Державного регулювання малих господарських формувань у сільському господарстві

На регіональному рівні  роль присадибних господарств буде змінюватися у прямій залежності від ефективності відновлення і  надійного функціонування великих  господарських формувань. Тому особливу увагу слід акцентувати на проблемах найоптимальнішого поєднання специфічних особливостей функціонування великих і дрібних господарств, інтересів держави та сільськогосподарських виробників, захисті їх інтересів, особливо перед зарубіжними виробниками тощо. Крім того, необхідно забезпечити надійне функціонування механізму реалізації прийнятих нормативно-законодавчих актів.

Саме на цьому рівні, як показала практика минулого, малоефективно  спрацювали виконавчі організаційно-управлінські структури. У 90-ті роки ХХ століття було прийнято цілу низку цінних і необхідних законів щодо розвитку сільськогосподарського виробництва, соціального захисту селян тощо. Зокрема, це Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" [8]. Слід зазначити, що жодна галузь народного господарства, жоден вид діяльності в державі не мали такого прогресивного і обнадійливого закону. Проте саме сільське населення найбільше постраждало в період проведення реформ у вирішенні соціальних проблем всупереч прийнятому закону.

На державному рівні  потрібно розробляти і приймати законодавчо-нормативні акти для забезпечення нормального  функціонування присадибних господарств  населення. Тут важливо брати  до уваги об’єктивні і реально існуючі умови як в окремих регіонах, так і в державі в цілому з урахуванням досвіду передових країн. Вплив державних управлінських структур в умовах кризи повинен не послаблятися, як це спостерігалося впродовж 90-их років ХХ століття, а навпаки посилюватися.

Господарства населення  не зруйнувалися в період реформування, адже вони перебували під надійним захистом селян, які вели свою присадибну господарку з позиції здорового  глузду, не впроваджуючи популістських  рекомендацій реформаторів. Однак для їх нормального функціонування в сучасних умовах і в майбутньому також необхідні дієві нормативно-законодавчі акти.

За останні роки в  цьому аспекті прийнято ряд важливих документів на державному рівні, проте  їх дія, на жаль, не дозволила повною мірою реалізувати потенціал господарств населення. В першу чергу це стосується не проведення безпосередньо виробничої діяльності, як стверджувалося раніше, а удосконалення системи взаємозв’язків селян з тими структурами, які забезпечують надходження відповідних ресурсів для ведення особистої господарки і вигідного збуту виробленої продукції. З цього приводу заслуговують на увагу твердження Б.Будзана про те, що: "Селянам не треба вчитися вирощувати хліб, надто ж коли ними не керують щодо термінів посівної чи збиральної компаній. Але вони не вміють управляти процесами продажу й закупівлі, бо не знають планування й фінансового менеджменту" [25].

Отже, місце і роль господарств населення буде залежати від того, наскільки оптимально вдасться поєднати функціонування органів законодавчої і виконавчої влади на різних ієрархічних рівнях управління державою. Якщо будуть створені сприятливі умови зовнішнього і внутрішнього середовища для функціонування особистої господарки селян, то потенціал присадибних господарств населення стосовно збільшення виробництва продукції буде використано ефективно. Це однаково вигідно як сільським трудівникам, так і для державі у забезпеченні її продовольчої безпеки.

РОЗДІЛ 2

Сучасні тенденції державного регулювання МАЛИХ господарських формувань

2.1. Аналіз етапів реформування земельних відносин в Україні

Основою формування і  діяльності будь-яких форм господарювання в сільському господарстві є, в першу  чергу, наявність земельних угідь, придатних для виробництва продукції  сільського господарства. Люди організовуються у відповідні структури для ведення діяльності на землі і ці об’єднання називаються, як правило, господарствами.

Використання землі  для забезпечення існування людства  на нашій планеті має прадавню історію. Змінювалися покоління  людей, існуючі суспільні устрої трансформувались у нові, продуктивніші, виникали і зникали як окремі держави, так і цілі імперії, однак земля завжди залишалася майже незмінною. Тобто, протягом тривалого історичного розвитку людства змінювались системи взаємовідносин людей, які своє втілення знаходили у способах ведення господарської діяльності. Господарства, в основі функціонування яких використовувалась земля, праця і примітивні засоби обробітку ґрунту, виникли в епоху початку перших кроків людини в землеробстві.

