Класифікація фігур і тропів

Таким чином, уявлення про  епітет як образне означення доповнюється ще й такою рисою, як найглибше, найсуттєвіше, що наближає нас до істини, означення. Мистецькі напрямки, що охоплювали своїми течіями українські культурно-мистецькі  сфери, надавали великий простір  митцям переживати реальний світ у  собі й передавати його через своє суб'єктивне сприймання конкретних форм вічно мінливої матеріальної субстанції. Мистецтво покликане виражати свідомість людини, її внутрішні переживання, ритм життя і силу динамізму. Тому той  арсенал мовних виражальних засобів, що був успадкований від попередніх епох, підлягає значній трансформації  та модифікації. Це відобразилося на багатьох традиційних образних засобах  і особливо помітно на епітеті. Його семантична еволюція значно розширила  образні функції в тексті, семантичні поля дистрибутів, лексико-граматичні моделі вираження.

Епітет формується як образний естетично маркований атрибут, що на лексичному і граматичному рівнях має  образно-озна- чальне наповнення, свою формально-граматичну структуру (епітет-дистрибут) і відповідає на питання граматичного означення який? як?

Лсксико-семантичні групи  епітетів

Історична пам'ять народу відобразила у словах і виразах  параметри ознак життя етносу і закріпила їх як еталони. Тому наявність  таких епітетних сполук в індивідуальній творчості письменника або їхніх  художніх модифікацій завжди є свідченням фольклорного струменя в тій творчості.

У народній пісні весь денотатний простір майже завжди має свої атрибути, у мовному вираженні  — епітетні: білий світ, битий  шлях, буйний вітер; білі руки, білеє  личко; вірная дружинонька; гірка доля; край далекий; кінь вороненький; сивий  голуб; козак молоденький; чорнії брови, карії очі; дрібні сльози, чужі люди, степ широкий, чисте поле, синє море, ясне сонце, темна нічка, золотий  вінець, срібне весельце тощо. Такі епітети  називають традиційними, фольклорними, постійними. За зовнішньою простотою, очевидністю семантики криється узагальнений віками зміст ознак, що перетворює їх на образи-символи певних емоцій, точних оцінок.

Традиційно літературними  для української поетики є  епітети золотий та срібний, приклади майстерного використання яких знаходимо  ще в «Слові про Ігорев похід» . У  «Слові...» епітети золотий, срібний  та їх номінації трапляються у  таких виразах: золоте стремено, срібне ратище, золоті шоломи, отчий золотий  стіл, в теремі золотоверхім, ізронив  золоте слово, моїй сріберній сивині, злетіли з отчого стола злотого, отчий золо­тий стіл постерегти; вступіте, господарі, в золоті стремена; Сула не тече струменями срібними; золоченими стрілами.

У поетичній мові зливається «смисл» з відчуттями, чуттєвим сприйманням. І ця єдність «смислу» і відчуття в поезії породжує об'єкти, замкнені на собі, на відміну від практичної мови, де знаки мають своїх референтів. У поетичній мові знак є більше об'єктом, тим, на що дивляться, звертають  увагу, сприймають, а не посередником, через який дивляться на світ, як це властиво практичній мові. Поетична мова замість того, щоб бути тільки засобом пізнання дійсності, сама стає предметом, матеріалом такого пізнання, тобто ставить акцент на собі, на повідомленні, а не на референції. І  як результат злиття смислу і відчуттів, замкненості на собі поетична мова має змогу будувати вигаданий, уявний, іноді фантастичній світ. Саме такою  є поетична мова Олександра Олеся, часто  орієнтована на саму себе, поетичну уяву краси. Не дивно, що найпродуктивнішими у нього є епітети золотий  і срібний як виразники символічних  кольорів казковості, зображальні знаки: Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає! Полилась по срібній ночі срібна пісня солов 'я; Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ співає? Налагодь струни золоті: бенкет весна справляє; Твої очі  — срібна річка з таємничим  царством казок...; Срібні акорди, що з  серця знялись; Кожний ніжний рух  сердечний в пісню срібну переллю; Вийди! Ще срібнії шати зоряна ніч  не зніма; Ти не ди­вуйся, що гаснуть  зорі, як зійде ранок золотий; О  моя Русалко з срібними речами; І в небі оісайворон співа, мов  струмінь з срібною водою; Вітер  віє, віє, мліє, навіває срібні сни, навіває  злотні мрії, чеше кучері весни; І поллються  з моря звуки, наче з арфи золотої; Вишиває осінь на канві зеленій  золоті квітки. Наприклад, в поезії Лесі Українки так актуалізуються епітети  срібний, золотий: злотисті мрії, злотиста квітка, срібні блискавиці, пісні соловейкові  дзвінко-сріблисті, весна золота, золоті зорі; Щоб геть аж під срібнії  зорі полинути співом дзвінким...; Певно, це країна світла та злотистої блакиті; Править хтось малим човенцем, — в 'сться стежечка злотиста.

Це поетичні номінації  символічно-зображальної метафори- ки, в яких прикметник срібний став епітетом на семантичному зміщенні ознаки кольору  металу срібла плюс дієслівної ознаки (мерехтить, міниться): срібний місяць, срібна хвиля, срібна вода, срібний  цвіт, срібні шати.

Окрему групу становлять номінації з епітетом срібний  на семантичному зміщенні ознаки за звуком (звучання срібла, переливчасті звуки; у М. Коцюбинського — спів жайворонків: струоюе срібні дошки, сіє регіт  на дрібне сито), в результаті чого формується акустичний образ: срібна пісня, срібні струни, срібний сміх, срібні акорди, срібні речі. І ще одну групу поетичних  номінацій можна виділитися з  епітетом срібний, що має символічну, казкову семантику: срібні мрії, срібні сни.

Поетичний епітет золотий  має дві грані розвитку образності: «то узгоджується з уявленням» про  реальний предмет (цінний метал), то «береться  з нового спостереження над явищем і не має нічого спільного з  етимологією визначуваного слова»[35]. Він має найповнішу парадигму  і виступає не лише з семантикою кольору, а й має метафоричне  значення вартісності, високості, позитивної емоційної оцінки, чистоти, довершеності й вишуканості вияву певних ознак. Тому в ліричних поезіях часто  зустрічаємо: золоті краї, лани золоті, хвилини золоті, квітка золота, сонце  золоте, небо золоте, хмарка золота, вина золоті, день золотий, золоте серце, мрії золоті, дитинство золоте, золота рибка, схід зо­лотий, струпи золоті, у вогні золотім, в золотих словах, золоте крило і навіть золоті вуста. Наприклад: Засміється сонце в небі золотому і його проміння не спинить нікому; Хтось ударив без жалю по серці моїм, — і забилося серце в вогні золотім (О. Олесь).

Надзвичайно широкі стилістичні  можливості епітета золотий реалізує у своїй поезії В.Сосюра. Ним він  не тільки передає колір, вартісність  номінантів, а й своє лірично-романтичне уявлення про світ: золотий липень, золотий вечір, золотий Донець, золотий  огонь, золота берізка, золоті очі, золоте ридання, золотий завод, золоті човни. У поезіях І. Драча зустрічаємо: золото- оке сонце, золота оскома осені, золоті вулкани лип, сонце в золотому капелюшку, а в сонця хмара  — золота крисаня.

Кольористичні епітети

Використання кольористичних епітетів в українському поетичному мовленні є традиційною рисою  української літературної мови усіх етапів розвитку: «кольори у поетів — суть душі» (А. Бєлий). Лексеми зі значенням кольору є, як правило, полісемантичними. Вони здатні розвивати  переносні значення, в яких виникають  образи, і окремі з них закріплювати як символічні. Семантичний обсяг  лексеми кольору визначається кількістю  назв предметів, що є носіями такого кольору, і становить її парадигму. Якщо врахувати, що під впливом асоціації  відбуваються розширення, зміщення, переноси значень, то доводиться визнати, що парадигми  кольористичних словосполучень також  є змінними і на реальну парадигму, що відображає кольорові ознаки реального  світу (зелена трава, зелене листя), нашаровується  переносна, образна (зелена молодь, зелені думки, зелені надії). У поетичній  мові, використовуючи функції ес­тетичного впливу, лексеми кольору є емоційно наповненими, зі смисловим і естетичним прирощенням і від того експресивними. Наприклад: Тут тобі не ходити, білого тіла не в'ялити, жовтої кості не млоїти, чорної крові не спивати, віку не вкоротити (Леся Українка).

Лексико-семантична категорія  кольору в сучасній українській  мові має два шари слів: слова  першого порядку, наприклад: білий, червоний, зелений, жовтий, сизий, синій, сірий, чорний, які становлять основу, або ядро, всієї категорії; слова  другого порядку, такі як: білявий, білястий, червонястий, кремовий, крейдяний, лляний, пурпуровий, калиновий, кармазиновий, цеглястий, салатовий, землистий, які  семантично об'єднуються навколо  перших.

У народних піснях епітет зелений, маючи реальне предметно- візуальне  значення кольору, називаючи усталену фарбу природи, набув і символічного значення оновлення життя, молодості, свіжості, сили, символізуючи надію  і радість. Наприклад, у поезіях  О. Олеся, крім традиційних пісенних дистрибутів земля, ліс, гай, трава, луг, дерево, гори, епітет зелений має  і метафоричний дистрибут казка  — символ ідеальної краси і  єднання поета з природою. Наприклад: Тихо па кобзі зеленій шумить; Країно див!Далека мріє, зелена казко серед  див. Про символічний характер епітета зелений у поезії О. Олеся можна судити й з прикладу контрастного його використання як антитези до епітета мертвий. Наприклад: Ідіть із мертвої пустелі в краї зелені і веселі. Аналогічне використання цього епітета є і в поезії Є. Маланюка. Наприклад: Скитський степ обудеться, зітхне, і буйна тирса зеленим морем знову проросте, і побіжать зелені хвилі

(Є. Маланюк).

У взаємодії з іншими поетичними засобами колір у художньому тексті рідко збігається з об'єктивною кольоровою ознакою реалії, тобто має своїм  значенням тільки ознаку кольорового  спектра. Частіше колір «живе» в  кольористичному образі, що формується не лише значенням кольору, а й  іншими лексемами тропеїчних функцій, використання яких залежить від художньої  мети, суб'єктивних уподобань автора, від індивідуального осмислення кольорів. Так виникає художній колір, тобто кольористичний епітет. Важливу  роль відіграє і денотат — носій  кольору, можливості його асоціацій  з іншими денотатами — носіями  інших кольорів. На перехресті асоціацій  творяться кольористичні епітети-метафори: білий шум, білий крик, білий біль. Мотив ніжності простежується і  в поетичних образках з епітетом білий, в яких зливаються і об'єктивна  ознака білого кольору, і суб'єктивне  переживання від споглядання  його. На­приклад: Ранок, в яблунях  розквітлих тоне все село... Білий  цвіт — як сніг на горах, як твоє чоло! (О. Олесь); А сад вирує в хуртовині  цвіту, бушує біла буря пелюстків (Є. Маланюк); І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися  незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися  в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає ірихтить усюди... Я спала. Дихали так білі вільно груди (Леся Українка).

На змалюванні реалії у  поетичному тексті проектується семантика  думок і почуттів, і тоді для  повного розуміння образності кольористичного  епітета необхідний ширший контекст, а то й увесь твір. Традиційно (з часів Платона) білий колір  є (крім його спектрального значення) символом краси і ніжності, найсвітліших почуттів, найблагородніших дум та діянь. Наприклад: Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію прийде чистою до тебе біла моя мрія (В. Симоненко).

Символіка білого кольору  побудована на протиставленні чорному  кольору. Наприклад: Чорні від страоїсдання мої ночі, білі від скорботи мої  дні впали у твої свавільні  очі, оісадібні, глибокі і чудні (В. Симоненко); А чорний ніж впаде  на білі руки моєї матері, коханої моєї шовковим трауром (І. Драч).

Основне символічне значення чорного кольору як траурного  наклало відбиток на емоційно-психологічне сприйняття всього того, що має чорний колір, його відтінки та процеси, що призводять до потемніння. Чорний колір вважається символом злих сил, нещастя, трагізму.

Ольга Кобилянська писала до «короля селянської душі» Василя Стефаника: «Стискаю міцно Вашу руку, тоту, котра так сильно малює двома  барвами. Чорною і тою, що її лілія  носить...». Чорно-біла графіка є глибоко  символічною: трагізм життя і  світлий промінь людської душі. Ця символіка є органічною як для  українського фольклору, так і для  традиційної поетики, а потім  українського модерну. Постійний кольорис- тичний епітет чорний виходить з кола своїх традиційних символічних  сполучень на позначення ознак реалій (чорна земля, чорний ворон, чорна  безодня, чорна ніч, чорна хмара) і творить нові сполучення з пейоративною семантикою (чорний смуток, чорний сум, чорні дні, чорні літа, чорні негоди, чорні думи). Наприклад: Крячуть чорні  дні і ночі, все недобре щось віщують, рвуть, клюють розбите серце; Чорним круком чорну вістку із чуоісини хтось приніс; Падала промінням на холодні груди, проганяла думу чорну, навісну. (О. Олесь). Варто зауважити, що символу чорний підпорядковуєтся весь мікроконтекст: чорні дні і  ночі крячуть (як чорний ворон), віщують  недобре, рвуть, клюють розбите серце. Аналогічний кольористичний символ у М. Коцюбинського: Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом. І  чуєш коло себе тихе ридання, немов  над умерлим.

Як символ світання (природного і соціального), сподівань і надії, а з ними і кращого життя, використовується в поезії епітет рожевий: рожева весна, рожевий ранок, рожевий сон, рожеве світло, рожеві думки, рожеві мрії, рожевий  схід. Наприклад: Прийми мене, весно  рооїсева, слугою твоєї краси; А вітер  теплий полудневий шепоче щось крізь  сон рожевий (О. Олесь); Мріють крилами  з туману лебеді рожеві, сиплють  ночі у лимани зорі сургучеві (В. Симоненко); Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав, коли думи збігалися з мли бездоріжної  і незвіданий смуток за душу смоктав (В. Симоненко); По білих снах рожевії  гадки легенькі гаптували мережки... (Леся Українка).