Державного регулювання малих господарських формувань у сільському господарстві

Селянство - це одна із соціальних груп в державі, яка мало довіряє рішенням державних органів керівництва і переважно до їх дій ставиться обережно, насторожено і скептично. Отже, сам себе селянин захистити перед сильною бюрократичною машиною держави майже не в змозі. Його необхідно захищати всіма доступними і законними засобами. І ці функції повинні виконувати політичні селянські партії, яких, до речі, в Україні не бракує. Проте не кожний селянин знає про їх існування, хоча кожна політична партія в своїх програмних документах старається якнайкраще відобразити інтереси села. Фактично, ці політичні сили проявляють інтерес до сільських трудівників лише під час виборчих кампаній. Отже, селянству для захисту своїх прав потрібна сильна політична партія західного типу. В захисті прав сільських трудівників малу активність проявляють профспілки. Для особистих господарств населення це актуально ще і тому, що це одна із організаційно-господарських структур, яка не має своїх управлінських структур. Так, як скажімо, мають фермерські господарства (Асоціація фермерів, різні фонди розвитку фермерства тощо).

З боку держави першочергове значення має проведення дієвої цінової  політики щодо результатів діяльності вітчизняного сільськогосподарського виробництва. У першу чергу це стосується паритетності цін на сільськогосподарську продукцію і продукцію промисловості, яка необхідна селу для ведення господарської діяльності. Саме недосконала цінова політика є тією основною причиною спаду сільськогосподарського виробництва в усіх організаційно-господарських структурах. При цьому слід зауважити, що існуючі ціни на промислову продукцію неоднаково впливають на рівень господарювання різними господарськими формуваннями. Тож, коли ціни на паливно-мастильні матеріали істотно впливають на стан виробництва продукції у великих господарських формуваннях, то для господарств населення цей вплив мінімальний. І пояснюється це тим, що сільський трудівник у своєму особистому господарстві основні роботи виконує вручну за допомогою живої тяглової сили, в основному коней, а для цього не потрібно паливно-мастильних матеріалів. Інші організаційно-господарські структури, внаслідок значних площ земельних угідь, без використання технічних засобів обійтися майже не можуть. Отже і тут особисте господарство населення має надійний захист від дії зовнішніх факторів, які виникають з різних причин і неоднаково впливають на ведення господарської діяльності.

Низький рівень цін на сільськогосподарську продукцію, невиплати  грошей у великих господарствах, ріст цін на продукцію промисловості, яка необхідна селу, спричинили і спричинюють низький рівень платоспроможності сільського населення. Фактично зараз в Україні та інших країнах колишнього Союзу розвиваються дві діаметрально протилежні тенденції – відкриваються і функціонують ресторани, кафе, бари (це слова іноземного походження) і одночасно розвиваються процеси безробіття, безгрошів’я і бідність (це слова нашого вітчизняного, українського походження). Ці процеси характерні не тільки для міст, але вони почали розвиватися і серед сільського населення, хоча і в менших розмірах (бо там населення значно менше). Це, безумовно, негативно впливає на моральний стан сільського населення, спричинюючи п’янство, неробство, недбалість, алкоголізм тощо.

Безгрошів’я селянських особистих господарств, як і інших господарських формувань, спричинює зменшення їх платоспроможності. В кінцевому підсумку це зменшує можливості придбання необхідних засобів для ведення подвірної господарки. Поліпшити цю ситуацію самим сільським трудівникам не під силу. Тут необхідне активне втручання держави. В першу чергу слід зосередити увагу на вирішенні пільгових довготермінових і короткотермінових кредитів. Для сільського господарства це особливо актуально, адже значна частина витрат проводиться протягом року, а продукція, особливо рослинництва, надходить один раз наприкінці року.

Функціонування подвірних  господарств населення характеризується, як правило, рівнем використання всього того, що дала природа та сумою придбаних  різноманітних ресурсів, а також вмінням кожного господарника найбільш раціонально використати результати його праці – вироблену продукцію. Ці процеси характеризуються впливом різноманітних факторів, які неоднаково діють на процеси виробництва продукції, збут та її споживання. Проте спільним є те, що вони всі залежать саме від тих, хто займається особистою господаркою.

Враховуючи важливість використання всіх умов для ведення  подвірних господарств, ми зробили  спробу класифікувати їх у певні  групи (Рис.1.2).

