Класифікація фігур і тропів

 

Вживання загальних назв у ролі прізвищ літературних персонажів та імен літературних персонажів. На такі приклади багата українська література: Пузир, Калитка, Часник, Галушка, Марко  Безсмертний, Тарас Трясило.

 

Антономазія потребує фонових  знань, тобто ознак і властивостей того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у фольклорі, в усному мовленні, в  художніх творах піднесено романтичного або принижено сатиричного характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти  сонця о/смуряться, Вернигора, Вернивода  й Верни- дуб — три велетні  — зібралися та й журяться (Л. Костенко).

 

Персоніфікація (лат.) — різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на не­істот, тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави вважати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому  весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою  фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок. Наприклад: Зе­лена  дібровонько, чого рано зашуміла? Ой як мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В  хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь); Чистенькі віконця сміються до сонця (М. Підгірян- ка); Важким холодним сном за хатою спала земля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грас синс море, грає серце козацькеє, а думка  говорить: «Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?» (Т. Шевченко).

 

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з  морем говориш. Збуди його, заграй ти з тим, спитай синс море. Воно знає, де мій милий; Думи мої, думи мої. Лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер  не розвіяв в степу, як пилину? Чом  вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

 

Персоніфікація конкретизує  образ, уявно робить його доступним  для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, тактильним тощо.

 

Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа  ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари.

 

Алегорія (гр. — інше говорю, іносказання) — різновид метафори. Алегорія використовується тільки в  художній мові (цим вона в основному  відрізняється від власне метафори) і є зрозумілою тільки в суцільному тексті на відміну від персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних  текстів є байки, притчі, а також  загадки та прислів'я.

 

Алегорію, або «злиття  кількох метафор», можна назвати  великою метафорою. Тема твору розгортається  як розвиток метафоричного образу, все зображене має переносне  значення: персонажі, їхні дії, місце, час  тощо. Все це виражається системою мовних засобів, що включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. О. Потебня  зазначав, що алегорія дає в окремих  означеннях загальнеК Очевидно, тому алегоричні твори, написані про певне  явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже  на іншу епоху і є актуальними  в ній. Власне, вони актуальні завжди, ці алегоричні образи: коник-стрибунець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потреба в езопівській  мові вічна.

 

Алегоріями можна вважати  ліричні вірші «Каменярі» І. Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою  вірша є конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі. Проте  одночасно твір є і пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав автор сам, а може, і ще хтось. Він на конкретних враженнях  зробив широкі узагальнен-

 

1Див.: Потебня О. Естетика  і поетика слова. — К., 1985. —  С. 134.

 

ня: Ми рабами волі стали; На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю власною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і  за нами прийде нове життя, добро нове у світ; Ми ломимо скалу, рівняєм  правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

 

Треба вірити, що тяжкою працею можна прокласти шлях до кращого  життя, але для цього ще й треба  стати «рабами волі». Воля — над  усе.

 

Іронія (від гр.— удаване  самоприниження) — тонке приховане  глузування (стилістичний прийом). Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іронію важко точно визначити, встановити її межі, тому що вона, по-перше, прихована  в лексичній семантиці, отже, важко  вловима, по-друге, різнооб'ємна. Часто  зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна по тексту і виявляється  тільки в зіставленні кількох  одиниць.

 

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з  позитивною оцінкою для вираження  негативної оцінки. Вираз «Герой!»  сприймається буквально як назва  людини з виразними ознаками геройства. Проте інший вираз «От іще  герой!» про того, хто зумисне  зробив поганий учинок, є явно іронічним.

 

В широкому значенні іронією  називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або  нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає  негативну оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпа­тичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, кчозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і  спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано  пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої  спальні для куховарки, іЯвдоха  спить на ліжкові на підлозі в  коридорі. Бо й справді: яке мас  право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приєм­но було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як лсивуть  інші. Іншим ще гірше становище: буває  й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій  невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя, Івана Івановича: чотири кімнати, а  куховарка Явдоха спить на підлозі  в коридорі,... бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати,... бо свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що сам герой викриває себе через внутрішнє мовлення.

