси в  аграрному виробництві, їх негативні  наслідки спонукали до пошуку конкретних шляхів виходу із кризового стану. На різних ієрархічних рівнях керівництва  агропромисловим комплексом держави усвідомили необхідність передачі землі конкурентоспроможним структурам і окремим громадянам, які здатні раціонально використовувати земельні угіддя. Значне місце в цих процесах відводилось господарствам населення.

Науковці і практики підійшли до розробки комплексних підходів для вирішення проблем реформування земельних відносин на ринкових засадах. При цьому прорахунки в проведенні реформ у попередні періоди зумовили необхідність дещо по-іншому підійти до використання різноманітних важелів впливу. Так, державні органи уже почали відпрацьовувати можливості використання важелів регулятивного впливу. Тобто започатковано процеси оптимального використання як економічних, адміністративних, так і соціально-психологічних методів управління при здійсненні земельної реформи.

Проведення дослідження  нормативно-правових актів цього  періоду дають можливість констатувати перехід на якісно новий рівень удосконалення  земельних відносин. З цього приводу  заслуговують увагу такі документи: Закони України "Про плату на землю"  (в редакції від 19.09.1996) [10], "Про оренду землі"  №16-XIV від 06.10.1998) [11]; Укази Президента України – "Про затвердження Положення про державний комітет України по земельних ресурсах" (№346/96 від 13.05.1996) [14], "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (від 3 грудня 1999) [15]; Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження типових положень про місцеві державні органи земельних ресурсів"  (№930 від 07.08.1996) та інші.

Безумовно, ці документи мають відношення не тільки до удосконалення земельних відносин при налагодженні діяльності не тільки приватних  господарств, але і для всіх інших організаційно-господарських структур в агропромисловому виробництві. Поряд з цим слід відмітити, що ще недостатньо відпрацьовані механізми їх використання безпосередньо у функціонуванні господарських формувань на місцях.

Значна концентрація уваги на третьому етапі проведення земельної реформи в даній  роботі викликана тим, що саме на цьому  етапі знаходять своє логічне продовження ті проблемні завдання, які поставлені на двох перших етапах. Саме в цей період вдалось певною мірою подолати синдроми популізму і революційності в діях щодо проведення змін у системах земельних відносин, об’єктивно підійти до усвідомлення того, що земельна реформа – це найскладніша і найважливіша ланка в процесах проведення аграрної реформи в Україні. Ці кроки сприяли, хоча і повільному, процесу стабілізації сільськогосподарського виробництва і поступового його відновлення і нарощування.

Характерними ознаками цих трьох періодів проведення земельної  реформи є те, що вони проходили  в кінці минулого століття і характеризувалися  початком формування нових суспільних відносин. Прийняті нормативно-правові  акти були направлені на трансформацію існуючих форм господарювання в нові організаційно-господарські структури, основними складовими частинами яких були господарства населення та фермерські господарства. Без кардинальних змін, які пройшли в сфері земельних відносин в останнє десятиріччя ХХ століття, приватні господарства, як форми господарювання, не змогли б сформуватися і розвиватися. Адже ці господарства не володіли земельними угіддями, як скажімо, інші господарства (колгоспи, радгоспи, міжгосподарські підприємства тощо).

Пройдені три етапи реформування земельних відносин не вичерпують всіх аспектів вирішення даної проблеми, а є тим фундаментом, на основі якого розвиваються процеси дальшого удосконалення земельних відносин. Якісно нові напрямки проведення земельної реформи в Україні були започатковані у зв‘язку з прийняттям Верховною Радою України Земельного кодексу [2]. З ухваленням цього архіважливого документа бере початок четвертий етап проведення земельної реформи. На цьому етапі необхідно вирішити не тільки те, що закладено в Земельному кодексі, але і виконати ті нормативно-законодавчі акти, які були прийняті, однак не повністю реалізовані в останнє десятиріччя ХХ століття.

Для приватних власників  цей етап є важливим тому, що він  дає можливість сформувати повнокровного  господаря землі, з притаманними рисами господарника ринкової орієнтації. Тобто суть проблеми полягає в  тому, щоб налагодити такі системи  взаємозв‘язків фермерських господарств із суб‘єктами зовнішнього середовища, які б забезпечували їх розвиток на  рівні передових країнах Заходу. Це в принципі є та мета, яка була поставлена перед приватним господарством на початку його формування, однак до кінця не вирішена. Будь-які перетворення можуть результативно проводитися тоді, коли вони підкріплені відповідними ресурсами, а не тільки прагненнями і ентузіазмом.

