Державного регулювання малих господарських формувань у сільському господарстві

Тому виникає необхідність зосередити увагу на особливостях їх розвитку. Значної актуальності дослідження  цих проблем набуває в сьогоднішніх кризових умовах, коли особисті господарства населення є найстабільнішими і вирішують глобальні питання продовольчої безпеки держави. Господарства суспільного сектора значно знизили обсяги виробництва сільськогосподарської продукції, не виправдали надій фермерські господарства (виробляють менше 3% валової продукції). Тому в теперішніх умовах саме особисті господарства населення виробляють основну масу продукції сільського господарства (понад 66%). Однак це не означає, що основну увагу слід звертати на ці господарства, залишаючи поза увагою інші форми господарювання. Для ефективного розвитку АПК слід не протиставляти одну форму господарювання іншій, а навпаки, необхідно оптимально поєднувати їх діяльність. Скажімо, коли в особистих господарствах населення можна ефективно вирощувати овочі, картоплю,  плодово-ягідні культури тощо (інші господарські структури майже не можуть тут конкурувати), то зернові та технічні культури слід вирощувати у великих за розмірами господарствах.

Науковці і практики, як було сказано вище, цю форму господарювання називають по різному: особисті, підсобні, індивідуальні, подвірні, присадибні, тощо. Жодна з існуючих і відомих людству форм організації виробництва сільськогосподарської продукції не мала і немає стількох різноманітних назв, як особисті господарства населення. І це закономірно, адже протягом тривалого історичного періоду розвитку різні політичні, державні, господарські управлінські структури по-різному до них ставилися і, отже, неоднаково оцінювали їх діяльність. В цих назвах відбивається зміст, суть і значення особистих господарств населення.

Враховуючи історичний розвиток цих господарських формувань, можна вважати, що майже всі вищеперераховані назви мають право на існування, адже у кожній із них відображається той чи інший бік їх функціонування. Дійсно, розвиток господарств є особиста справа громадян. Тут у принципі не допускається система примусу до заняття господарською діяльністю. Застосування адміністративних важелів впливу до кожного сільського жителя стосовно примусового притягнення його до заняття господарською діяльністю в його господарстві майже не використовувалася. Навпаки, такі засоби впливу застосовувалися для обмеження діяльності особистих господарств. Щодо використання економічних і соціально-психологічних механізмів, то слід зазначити, що вони спонукали як до розширення, так і звуження діяльності господарств населення. Однак і ці прийоми ефективно можуть діяти, якщо є особиста зацікавленість кожного громадянина в розвитку саме його господарської діяльності. Саме конкретна особа чи група осіб є основною і вирішальною силою функціонування цих та інших господарських формувань. З цього приводу С.М. Злупко справедливо стверджує: "Якою є людина, такою є економіка" [34, c.301]. Зі свого боку, враховуючи об’єкти дослідження, додамо: якими особистими якостями характеризується сільський господар, таким рівнем розвитку відзначається його приватна господарка.

Вплив з боку різних факторів як внутрішнього, так і зовнішнього  середовища безумовно може пригальмувати  або розвивати потенційні можливості кожної особи в питаннях ведення  особистої господарки. Проте господарський хист особистості відіграє тут вирішальну роль. Отже, назва особисті певною мірою відображає природу господарств населення.

Використання назви  індивідуальні вказує на те, що кожна  сім’я, кожен селянський двір і майже  кожний одинокий сільський житель ведуть свою господарську діяльність індивідуально. Індивідуалізм пронизує саму систему існування українського селянства.

Саме в цих індивідуальних середовищах (сім’я, двір чи одинокий сільський житель) вирішуються всі  складні питання господарської діяльності, управління організаційними і технологічними процесами виробництва продукції та здійснення їх безпосередньо на об’єктах господарювання, забезпечення матеріальними ресурсами, переробка і збут продукції тощо. Тобто кожен, хто займається господарською діяльністю на селі, веде свої справи індивідуально в межах своєї господарки. Безумовно, тут не можна розглядати особисті господарства населення як ізольовані суб’єкти господарювання, навпаки, вони мають тісні зв’язки: вивчені і невивчені, видимі і невидимі, справедливі і несправедливі, офіційні і неофіційні з іншими господарськими формуваннями. Адже, як зазначив М.І. Туган-Барановський, що "в галузі сільського господарства, навпаки, ми спостерігаємо зріст дрібного сільськогосподарського підприємства коштом великого" [65]. Таким чином, слово «індивідуальні» цілком притаманне особистим господарствам населення.