 

Пародія (від гр. — жартівлива переробка) — посилена іронія, яка  завершується повним роз'єднанням, відокремленням форми і змісту. Певний жанр, форма  або індивідуальний авторський стиль  заповнюється невідповідним йому змістом, а нерідко прямо протилежним.

 

О. Потебня назвав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилежності між високим складом словесної  оболонки й вульгарністю або низькістю  думки»1, приземленістю. Пародія є  засобом для створення таких  уявлень, в яких особи і події  постають у комічному вигляді. Пародійні  тексти справляють гумористичний ефект. Наприклад:

 

На печі

 

(Українська патріотична  дума)

 

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був  патріотом — За Україну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялося клопотом...

 

країно моя! Я зв \язав свій язик, Щоб кохати безпечно ідею;

 

Але в грудях не можу я  здержати крик

 

У годину твого ювілею.

 

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

 

вмирати не мас охоти.

 

Кожна піч українська —  фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти».

 

(В. Самійленко)

 

СТИЛІСТИЧНІ ПРИЙОМИ

 

Стилістичними прийомами  називають різні способи комбінування мовних одиниць одного рівня у  межах одиниць вищого рівня. Стилістичний прийом ґрунтується на синтагматичних відношеннях між стилістично  маркованими і стилістично не- маркованими одиницями в тексті. Отже, в основі стилістичних прийомів лежать синтагматичні відношення, що виникають між стилістично різноякісними  одиницями мови. Оскільки таких одиниць  багато, то і стилістичні прийоми  можуть бути різні, їх немало, але різноманіття стилістичних прийомів можна звести до кількох найпоширеніших типів: прийом стилістичної детермінації, інтердепенденція, констеляція тощо.

 

Прийом стилістичної детермінації полягає в тому, що на фоні стилістично  нейтральних одиниць використовується виразний стилістично маркований елемент  високого або зниженого сти-

 

* Потебня О. Естетика  і поетика слова. — С. 13.8.

 

дієтичного тону, позитивної чи негативної характеристики, але  такий, що надає відповідної конотації  усьому тексту або висловленню. Наприклад:

 

Іноді дивно трапляється  з нами: раз чи двічі зустрінеш  випадково людину, поговорив з  нею — і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого погляду  запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні... Отак і Любава —  несподівано ввійшла в Жданове  оюиття ясною зорею і стала  раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв (В. Малик).

 

Інтердепенденція — це використання в тексті двох чи багатьох стилістично маркованих одиниць, але  одного стилістичного плану, що й  надає тексту однотипної конотації, наприклад розмовно-просторічної:

 

Був собі колись-то якийсь-то маляр... ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю... Ну, дарма;маляр  та ймаляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно  малював! Чи ви, братики, що читаєте  або слухаєте сюю книжку, думаєте, що він малював собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е ні, тривай лишень! Таки що вздрить, так з нього  портрет і вчеше; хоч би тобі відро  чи свиня, таки живісінько воно й є; тільки посвисти, та й годі! А ще, було, як намалює що- небудь та підпише  — бо й письменний був собі, — що це не кавун, а слива, так таки точнісінька слива (Г. Квітка-Основ'яненко).

 

З допомогою цього прийому  може досягатися піднесено-уро- чиста, опоетизована конотація. Наприклад:

 

Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, а ти в моїй пам 'яті живеш такою, якою побачив  уперше, у той далекий тридцять шостий рік, коли ступив на твоє подвір \я ще молодим та зеленим учителем...