У складових частинах земельної реформи важливе значення має вирішення питань приватної  власності на землю. Приватизаційні процеси  стосовно земельної власності надавали можливість громадянам збільшити площі земельних угідь для ведення як господарств населення, так і фермерських господарств. Проте значного ентузіазму і зацікавленості, особливо у селян, приватизація земель не викликала. Парадоксальна ситуація в цих аспектах полягала в тому, що підвищену активність і наполегливість у реформуванні земельних відносин проявили державні органи різних ієрархічних рівнів управління, а не безпосередньо громадяни, для яких саме це було призначено. В прийнятих законах, постановах, рішеннях встановлювалися конкретні терміни виконання тих чи інших рішень, а в деяких із них із попередженням про припинення окремих частин діючого закону чи постанови. Так, зокрема Постановою Верховної Ради України "Про земельну реформу"  (із змінами і доповненнями) вказувалось, "що громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, наданні їм до введення у дію Земельного кодексу України, повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається". До вказаного терміну значна частина населення, особливо жителі сіл, не оформили відповідних документів на землю. Вони до того навіть не усвідомлювали, що це і для чого потрібно виконувати їм цю роботу. Тому термін перенесли, до якого також не вдавалося досягти намічених цілей. Після цього ще раз продовжували термін приватизації земель і ще раз не вдалося повністю приватизувати відповідні земельні ділянки. Не вдалося досягнути виконання в повному обсязі цих, на перший погляд, багатообіцяючих для населення рішень і по сьогоднішній день.

Досліджуючи процеси  реформування земельних відносин у  минулому, наприклад, у середині ХІХ чи початку ХХ століть не спостерігалось такої пасивності чи навіть байдужості селянства до питань власності на землю, як у кінці ХХ століття. Саме цим характерним особливостям цього періоду було приділено мало уваги нашими реформаторами. Це обумовлено тим, що процеси необхідності змін так бурхливо розвивалися безпосередньо в сферах виробничої діяльності, що управлінські структури різних ієрархічних рівнів керівництва не змогли певною мірою усвідомити суть глобальних перемін. Управлінський персонал різних ієрархічних рівнів керівництва рухався за подіями. Він пасивно спостерігав за їх розвитком, не очолюючи і направляючи їх у русло результативних перемін.

З початком проведення земельної  реформи в Україні приватну власність  розглядали як головний засіб вирішення назрілих проблем. Про це свідчить ціла низка прийнятих і не завжди ефективно функціонуючих нормативно-правових актів. Основна увага концентрувалася на процесах "прискорення приватизації земель."

Аналізуючи праці як прихильників приватної власності на землю, так і їх противників слід відзначити, що реальний підхід до цих проблем лежить десь посередині. Тобто в умовах четвертого періоду реформування земельних відносин необхідно раціонально поєднувати різні форми власності на землю, а не протиставляти їх одна одній. При цьому в сучасних умовах особливу увагу слід звертати не на форми власності на земельні угіддя, а на засоби, які зможуть найрезультативніше забезпечити їх використання.

На четвертому етапі проведення земельної реформи нам не слід прискорювати процеси купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, чи їх заставу, дарування тощо. А сконцентрувати основну увагу на використання резервів людського потенціалу, підвищити енергооснащеність агровиробництва і енергоозброєність сільського працівника, довівши їх рівень до розвинених країн світу.

Повної приватизації землі не може бути. Це знову може привести до однобокого розвитку сільського господарства. Надіятись, що таким чином  вдається сформувати кожного громадянина  власником, то віра знову в чергову утопію. Це підтверджує історичний досвід проведення земельних реформ. Так, реформування земельних відносин у 1848, 1861, 1906, 1917 рр. не зробили селянина власником землі. Хоча лозунги щодо землі були завжди привабливими і тільки після цього, як політичні сили, що їх проголошували, приходили до влади, то лозунги залишалися без виконання, а селяни обдурені і без землі.