Стосовно назви "подвірні". Як відомо, кожне особисте селянське  господарство має огороджений двір, на якому є житловий будинок, господарські будівлі тощо. Інколи селяни огороджують значну частину своєї земельної площі. Тобто двір є тим центром, штабом звідки формуються рішення щодо виконання різноманітних робіт, їх аналіз та розробка конкретних завдань і заходів відносно поліпшення ведення господарки. Селянин тут відпочиває і саме тут проходить основна частина його життя. Тому поняття "подвірні" нерозривно пов’язане з особистими господарствами населення.

Щодо використання слова "підсобні". Сама суть цього вислову  пов’язана з виконанням будь-ким якоїсь неважливої, другорядної роботи в тих чи інших процесах і подіях. Саме таке значення надавалося особистим господарствам населення у період існування колишнього Союзу. З точки зору державних структур ці господарства трактувалися, як допоміжне джерело надходження засобів (в основному продовольчих) для підтримання життєвого рівня населення. Основною трудовою діяльністю селян вважалася їх участь у функціонуванні господарств суспільного сектора (колгоспів, радгоспів, міжгосподарських підприємств та ін.), з яких, як стверджували офіційні органи, вони отримували основні прибутки. Як відомо, особливо на початкових стадіях формування і функціонування господарств суспільного сектора, тим, хто у них працював, майже не платили за виконання робіт або платили мізерні суми, за які вижити селянин і його сім’я практично не змогли б, якби не розвивали своє подвірне господарство. Тобто, в цей період було два діаметрально протилежних погляди на ці господарські формування: офіційний - органів влади, які в нормативно-законодавчих актах називали ці господарства як підсобні і погляд самих селян, які в пасивних формах вважали свою діяльність в особистих господарствах основною і за рахунок неї вони виживали, особливо в період великих соціальних потрясінь.

Сільські трудівники більше були зацікавлені результатами роботи не в господарствах суспільного сектора, а саме у своїх господарствах. Практика майже не знає випадків, щоб селянин, скажімо, добровільно, без примусу, із свого господарства віддавав залишки кормів для годівлі громадської худоби, чи посадкового матеріалу для садіння сільськогосподарських культур, чи інших засобів, вкрай необхідних господарству суспільного сектора, за наявності їх у селянина. Навпаки, зустрічалися факти зворотного зв’язку – все, що було в тому ж колгоспі чи радгоспі, офіційними і неофіційними, законними і протизаконними, видимими і невидимими каналами надходило у господарство селянина. Адже для нього воно було ніяке не підсобне (так тільки думали й уявляли собі владні структури, на які сільський житель майже не звертав уваги), а основне в існуванні сільського трудівника. Більше того, з точки зору селянина саме господарства суспільного сектора (колгоспи, радгоспи, міжгосподарські об’єднання тощо) були для розвитку його особистої господарки підсобними, адже саме від цих господарських формувань надходили значні ресурси для задоволення потреб присадибних господарств.

Із сьогоднішніх позицій  індивідуальне господарство населення  і для держави не є підсобне. Адже, як воно може бути підсобним, коли ці господарства в середньому по Україні дають більше половини, а на Львівщині більше 3/4 об’ємів виробленої валової продукції сільського господарства. Отже, з оцінки сьогодення, ці господарства не є другорядними, підсобними і, таким чином, вислів "підсобні" втратив свій зміст і суть як на державному рівні, так і з пасивно-лояльної оцінки самого сільського трудівника. Тому бажано слово "підсобні" стосовно особистих господарств населення не вживати. Такої думки дотримується ряд дослідників розвитку аграрного сектора економіки агропромислового комплексу [60].

Багато з тих, хто  безпосередньо займається діяльністю в особистих господарствах і  хто досліджує їх функціонування, часто називають ці господарські формування присадибними. Цей термін також має історичне коріння і практичний зміст. Як відомо, кожен сільський трудівник має свій будинок, де він проживає, будівлі, де утримує худобу, корми, знаряддя праці тощо - і все це називають садибою. Слово "садиба" трактується як "ділянка землі з розташованими на ній житловим будинком, садом, городом, що перебувають в особистому користуванні колгоспника, робітника чи службовця".

Проведення реформ зумовило, як було вказано вище, розширення земельних  угідь в особистих господарствах  населення. Оскільки землі сільськогосподарського призначення мають просторову систему поділу, то практично додаткові наділи земель проводились у віддалених від селянських садиб земельних угіддях господарств суспільного сектора. Тому в сучасних умовах не всі земельні площі особистих господарств населення знаходяться біля садиб селян, однак вони є невід’ємною їх частиною, тому вислів "присадибні" повною мірою відповідає суті і ролі цих організаційно-господарських структур виробництва продукції сільського господарства.

