Класифікація фігур і тропів

 

Субстантивні епітети  у формі орудного відмінка виникають  на ґрунті значень орудного перевтілення (русалкою стала), орудного перетворення (став диваком), орудного порівняння (стрілою  пролітає). Як свідчать дослідники, в  українській мові орудний порівняння є живим функціональним різновидом орудного відмінка, що розвивається за рахунок створення розгорнутих  конструкцій орудного іменника з  означальним словом та частково шляхом розширення кола семантичних груп дієслів. Тому субстантивний придієслівний  епітет продуктивніше розвивається саме на семантиці орудного порівняння, що сполучається з дієсловами семантичних  груп переміщення, руху, стану, звучання. В об'єкті порівняння відображається народно- мовна традиція узагальнювати  образні характеристики ступенів інтенсивності  суб'єктів через порівняння з  об'єктами — носіями інтенсивності  цієї дії. А фактично відбувається «присвоєння» значення: влетіла ластівкою, орлом  злетіти б, шмигнула блискавкою, дивиться чортом, метеором пронісся, вовком вити, голубкою вуркотіти, сичати змією, ходити гоголем, сидіти крячкою та ін. Інтенсивність  динамічних ознак настільки міцно  закріпилася за низкою іменників  — назв тварин, птахів, рослин, природних  явищ, — що вони стали вже символами  цих ознак. На цьому ґрунті розвинулася  фольклорно-романтична символіка.

 

Зазначені назви використовуються як субстантивні епітети, Що оформлені  вже або в синтаксичній функції  означення- прикладки (ідівчина-калина, сини-соколи), або у функції обставини  образу дії (маком розсипався, вгорі  латкою палає жовтогаряче небо вечора), рідше — у функції вокатива: Народе мій! Ясний соколе!; О слово  рідне! Орле скутий! (О. Олесь).

 

Єпітетні предикативні конструкції

 

Роль епітетної структури  може виконувати ціла предикативна конструкція  на зразок: Душа моя — дно безджерельне й сухе; Душа моя — пустка холодна  й німа; Душа ставала крем'яною; В  краю прокляття і ганьби одні —  глухі, байдужі екелі, другі —  осліплені раби; Народ як знятий із хреста; Гіркий був келих життьовий; Твій сміх — се танець водоспадів, се злива сонячних каскадів; Коси —  жмут ясний пшениці; Але уста, уста її! На мармур кинуті коралі!; Твої очі  — тихий вечір... Твої очі —  сизі хмари... Твої очі — срібна річка... Твої очі — ніжні квіти... Твої очі — тиха радість...(О. Олесь); Легкі  і прозорі стали печалі й турботи (Д. Павличко).

 

Епітети-неологізми

 

Словесні форми вираження  національного світосприймання, що сформувалися первинно як народнопісенні фольклорні символи, стали традиційно стилістемами української літератури. Конкретно-чуттєва природа мовних символів ставала формою для виникнення асоціативних зв'язків, на яких формується наступна образність, уже індивідуально-авторська.

 

Поетичний вимисел часто  ґрунтується на корінні українських  ментальних образів. Використовуючи їх здебільшого як готові моделі, розщеплюючи  вже існуючі структури мовної референції, поет створює нові. Так, українська мова має вирази біблійно- міфологічного походження: терновий вінок (вінець), через терни до зірок, народний вислів тернова хустка (як своєрідний оберіг долі української  дівчини, молодої жінки). Вони дали у  творчості О. Олеся мотив для  нової поетичної номінації з  епітетом тернова згадка, в терновому  саду. Наприклад: В оюурбу мою про  тебе тернову згадку я вплету; Я  в снах колись стрівався з нею  в терновому саду.