Ці закономірності добре  відобразив Л. Нікіфоров, вказуючи: "Експериментів з перетворенням форм власності в країні було досить багато, але ні одна із них не зробила трудящих власниками" [48].

Закінчення четвертого етапу шостої земельної реформи  в Україні за півторастолітню  історію розвитку не буде виключенням, а тільки підтвердженням слів, сказаних Л. Нікіфоровим у кінці ХХ століття. Зупинити процеси важко, особливо тоді, коли вони набрали швидких обертів, однак полегшити наслідки проведення реформ можна і необхідно. В першу чергу нам слід позбавлятися синдромів, набутих за часів функціонування адміністративно-командної системи, однобокості в поглядах і крайностей у діях. Не слід зациклюватися на твердженнях, що тільки "один напрямок", "одна форма власності", "одна форма господарювання"  можуть забезпечити ведення сільського господарства на ефективній основі. Тільки широке використання комплексного і ситуаційного підходів до вирішення питань земельних відносин може забезпечити потреби як фермерів, так і інших сільськогосподарських виробників в їхній діяльності. Нам не має потреби видумувати і відшукувати свій оригінальний шлях вирішення земельної проблеми. Це шлях у нікуди, що може привести село до зубожіння, а суспільство до страхітливих потрясінь. Історія знає такі приклади та їх наслідки.

У заключенні проведення дослідження питання щодо ролі і  значення земельних відносин у розвитку господарських формувань в сільському господарстві, відмітимо, що земля – це є основа функціонування всіх суб'єктів господарювання, які зв'язані з виробництвом сільськогосподарської продукції. Одночасно ми не поділяємо точок зору, стосовно яких центральною ланкою у здійсненні земельної реформи є проведення приватизації землі. Разом з цим ми не відкидаємо існування приватної власності на землю, проте вона не повинна бути домінуючою у сфері суспільних відносин. Держава і ніхто інший повинна встановити жорсткий контроль за рухом земель сільськогосподарського призначення як товару, що передбачено на четвертому етапі проведення земельної реформи.

Земля – це незамінний дар природи людству для його існування. І знамениті слова, знаменитого  економіста минулого Уільяма Петті, що праця є батько багатства, земля – його мати не втратили свого значення сьогодні. Вони ж є пророчим дороговказом майбутнім поколінням людства. Якщо земля є мати, то матір’ю торгувати не можна, а до неї необхідно відноситися з любов'ю і великою повагою. Тобто, ми за приватну форму власності на землю без права продажу, застави і дарування. Отже, необхідно земельну політику проводити так, як це є в розвинених аграрних країнах світу. Зокрема в Ізраїлі, Голландії та інших державах.

Нам необхідно спочатку навчитися результативно використовувати  земельні угіддя для виробництва  сільськогосподарської продукції  і ефективно торгувати нею. Тут  повинні бути враховані інтереси не тільки окремих торгівців (як це відмічено на зерновому ринку  в 2002-2003 рр. на Україні), а інтереси суспільства в цілому. Тобто, слід торгувати результатами своєї праці, а не тими засобами, яких людина сама не створила.

Прискорене і в деяких випадках малообґрунтоване запровадження ринку землі може привести до переходу від принципу "Земля повинна належати тим, хто на ній працює"  до принципу "Земля належить тим, хто має гроші на її купівлю". Саме в результаті таких дій сільськогосподарський виробник може залишитися без землі, держава без продовольства, а населення із значними соціальними потрясіннями.

У сьогоднішніх умовах для  сільськогосподарського виробника  є важливішим надання йому пільгових  довготермінових кредитів, встановлення мінімальних податків, розроблення  і впровадження дієвої системи паритетності цін на продукцію, ним вироблену, продукцію промисловості необхідну для його діяльності. Тобто суть проблеми зводиться до того, щоб створити такі умови фермерським чи іншим суб'єктам господарювання, щоб вони змогли б раціонально використовувати земельні угіддя, вкладаючи свою працю у них. Високі податки, низькі ціни, неконтрольований з боку держави ринок продовольства може привести будь-якого фермера навіть із супер приватизованою землею до розорення і банкрутства. І продаж земельних угідь в цих умовах, чи їх застава не дозволять вирішити назрілі проблеми, не дадуть можливості вийти із тяжкого становища, а закабалять його і відіб’ють бажання результативно займатися виробництвом.