Основою для розвитку присадибних господарств, як і інших господарських

формувань на селі, є земля. Саме від рівня її використання залежить раціональність ведення особистої  господарки.

Тут важливо найбільш повно врахувати дію природних  факторів (температурний режим, кількість опадів, рельєф місцевості тощо). Багатовікові періоди заняття господарською діяльністю відшліфували у селянства вміння пристосовуватись до об’єктивної дії природних сил. Зокрема, це вирощування тих сільськогосподарських культур, які найбільш оптимально пристосовані до конкретних природних умов, утримання тих порід тварин, які найбільш сприймають умови навколишнього середовища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Безумовно, земля й  природні умови є основні, однак  це пасивні фактори ведення господарської  діяльності сільським жителем. Для  налагодження процесу виробництва  продукції до цих безцінних дарів  природи повинні бути долучені фактори  активного впливу. В першу чергу, це стосується наявності та використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів. Кожна галузь, кожен вид продукції, що виробляється в цих галузях, вимагає використання цих ресурсів у специфічних формах, кількостях, періодах.

Поряд з цим слід зазначити, що в кожному особистому господарстві є свої можливості в забезпеченні матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, однак для всіх без винятку важливим є найбільш раціональне їх використання. Наявність значних обсягів вищезгаданих ресурсів і недбале їх використання значно гірше для подвірної господарки, ніж їх нестача, але раціональне використання.

Важливим і ще маловідпрацьованим напрямком діяльності особистих  господарств населення є результативність використання виробленої продукції. Як показують спостереження, питанням виробництва продукції сільські трудівники приділяють більше уваги, ніж проблемам її використання.

У структурі використання виробленої продукції найбільшу  питому вагу складає особисте споживання. І це закономірно, адже присадибне господарство в основному і призначається для задоволення потреб селянської сім’ї у продуктах харчування. Разом з тим спостерігається тверда тенденція: чим ближче до великих міст знаходяться подвірні господарства, тим більше вони виробляють продукції для продажу. Так, подвірні господарства Жовківського і Пустомитівського районів Львівської області знаходяться поблизу обласного центру м. Львів і вирощують в основному ті сільськогосподарські культури, які мають попит у міського населення. Це, зокрема, овочі закритого і відкритого ґрунту, картопля, плодово-ягідні культури тощо.

Отже, наближеність до міст, як ринків збуту продукції особистих  господарств, впливає на зменшення  рівня натуральності господарства і одночасно збільшення його товарності. Якщо віддаленість від міст збільшується і погіршуються умови транспортування, то спостерігаються зворотні процеси - товарність зменшується, натуральність підвищується.

Значну частину продукції, що реалізується подвірними господарствами, сільські жителі збувають через посередників. Це, безумовно, не є кращий вихід для селянина, але необхідний, особливо для віддалених від промислових центрів господарств. І ще одна причина - відсутність транспорту та членів сім’ї, які б могли самі реалізовувати вироблену продукцію. Безумовно, втручання в ці відносини посередників значно зменшує суми грошових надходжень власникам присадибних господарств. Посередницькі структури в основному розглядають сільських трудівників не як рівноправних партнерів, а як засіб для свого збагачення.

Для особистих господарств населення найвигіднішим є продаж продукції на міських ринках. Безумовно, не всі мають можливість це здійснювати, однак ті, які цим займаються, перебувають у значно кращому економічному становищі. При цьому важливу роль відіграють проведення робіт з переробки продукції і реалізація її в готовому до споживання вигляді. Це в основному стосується продукції тваринництва, зокрема м’ясних виробів (ковбас, окосту та інших).

Отже, найбільш результативним і економічно вигідним напрямком  ведення особистих господарств є такий, при якому найбільш раціонально використовуються природні та соціально-економічні умови ведення присадибних господарств. При цьому важливо, аби у сільському трудівникові поєднувався виробник, переробник і реалізатор продукції, тобто, щоб з даного ланцюга випав посередник. Разом з тим, ми не відкидаємо використання посередницьких структур, але не таких, якими вони є сьогодні. Для цього слід формувати обслуговуючі кооперативи, основною метою яких повинно бути не отримання максимальних прибутків, а задоволення потреб сільських виробників.