У літературі інколи можна  зустріти щодо підсобних господарств населення вираз "одноосібні господарства". Ця назва не відповідає суті тому, що значення слова "одноосібні" пов’язане з одною особою. Одна особа, як правило, у виняткових випадках може вести господарську діяльність, окремо від інших. У процесах виробництва сільськогосподарської продукції використовується праця не тільки різноманітних за рівнем кваліфікації працівників, але і за фахом, тому участь тільки однієї особи фактично виключена. Слово "одноосібник" стосовно селянина стало застосовуватися на початкових стадіях встановлення і формування господарських механізмів радянської влади. В енциклопедичних виданнях того часу зазначено: "Одноосібник - в СРСР селянин, який має в користуванні присадибну ділянку і польову землю у користуванні та деякі знаряддя для виробництва і господарює окремо від колгоспу".

З позицій наявності  землі, засобів виробництва, організації  технологічних і організаційних процесів виробництва продукції  ці господарства були скоріше наближені  до господарств фермерського типу, ніж до особистих господарств населення. Тут були значні відмінності в системах взаємовідносин з державними органами.

Отже, розвиток особистих  господарств населення має закономірний і об’єктивний характер, який обумовлений  необхідністю сільських жителів задовольняти свої життєві потреби за рахунок результатів господарювання у своїх господарствах, досягнення яких забезпечується, головним чином, завдяки працелюбності селян.

Виробництво продукції  в особистих господарствах населення  залежить від різноманітних умов зовнішнього і внутрішнього середовища, які носять об’єктивний і суб’єктивний характер. З точки зору тих, хто безпосередньо займається особистою господарською діяльністю, весь цей комплекс умов можна поєднати у дві групи: ті, які впливають на стан розвитку виробництва незалежно від волі сільських трудівників; і ті, які безпосередньо залежать від тих, хто веде особисту господарку.

Ці дві групи є  взаємопов’язані між собою, і  фактори, які діють у них, доповнюють один одного. Як з теоретичної точки зору, так і з погляду практики господарську діяльність неможливо вести, не враховуючи впливу кожного фактора цих двох груп. Саме тут необхідне оптимальне поєднання. Однак вирішення цієї проблеми в свою чергу залежить не тільки від господарників, але і всіх тих управлінських структур різних ієрархічних рівнів керівництва, які тією чи іншою мірою мають відношення до діяльності особистих господарств населення.

Діяльність подвірних  господарств населення значною  мірою залежить від умов, на які  господарники не мають впливу (Рис. 1.1).

Будь-який господарник  не в змозі змінити вплив цих  факторів, він може їх тільки найбільш раціонально використати у своїй  виробничій діяльності. Ці умови можна  поєднати у дві підгрупи: природні і політико-економічні, тобто ті, які зумовлені дією природно-кліматичних умов, і ті, дія яких формується управлінськими структурами держави.

Щодо вивчення природних  умов, їх значення та впливу на ведення  сільськогосподарського виробництва, то слід зазначити, що ці питання знайшли  відображення в численних наукових дослідженнях як економічного, так і технологічного напрямку.

Вплив природних умов на результати діяльності подвірних  господарств населення (опади, температурний  режим, рельєф місцевості, ґрунти, їх якість та інші) найбільш істотно спостерігається в Карпатському регіоні, особливо у Львівській області, на території якої виділено природні зони: Полісся, Лісостеп, Передгірська і Гірська. Кожна із перерахованих зон позначається різними характеристиками щодо вищезгаданих природних умов, особливе місце серед яких займає родючість ґрунтів, що істотно впливає на розвиток подвірних господарств населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Також, на функціонування подвірних господарств громадян впливають політико-економічні умови, які діють через різноманітні фактори. В першу чергу слід зазначити, що сільські трудівники так міцно пов’язані зі своєю особистою господаркою, що до деякої міри позбавлені імунітету від дії чи бездіяльності управлінських структур як на державному, так і на регіональному рівнях. Для прикладу, слід порівняти активність у захисті своїх прав шахтарів і селян. Це практично два крайніх полюси в нашому суспільстві щодо захисту своїх законних інтересів. Шахтарі й селяни у своїй діяльності використовують земельні надра і землю. Перші добувають те, що заховала природа на сотні метрів у глибині землі і їхня продукція при видобутку на поверхню уже майже готова до використання. Селяни весь час працюють на поверхні землі, виконуючи цілий комплекс різноманітних операцій для виробництва сільськогосподарської продукції. Проте ці види діяльності мають різний історичний вік. Сільська праця використовувалася на початкових стадіях виникнення людства, а шахти з видобутку вугілля відкрилися тільки у 19 столітті.

Попри всі потрясіння і негаразди сільський трудівник  на перше місце ставив, ставить  і, безумовно, буде ставити в майбутньому  інтереси свого особистого господарства. Із цим треба рахуватися та не спекулювати терпимістю селян до труднощів. У душі сільський трудівник приховано завжди висловлює протест проти будь-яких дій різних управлінських структур щодо обмеження його господарської діяльності, однак не завжди робить це публічно.