 

Епітет виконує, як правило, орнаментальну функцію, проте не зводиться до неї. Він активно  сприяє пізнанню світу тим, що розвиває наші знання про предмети, осіб, явища, дії, процеси якимись новими гранями  їх ознак, відкриваючи й актуалізуючи нові зв'язки між цими ознаками, заміщаючи  постійні ознаки іншими, часом змінними, і дає нам нові знання про світ. У поезіях М. Рильського на таких  незвичних асоціаціях витворені  індивідуально-авторські епітети-неологізми: білокипучий, бурно- плинний, велично-гідний, вікославний, всерадісний, громозвукий, жорстокоокий, закрадливо-хисткий, кокетно-свосвільний, лапо- листий, лиховоролсий, людоненависний, машистий, мудровивче- ний, орожевлений, охмарнілий. Наприклад: Стрункі дівчата  в одягах легких перлово-ніжний розсипають сміх; Барвиста пра- осінь в тонкі  гірлянди в 'с квітки прив 'ялені  та листя пурпурове; Хай хоч ві сні — мандрівки дальні без  сустливих перепон, — і очі  радісно-печальні білоодежних Дездемон!; Людська душа тисячо- звука, в гірськім одбита кришталі; А край вулиць, з-за хмар білотканок злотолиций зайнявся світанок (М. Рильський). У поезіях  О. Олеся натрапляємо на індивідуально-авторські  епітети: живий туман, остуджені  тумани; Думко! Остуджена словом людським; щасливі береги; жадане сонце; співочі  очі; молода весна; верби п'яні; полохливі  сни; думи крижані; буйний сміх; слід ніжний; рухом молодого звіра злетів; свиснув  соколом; до уст спрагнілих притулю; чайка вибухла стрілою; час байдужий; час безчасся; сон неволі; рубіни крові, перли сліз; збуджена трава; тернова  згадка; Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий; палко дихає  троянда; Як необережно дзвонять солов'ї; демон огнеокий; новорождених степів; Вітер всі жалі розвіє, од жене колючі болі.

 

В образності епітета буває  більше істинності, ніж у прямому  атрибуті предмета, оскільки епітет «б'є  стрілою у саму щонайглибшу суть» (М. Рильський). Розширюючи якимись, часом  несподіваними асоціаціями коло семантичних компонентів, епітет розширює валентність лексем і закріплює  її на синтагматичній осі, наближаючи до істини об'єктивність наших знань  про світ.

 

Порівняння

 

Порівняння — це тропеїчні  фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається  через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших: дівчина струнка, як тополя; волошки  сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як у мами тощо.

 

Про їх місце і важливість у стилістичній системі мови можна  судити зі слів О. Потебні «Самий процес пізнання є процес порівняння»1.

 

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої  ознаки описуваного через пошук  іншого, для якого ця ознака є  виразнішою, зіставлення з ним  і опис. Наприклад: Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палає, червоний, як глід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють  суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

 

Розрізняють порівняння логічні  і образні. При логічних порівняннях  встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного класу, беруться до уваги всі властивості,

 

їПотебпя О. О. Естетика і  поетика слова. — К., 1985. — С. 255.

 

якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне. Наприклад: І на Україні я  сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко); Олімпіада пройшла  організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька; Хлопчаки, як дорослі, зосереджено  копали грядку.

 

Логічні порівняння використовуються в основному у науковому, офіційно-діловому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інформацію. Образне  порівняння відрізняється від логічного  тим, що воно вихоплює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

 

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

 

Порівняльний зворот (непоширений  і поширений) зі сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина  була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, як червонобокі  яблучка, губи були повні та червоні, як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбинський); Неначе білі пави, пливуть хмарки у  небі (М. Рильський).

 

Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденько соловейком щебече та плаче; Синє море звірюкою то стогне, то вис; І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко); Червонобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).

 

Порівняльні конструкції  з орудним відмінком мають  дуже давнє походження. В них знайшли  відгомін метаморфозні вірування праукраїнців, вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю; дівчини —  в лілею, тополю, мавку; брата й  сестри — у квіти братики-й-сестрички; козака — в явора; чоловіка —  у вовкулака; сліз — у квіти  тощо). Мова українського фольклору  виробила свою поетичну стилістику, в  якій відоб­разила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні  паралелізми в народних піснях на зразок: «Летіла зозуля та й стала  кувати. Ой то ж: не зозуля, то рідная мати». Найповніше такі образні асоціації  виражаються конструкціями з  орудним відмінком, які важко  назвати суто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами материнки (українська легенда). Виразними є  такі конструкції в народнопоетичній стилістиці Т. Шевченка:

 

І на диво серед поля Тополею  стала; А весною процвіла я [дівчина] Цвітом при долині...;

 

Та випливи русалкою

 

Завтра серед ночі;

 

Буде над ним його мила квіткою стояти;

 

Прилинути голубкою;

 

Полетіти пташкою.

 

Метаморфозні конструкції  постійно набували функції образних порівнянь і ставали продуктивними  стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції  уже порівняльного характеру: серденько  соловейком щебече та плаче; червоною калиною постав па могилі; орлом  сизокрилим літає [Ярема]; вию совою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною  сіли.

 

У порівняннях типу гадюкою  зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта та об'єкта порівняння найвищий, тому такі порівняльні конструкції  з орудним відмінком фразеологізува- лися: стояти стіною, дивитися вовком (чортом)...

 

Порівняння, побудовані на принципі заперечення, допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через  його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну  спорідненість і тим загострює  враження. Обов'язкова в даній порівняльній конструкції частка не розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт та об'єкт і створює роздільну  порівняльну ситуацію, що виражається  одночасно риторичною фігурою —  синтаксичним (і стилістичним) паралелізмом:

 

Не русалонька блукас, То дівчина ходить Й сама не зна, бо причинна, Що такеє робить; Не сон-трава  на могилі Вночі процвітає. То дівчина  заручена Калину сажає.

 

У таких порівняннях суб'єкт  обов'язково означає істоту, а об'єкт  береться зі світу природи.

 

Підрядне речення. Наприклад: І блідий місяць на ту пору із хмари  де-де виглядав, неначе човен в синім  морі то виринав, то потопав (Т. Шевченко); Долиною повилась річечка, неначе хто  кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло життя, як листя за водою (Л. Костенко).

 

Конструкції з формами  ступенів порівняння прислівників і  прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...Наприклад: Чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко).

 

Описові порівняння на зразок: Листку подібний над землею, що вітер  з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

 

Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює  всю предикативну частину: Кров твоя — рубін коштовний, кров твоя —  зоря світання (Леся Українка); Я—невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П. Тичина).

 

Порівняльно-приєднувальні  конструкції, побудовані за принципом  образної аналогії: Лукаш: Ой скажи, дай  пораду, як прожити без долі! Доля. Як одрізана гілка, що валяється долі! (Леся Українка); Як мисливець обережний, звіробійник довголітній, посивілий  слідопит прилягає теплим ухом, щоб  почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй  і розбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі  одягни (М. Рильський);

 

Не гнівайтесь па мене, діти! Старий я став, сумний, сердитий, Боюсь  німої самоти, Коли нема куди іти  І ні до кого прихилитись... Так у  степу осіннім птиця Махає  раненим крилом Услід за радісним гуртом, Що в синю далеч відпливає... Гукнути б — голосу немає.

 

(М. Рильський)

 

В українському фольклорі  зустрічаються заперечні порівняння (Ой то ж не зоря — дівчина моя  з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизначені порівняння (такий, що ні в казці сказати, ні пером  описати; дівчина — ні змалювать, ні описать).

 

Період

 

Період (гр. — обертання, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна, завершена думка подається в  ускладненому простому, багаточленному складному реченні або кількох  реченнях, що структурно й інтонаційно  поділяються на дві частини —  члени періоду. Перший член (протазис — підвищення) характеризується нагромадженням інформації, поступовим підвищенням  голосу до найвищої точки. Його ще називають  попередником. Потім настає виразна  пауза, якою звертається увага на зміст наступного члена періоду. Другий член періоду (апозис — зниження, або наступник) завершує думку різким спадом інтонації і поступовим зниженням  тону голосу до рівня початку мовлення. В такий спосіб утворюється ніби замкнене інтонаційне коло періоду. Наприклад:

 

Фантазіє! Ти сило чарівна, Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь  зорі, Збудила мертвих з вічного  їх сна, Мету вказала буйній хвилі  в морі, — // До тебе обертаюсь я  сумна: Скажи мені, фантазіє дивна, Як помогти в безмежнім людськім горі.