 

 

1.2 Особливості  та основні інструменти державного  регулювання малих господарських  формувань

 

 

Процеси реформування сільського господарства, що відбулись в кінці XX століття в Україні, істотно вплинули на організаційні основи функціонування господарських формувань на селі. Так, зокрема на базі колишніх крупних господарств (колгоспів, радгоспів, міжгосподарських підприємств і об'єднань) виникли нові організаційно-господарські структури, важливе місце серед яких зайняли фермерство та господарства населення. Трансформаційні процеси в аграрному секторі України створили передумови для формування приватного власника на землі. Безумовно, це сприяло розвитку приватного підприємництва. Створення різних за розмірами форм господарювання відбувається на єдиній основі – індивідуальній власності. Найпоширенішою формою саме індивідуальної власності є малі господарські формування, що формуються з домогосподарств населення, складовою яких є особисті господарства населення та фермерські господарства в їх класичному розумінні.

До господарств населення, які за статистикою належать до категорії домогосподарств, відносять особисті селянські господарства, виробників сільськогосподарської продукції на присадибних ділянках, на ділянках колективного й індивідуального садівництва і городництва та на дачних ділянках. Станом на 1 січня 2012року в Україні зареєстровано 4,4 млн. домогосподарств, членам яких відповідно до чинного законодавства надані земельні ділянки з цільовим призначенням "для ведення особистого селянського господарства". Середній розмір такого господарства становить 1,38 га. При цьому загальна кількість сільських господарств населення становить близько 16 млн., тобто в тричі більше, ніж офіційно зареєстрованих особистих господарств населення при середньому розмірі такого господарства 1,04 га. Тому до малих форм господарювання на селі ми відносимо господарства населення, в тому числі особисті селянські господарства, а також класичні фермерські господарства.

У світовій практиці використовують різні підходи і критерії для віднесення виробників сільськогосподарської продукції до домогосподарств населення. Наприклад, у США не вважають фермерами і відносять до домогосподарств виробників сільськогосподарської продукції, які мають річний доход від її реалізації менший від 1000 дол. У країнах ЄС господарствами населення вважаються виробники сільськогосподарської продукції, чиє землекористування не перевищує 1 га сільськогосподарських угідь. Аналогічним критерієм користуються Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина. У Німеччині до господарств населення відносять домогосподарства, які мають менше від або 1 га сільськогосподарських угідь, або 3 корів, або 8 голів молодняку великої рогатої худоби на відгодівлі, або 8 свиней, або 50 овець, або 200 курей-несучок, або 0,3 га садів і виноградників, або 0,1 га теплиць, а при поєднанні різних видів діяльності — менше від середньої вартості товарної продукції з 1 га сільськогосподарських угідь [47].

Особисті господарства населення потребують специфічних підходів при організації їхньої діяльності, зокрема плануванні виробничої програми, собівартості продукції й робіт, економічної та соціальної ефективності виробництва. Маючи певну кількість виробничих ресурсів такі господарства стоять перед вибором напрямів їх використання з метою одержання максимуму виручки від реалізації продукції та валового доходу. Для малих форм господарювання ці показники є важливішими від показників суми прибутку та рівня прибутковості. Пояснюється це саме специфікою функціонування цих господарств, які ґрунтуються на власній праці їх членів, тобто на сімейній основі. У цих господарствах відсутня категорія заробітної плати. Отримана виручка від реалізації продукції розподіляється на матеріальні витрати та валовий дохід.

Основними завданнями малих  форм господарювання при організації  їх діяльності є вибір напрямів спеціалізації  виробництва, основних і допоміжних галузей, обсягів виробництва та співвідношення між окремими видами продукції при заданих рівнях витрат. Для цього необхідно мати інформацію, яка продукція забезпечує найвищу виручку та валовий дохід на 1 га землі.

Слід зазначити, що планування затрат праці й виробничих витрат, тісно пов’язане з технологією виробництва продукції рослинництва. Особливістю малих форм господарювання є застосування технологій, що базуються на ручній праці.

З вище зазначених особливостей функціонування малих форм господарювання у сільському господарстві випливають і пропозиції щодо напрямків удосконалення  їх діяльності. Зокрема це стосується дорадчої діяльності та підтримки її з боку держави, забезпечення малих форм господарювання на селі сортовим насінням, мінеральними добривами та засобами механізації виробничих процесів, розвитку кооперації.