 

А колись ти була мов лялечка  — весело сміялась білизною своїх  стін, вабила до себе привітним блиском  широких вікон. Над тобою вдень  і вночі шуміли могутні, повні  сил і снаги осокори, а біля них, на світлій сонячній галявині, мов сестра у пишному вбранні, молода білокора береза, весела й привітна, безтямно закохана у вітер, який так  любив ранками й вечорами розчісувати  її довгі зелені коси (Ю. Збанацький).

 

Констеляція — це використання стилістично маркованих одиниць, що належать до різних стилістичних планів. У результаті найчастіше виникає  конотація якісно нового третього стилістичного  плану. Як правило, прийомом констеляції  створюються гумористичні тексти. Наприклад:

 

— Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий! —розмахуєте  ви руками і збиваєте комусь із новоприбулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні  Куїнджі й Пікассо?

 

Вадим перестає цокати по головці  цвяха і спопеляє вас своїм  поглядом.

 

Ну, звичайно, — каоїсете ви. — Перед вікнами не сади Семі- раміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги...

 

За вікнами, —продовжуєте ви, —стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця... Ви завжди моо/сете першими купити квитки на поїзд. Куди треба поїхати... Для мене маневри  составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із розгону, з усієї  сили б9є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах-трах- та-рах. Ідилія! Наче перший травневий грім... (О. Чорногуз).

 

Стилістичний прийом констеляції, тобто зіставлення одиниць різних стилістичних планів, часто простежуємо  у повісті М. Хвильового «Іван  Іванович». З майстерним сарказмом  описана домашня сцена між  куховаркою Явдохою, яка продовжує  називати господаря, не зважаючи на його партійність, «бари- ном», та Іваном Івановичем, який уже сахається цього звертання  і натомість нав'язує Явдосі слово  «товариш». Слова «ба- рин» і «товариш»  мають не тільки різні, а й протилежні стилістичні конотації, тому прийом зведення їх до одних персонажів зробив цю сцену драматично-комічною, виразною:

 

Мій герой витер з лоба вище згаданий піт і, не маючи з  ким поділитися своїми думками, раптом відчув у собі прилив ніжності й  велике бажання поговорити зі своєю  куховаркою.

 

Посуд миєте, Явдошко? — ніжним, ласкавим, мало не соц- вихівським голосом  сказав Іван Іванович і зупинився  на порозі кухні. — Ну, як воно, —  не валско вам жити у нас?

 

Чого там валско! — відповіла, як завжди, трохи холоднувато («чорна невдячність!») куховарка. — Чого там  важко, ми вже звикли, барин!

 

Іншого разу мій, зрідка трохи  глухуватий, герой, можливо, і не звернув  би уваги на оце обурливе «барин». Товаришка Галак- та навіть думала, що це у порядку речей: мовляв, нічого тут особливого нема, коли куховарка  називає Жана «барином» — по- перше, ніхто цього не чує і, значить, нема тут ніякої компрометації партії, а по-друге — товаришка Галакта  ніколи не посміє позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається  — хай так і говорить!). Але  на цей раз Іван Іванович мало не підскочив.

 

Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув він у жахливій розпуці. — Що ви говорите, дорогая моя  куховарочко! Хіба я вам барин?—Іван  Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками, пояснив: — Товариш! Так! Товариш!

 

Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.

 

Хай буде й по-вашому! —  знизала вона плечима і, знизавши плечима, взялася за цеберку з  помиями.

 

Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне. Підскочивши  з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він делікатно відштовхнув  її від цеберки з помиями.

 

Так-так, Явдошко! — промовив Іван Іванович тремтячим голосом. —  Я вам не барин, я ...я вам справо/спій друг і товариш. Я вам — ви ж  пам'ятаєте? — я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Іван Іванович і сам уже вірив, що він  завоюди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього, молена сказати, й не було — не тому не було, що він  не хотів, а тому, що він просто забув.) Завзісди говорив, Явдошко. І тепер  говорю! Да!..

 

Стилістичний прийом створення  звукового фону за допомогою ономатопоетичної лексики широко використовується в  літературі: