Класифікація фігур і тропів

 

Людське суспільство —  істинне царство комедії (власне, як і трагедії). Людина — єдина  істота, яка може і сміятись, і  свідомо викликати сміх або, точніше, людський, суспільний зміст є у  всіх об'єктах комедійного сміху.

 

Комічне завжди є об'єктивною суспільною цінністю явища. Природні властивості  поведінки тварин (рухливість і кривляння  мавпи, розвинуті інстинкти лисиці, що допомагають їй обманювати ворогів, незграбність ведмедя та ін.) асоціативно  збли­жуються з людськими звичками, вчинками, манерами і стають об'єктами естетичної оцінки на основі суспільної практики. Вони набувають комізму  лише тоді, коли через їх природну форму  вбачається соціальний зміст — людські  характери, стосунки людей.

 

Через природні явища здійснюється осміювання людських недоліків: лінощів, хитрощів, незграбності тощо.

 

Сміх можуть викликати  різні явища: лоскотання, алкогольні напої, наркотичні препарати і т. ін. Однак не все смішне є комічним, хоча все комічне є смішним. Як зазначає Ю. Борєв, «комічне — прекрасна  сестра смішного, що породжує соціально  зна­чущий, одухотворений естетичними  ідеалами, світлий, високий сміх, який відкидає одні людські якості і стверджує  інші»[39].

 

Комізм є соціальним своєю  об'єктивною (властивості предмета) і суб'єктивною (характер сприйняття) сторонами.

 

Комічне в мистецтві завжди включає в себе високорозвине- не критичне начало. Сміх — емоційно насичена естетична форма критики. Він  надає художнику безмежні можливості для серйозно-жартівливого і жартівливо-серйозного поводження із забобонами і упередженнями  свого часу.

 

Сміх допомагає людині розпізнати усілякі невідповідності, алогізми, суперечливості. Визначний  український педагог В. Су- хомлинський  називав сміх і здатність людини сміятись зворотною стороною мислення, закликав активно розвивати їх, духовно  готувати колектив і окрему особистість  сприймати виховний вплив гумору. На думку В. Сухомлинського, «невміння  бачити світ з усмішкою, пройнятою  співчуттям до людини, — одна з істотних причин егоїзму, безсердечності, байдужості»[40].

 

У своїй книзі «Повага  до смішного» Пассі Ізак пише[41], що гумор відкриває мале в речах  великих і одночасно знаходить  велике в речах малих. Завдяки  гумору людина вільно підноситься над  світом, переживає його як забаву, в  його правдивій і неправдивій  формах. У гуморі речі виходять за межі свого звичайного, нормального і  повсякчас прийнятого стану. Гумор  можна окреслити як спосіб мислення і почування, як відношен­ня до світу  і життя.

 

У давнину слово гумор  означало рідину, вологу, а точніше  — соки, від яких залежать здоров'я  і хвороба. На думку Гіппократа, в  тілі людини знаходиться чотири основи гумору — кров, флегма, жовч і чорна  жовч, які у правильних пропорціях були запорукою здоров'я («доброго гумору»), а в неправильному співвідношенні і не вимішані ставали причиною хвороб («чорного, злого гумору»). Людський темперамент було визначено як духовний вираз тих чотирьох гуморів тіла: у сангвініка переважала кров, у  флегматика — флегма, у холерика — жовч, у меланхоліка — чорна  жовч. Для стародавньої медицини гумор  був основою життя, здоров'я, темпераменту і хвороби. У період Ренесансу  термін «гумор» переходить з медицини в мистецтво, пізніше — до ідеї німецької естетики гумору як вищої, абсолютної і найвільнішої форми  комізму.

 

Комедія — плід розвиненої цивілізації. Сміх за своєю природою демократичний. Для нього не прийнятні  ієрархічність, поклоніння перед чинами й авторитетами. Він виступає як сила, ворожа всім формам нерівноправ'я, насильства, деспотизму. О. Герцен писав: « Якщо нижчим чинам дозволити  сміятися при вищих.., тоді прощавай чиношанування. Примусити посміхнутися над богом Аписом — означає  розстригти його з священного сану в прості бики»[42].

 

На думку Сергія Єфремова, в «Енеїді», «влучно орудуючи цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський  справді таки порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок»[43].

 

Комічність ворога — його ахіллесова п'ята. Побачити комічність противника — означає отримати першу  перемогу, мобілізувати сили на боротьбу з ним, пересилити страх і розгубленість. Комічність — критика сучасності. Мішень сучасного сміху завжди конкретна  і визначена.

 

Сміх — надзвичайно  доступна і «заразна» форма емоційної  критики, що передбачає свідомо-активне  сприйняття з боку аудиторії (сміх загалом, так би мовити, «заразний» і тяжіє  до колективності, на людях сміх інтенсивніший).

 

Критика, закладена в комізмі, не виявляється прямо; людина, що сприймає гумор, сама підноситься до самостійного критичного ставлення щодо осміюваного  явища.

 

Л. Фейєрбах у «Лекціях про  сутність релігії» відзначав, що дотепна  манера письма передбачає розум відповідно і в читача. Вона (дотепна манера письма) висловлює не все, надає змогу  читачеві самому сказати собі про  стосунки, умови і обмеження, за яких певне положення тільки й має  значення і може існувати. Недовіра до розуму аудиторії породжує сміх недоречний, грубий, а часом і  брутальний. На відміну від трагедії комедія не висловлює ідеал «прямо і позитивно», а передбачає наявність його як дещо протилежне тому, що зображується. І людина, що сприймає, має вже самостійно протиставляти у своїй свідомості високі естетичні ідеали комічному явищу.

 

Комічне як суперечність

 

Сутність комічного —  в суперечності. Комізм — результат  контрасту, розладу, протистояння: огидного — прекрасному (Арістотель); низького — піднесеному (Е. Кант); безглуздого  — розсудливому (Ж. Поль, А. Шопенгауер); автоматичного — живому (А. Бергсон); брехливого, лжеґрунтовного — значному, дійсному, істинному (Г. Гегель); внутрішньої  пустоти — зовнішності, що претендує  на значимість (М. Чернишевський); нижчесереднього  — вищесередньому (Н. Гартман) і т. ін. Кожне з цих визначень, вироблених в історії етичної думки, виявляє  і абсолютизує один із типів комічної суперечності. Однак форми комедійної суперечності різноманітні. В ній  завжди присутні два протилежних  начала, перше з яких здається позитивним і привертає до себе увагу, але  насправді обертається негативним. Е. Кант бачив сутність комічного  в раптовому перетворенні напруженого  очікування в ніщо. Французький філо- соф-просвітитель XVIII століття Ш. Монтеск'є  писав: «Коли потворне для нас  раптове, воно може викликати свого  роду веселощі і навіть сміх».

 

Психологічний механізм комедійного  сміху, на думку Ю. Бо- рєва[44], схожий на механізм переляку, подиву. Такі різні  вияви духовної діяльності об'єднує  те, що ці переживання не підготовлені попередніми подіями. Людина готується  до сприймання чогось значного, суттєвого, а перед ним раптом постає незначне, пусте. Сміх — завжди радісний «переляк», радісне «розча- рування-подив».

 

Почуття гумору як різновид естетичного почуття завжди спирається на високі естетичні ідеали. В іншому випадку гумор перетворюється на скепсис, цинізм, брутальність, ницість. Гумор передбачає здатність хоча б емоційно, в найзагальнішій естетичній формі схоплювати суперечності дійсності. Гумор властивий естетично розвиненому  розуму, здатному швидко, емоційно-критично оцінювати сутність явища, схильному  до незвичайних, раптових зіставлень і  асоціацій, він є найдосконалішою  формою естетичної волі[45].

 

Активна, творча форма почуття  гумору — дотепність. Якщо гумор  — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — здатність до його творення. Дотепність — це талант так  концентрувати, загострювати й естетично  оцінювати реальні суперечності дійсності, щоб наочним, відчутним  став їх комізм.

 

Комедійний сміх не є суцільним  запереченням, руйнуванням. Основа дотепності — не філософія суцільного нігілізму, а високі естетичні ідеали, в ім'я  ствердження яких і ведеться критика. Тому сміх — критична сила, настільки  заперечуюча, наскільки й ствер­джуюча. Сміх прагне зруйнувати існуючий несправедливий світ і створити новий, принципово відмінний від нього — ідеальний. Сміх передбачає не тільки скарги, а й творче мислення. Життє- стверджуючий, життєдайний, радісний, веселий аспект комічно­го має історичну, світоглядну та естетичну значимість.

 

Творча, життєдайна сила сміху  давно помічена людьми. В давньому мистецтві існували сміхові культури, ритуальний сміх, пародійні образи божеств. Ритуальний сміх первісної  общини включав у себе і заперечуючі, і життєстверджуючі начала, він був  спрямований і до засудження недосконалого  світу, і до його відродження на новій  основі. В давньоєгипетському папірусі божественному сміхові відводилася  роль створення світу: «Коли бог  сміявся, народились сім богів, що керують  світом... Він розсміявся вдруге —  з'явилися води...». Для давньогрецької культури сміх також був життєдайною, радісною, веселою народною стихією (історія європейської комедії похо­дить  саме з культу грецького бога Діоніса).

 

Типи і відтінки комізму. Міра сміху

 

Гумор і сатира — основні  типи комізму. Гумор — сміх дружній, незлобливий, хоча, за висловом Ю. Борєва, «не беззубий»[46]. Він вдосконалює  те чи інше явище, очищає від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому суспільно цінному в ньому. Гумор вбачає у своєму об'єкті якісь  сторони, що відповідають ідеалу. Часто  наші недоліки є продовженням наших  чеснот. Такі недоліки — мішень для  доброзичливого гумору. Об'єкт гумору, заслуговуючи на критику, все ж у  цілому зберігає свою привабливість.

 

Інша справа, коли негативними  є не окремі риси, а явище за своєю  суттю, коли воно соціально небезпечне. У такому випадку народжується сміх засуджуючий, звинувачувальний, сатиричний. Сатира заперечує недосконалість світу  в ім'я його докорінної зміни відповідно до ідеалу. Пародія спирається на схильність людини до зниження, перетворення великих  речей в малі, поважних — у  неповажні, піднесених — у звичайні. Людина ніби бачить світ із зворотного боку.

 

Між гумором і сатирою  ціла гама відтінків сміху. Насмішка Езопа, карнавальний регіт Рабле, їдкий  сарказм Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, вишукана, раціоналістично  строга сатира Мольєра, мудра і зла  посмішка Вольтера, пломенистий гумор  Беранже, карикатура Дом'є, гнівний  гротеск Гойї, колюча романтична іронія Гейне, скептична іронія Франса, веселий  гумор Марка Твена, інтелектуальна іронія Б. Шоу, сміх крізь сльози Гоголя, вбивча сатира і сарказм Салтикова-Щед- ріна, душевний, сумний, ліричний гумор  Чехова, сумний і сердечний гумор  Шолом-Алейхема, пустотливий, веселий  гумор Гашека, оптимістична сатира Брехта, чесний, здоровий і бла­городний сміх Котляревського, теплий, м'який, народний гумор Остапа Вишні... Величезне, неповторне розмаїття індиві- дуально-авторського  гумору...

 

Різноманіття відтінків  гумору (карнавальний сміх, сатира, іронія, сарказм, жарт, насмішка, каламбур) відображає естетичне багатство дійсності. Форми і міра сміху визначаються і об'єктивними естетичними властивостями  предмета, і світобаченням художника, його естетичним ставленням до світу, і національними традиціями художньої  культури народу.

 

Комічне завжди національно  забарвлене, має національно-неповторну форму, його національна своєрідність історично змінна, що відображається в стилістичній системі національної мови.

 

Особливості національної своєрідності культури кожного народу полягають  не стільки в його одязі або  кухні, скільки в манері розуміти значні речі. Ця манера розуміти їх виразно  і рельєфно виявляється в національно  забарвлених формах комізму і  в мовних засобах створення комічного  ефекту.

 

Комічне національно своєрідне, і водночас у ньому проступають  інтернаціональні і загальнолюдські  риси. З огляду на спільність законів  соціального розвитку часто одні й ті самі явища з однаковою  непримиренністю осміюють всі народи. Сучасну сміхову українську культуру ще належить дослідити.

 

Історизм комедійного  аналізу

 

Суттєві особливості комічного  змінювалися від епохи до епохи; змінювалась і сама дійсність, і  вихідна позиція комедійного  аналізу життя.

 

В давньому комедійому дійстві  критика йде з точки зору «я». Вихідна позиція — особисте ставлення  людини, яка насміхається.

 

Розвинена державність Риму обов'язково викликала нормативність  мислення й оцінок, що виражалося в  чіткому розподілі добра і  зла, позитивного і негативного (наприклад, у римського сатирика Ювенала). Вихідною точкою сатиричного аналізу жит­тя стають нормативні уявлення про доцільність  світопорядку.

 

В епоху Відродження комедіографія  за відправне начало бере людську  природу, уявлення про людину як міру стану світу. Так, у «Похвалі глупоті» Еразма Роттердамського дурість  виступає не тільки як об'єкт, а й  як суб'єкт висміювання. «Нор­мальна», «помірна» людська дурість, дурість  «в міру» судить, страчує і висміює  дурість безмірну, нерозумну, нелюдську.

 

М. Сервантес розкриває  реальну суперечність розвитку цивілізації. Обидва його герої (Дон Кіхот і  Санчо Панса) тому і «не від  світу цього», що вони кращі за цей  захоплений пошуком наживи світ. Дон  Кіхот виявляється більш нормальним, ніж «нормальні» люди, переповнені  жадобою і властолюбством. Сервантес  розкрив художню можливість комічного  — здатність досліджувати стан світу, зображуючи його в певному розрізі, здатність дати художню концепцію  світу і гігантську панораму життя.

 

В епоху класицизму сатира виходила з абстрактних моральних  та естетичних норм і об'єктом сатиричного  осміювання був персонаж, який концентрував у собі абстрактно-негативні риси. Так виникає сатира на святенництво, невігластво, мізантропію (Мольєр).

 

Романтизм розкрив неблагополучний  стан світу через небла- гополучний стан духу, підпорядкувавши художньому дослідженню внутрішній світ людини. Іронія, «сміх-айсберг» з підводним  змістом, перетворюється на головну  художню форму. Комедійний аналіз виходить з уявлень про нездійсненну досконалість світу, за допомогою яких оцінюється особистість, а також з уявлень  про нездійсненну досконалість особистості, якими вивіряється світ. Вихідна  точка критики весь час переміщується  від світу до особистості і  від особистості до світу. Іронія змінюється самоіронією (наприклад, у  Г. Гейне), самоіронія переростає у світовий скепсис; світовий скепсис романтичної  іронії — у світову скорботу романтичної  трагедії.

 

У XIX ст. зв'язок людини зі світом поглиблюється і розширюється. Особистість  стає зосередженням широких соціальних відносин. Її духовний світ ускладнюється. Сатира критичного реалізму проникає в серцевину психологічного процесу. Вихідною точкою критики стає розгорнутий  естетичний ідеал, який вбирає в себе народні уявлення про життя, людину, цілі і кращі форми суспільного  розвитку. Народний погляд на світ пере­творюється  на вихідну точку зору сатири.