В основі функціонування господарств населення і фермерства, як форм ведення діяльності, є використання земельних угідь. Структурні утворення  в цій організаційній формі називають  виключно господарствами, а не підприємствами, як в інших галузях агропромислового виробництва. Ця специфічна особливість є характерною ознакою ведення господарської діяльності на землі.

Велике значення для  розвитку господарств населення  відіграло прийняття відповідних  нормативно-правових документів для  його функціонування. Основними документами, що поклали початок земельної реформи України, були перший Земельний кодекс [1], що набрав чинності 15 березня 1991року та Постанова Верховної Ради України "Про земельну реформу" [18]. Ці законодавчі акти встановлювали різноманітні форми власності (індивідуальна, особиста і приватна, колективна, державна). При цьому, вони вважалися рівноправними і держава гарантувала їх захист. Саме це було поштовхом для задоволення бажання тих громадян, які вирішили займатися фермерством.

Нами проведено деталізацію  складових частин кожного етапу  проведення земельної реформи (додаток А). Вважаючи, що успіх кожної справи, в першу чергу, залежить від початкових процесів її вирішення, то прийнято за необхідне представити матеріали щодо першого етапу в основній частині даної роботи більш деталізовано (Рис. 2.1).

Хоча потреби суспільства  у проведенні реформування системи  земельних відносин у колишньому Радянському Союзі виникали майже  на всьому періоді його існування, однак  гостро вона постала після проголошення Декларації про державний суверенітет України. Саме цей важливий документ став відправною точкою обґрунтування необхідності в здійсненні земельної реформи. І слід відмітити, що не тільки цих процесів, а всієї системи формування суспільних відносин щодо створення незалежної держави.

Дослідження основних складових  частин першого етапу проведення земельної реформи в Україні, дозволяє констатувати, що, починаючи  з 90-х років минулого століття, було проведено фундаментальне обґрунтування  необхідності змін існуючих земельних відносин. Кожний напрямок розробки і реалізації земельної реформи має правове забезпечення у формі прийнятих відповідних законів, рішень і постанов. Отже, цей етап характеризувався виявленням і усестороннім обґрунтуванням основних складових частин завдань процесів реформування земельних відносин. Розроблені нормативно-правові документи відображали і забезпечували виконання намічених цілей. Тому твердження деяких дослідників про те, що в Україні не було розроблено, особливо на початкових стадіях реформування суспільних відносин, відповідної нормативно-правової бази не повною мірою відповідає дійсності. Фактично суть справи полягає в іншому. Як в центрі, так і на місцях не було розроблено надійних механізмів реалізації прийнятих документів.

Рис. 2.1. Комплексність підходів до постановки і вирішення завдань першого етапу проведення земельної реформи в Україні

На місцях чекали деталізованих  вказівок центральних органів управління, однак вони проявляли обережність в діях, остерігаючись в обвинуваченні себе в застосуванні адміністрування. На початкових стадіях проводилась досить жорстка та не завжди необхідна і виважена боротьба стосовно усунення державних органів управління від адміністративного втручання в процеси реформування.

Дослідження процесів реформування земельних відносин у державі, не акцентуючи особливої уваги на об’єкті нашого дослідження (господарства населення), обумовлена об’єктивними причинами. В першу чергу тим, що земельна реформа не проводилась виключно для формування  та функціонування цих господарств. Вона мала усесторонній і комплексний характер, адже враховувалися не тільки інтереси окремих громадян, підприємств, організацій, а глобальні потреби суспільства в цих перетвореннях. У документах цього часу зазначалось, що завданням земельної реформи "є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель..." і далі "здійснити реєстрацію громадян, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство, розширити особисте підсобне господарство, займатися індивідуальним садівництвом..." [18]. Тобто, найважливішою особливістю реформи, як справедливо стверджував В.В. Юрчишин, повинно стати подолання абсолютної державної монополії на землю.

На першому етапі  реформування земельних відносин був  закладений фундамент проведення земельної  реформи в наступні роки. Для крупних господарств суспільного сектору (колгоспів, радгоспів, міжгосподарських підприємств і об‘єднань тощо) цей період характеризувався початком їх руйнації і поступового занепаду. Для господарств населення і фермерських господарств він був важливим тим, що на державному рівні, в законодавчому руслі були створені відповідні умови для розвитку цих форм господарювання в Україні.

Обґрунтування необхідності реформування земельних відносин обумовлювалося усвідомленням як безпосередньо  на рівні окремих сільськогосподарських підприємств, так і управлінськими структурами регіонального та державного рівня, як важлива умова переходу агропромислового виробництва до основ ринкової економіки. Ці процеси спонукали до розробки і розвитку багатоукладності в аграрній економіці, що в свою чергу, вплинули на необхідність проведення удосконалення функціонуючого господарського механізму.

Цінними і характерними ознаками першого періоду реформування земельних відносин було те, що поряд  з вирішенням вищевказаних питань, значна увага приділялася проблемам розробки і реалізації заходів щодо охорони земель та необхідності раціонально їх використання, ролі села у формуванні основ незалежності України тощо.

Отже, процеси земельної  реформи мали на початковій стадії комплексний характер. Одночасно з вирішенням питань перерозподілу земельних угідь, проводилась цілеспрямована робота з їх охорони і раціонального використання, підвищення ролі сільського населення в державотворчих процесах та закладання основ відновлення почуття господаря у селян в їх діяльності на землі. Ці та інші напрямки створювали сприятливі умови для розширення розмірів господарств населення.

Специфічними ознаками другого етапу проведення земельної  реформи в Україні було започаткування приватизації земельних ділянок громадянами, які раніше їм належали на правах користування. Рішення державних органів управління на цьому етапі позитивно вплинули на розвиток приватних господарств, особливо в питаннях можливості збільшення земельних угідь для ведення господарської діяльності.

Скасування монополії  на володіння землею колективних  та державних сільськогосподарських  підприємств, надання законного  статусу приватній формі власності  на землю, розробка і реалізація заходів  щодо трудового характеру придбання  і користування земельними угіддями та інші напрямки, створили сприятливі умови для розширення діяльності господарств населення. В першу чергу, це відноситься до розвитку процесів щодо відновлення почуття господаря на селі з дотриманням відомого принципу: "Земля повинна бути у тих, хто працює на ній".

Реалізація цього принципу у виробничих умовах утруднена дією цілого комплексу об’єктивних і  суб’єктивних факторів. Тому підхід тут  повинен бути виваженим, щоб у  кінцевому підсумку, реалізувавши вищевказаний принцип, не одержати  результат згідно дії іншого принципу: "Земля належить тим, у кого є гроші і хто бажає і може її купити".

Процеси третього етапу  реформування земельних відносин діалектично  зв‘язані з другим етапом і є  логічним продовженням земельної реформи. Характерними ознаками цього періоду було те, що:

• започатковано процеси паювання земель, переданих у колективну власність функціонуючим сільськогосподарським підприємствам і організаціям. Цим аспектам передували відповідні рішення державних структур. Зокрема було розроблено і затверджено тимчасовий порядок проведення робіт з видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств на право колективної власності на землю.
• визначено загальні умови виникнення, реалізації і припинення права на оренду земельних ділянок. Це дало можливість членам колективних сільськогосподарських підприємств одержувати доходи не лише від кількості затрат праці, але й розміру земельного пайового внеску, що перебував в колективному господарстві. Це було, безумовно, позитивним кроком в удосконаленні земельних відносин, проте власникам земельних паїв не завжди виплачували відповідні суми грошей за користування їхніми ділянками землі. Аналіз ситуації, що склалася в сільському господарстві, дала можливість констатувати про те, що ці питання вирішити на регіональному рівні не вдається. Для забезпечення виконання прийнятих раніше законів і постанов необхідно було дійове втручання вищих державних управлінських структур. І саме такий крок було здійснено, а саме: був виданий Указ Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" [15]. В цьому документі, поряд із іншими проблемами, значна увага приділялася питанням удосконалення систем взаємовідносин власників паїв та їх користувачів. Визначено мінімальні суми оплати в процесі оренди земельних ділянок;
• надано можливість формувати на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств. Це було обумовлено тим, що колишні крупні сільськогосподарські формування зазнали невідворотних руйнівних процесів. Безумовно, тут спрацювали значною мірою суб’єктивні фактори, а саме: малообґрунтовані кроки якнайшвидше позбутися колишніх організаційно-господарських структур адміністративними методами і тим самим створити видимість грандіозних перетворень в сільському господарстві. Так, Львівськими обласними органами управління були розроблені графіки, в яких передбачалися конкретні дати переходу кожного господарства області на так звані структури ринкового типу. При цьому додаткових матеріально-грошових засобів для здійснення такої трансформації майже не виділялося.