Класифікація фігур і тропів

 

При парцелюванні цілісна  змістово-синтаксична структура  членується на кілька фраз (переважно  дві), з яких одна є головною, бо в  ній викладається основний зміст  думки, а друга — парцелятом, у  якому реалізується залежна частина  основної синтаксичної структури. Наприклад: А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як болсевільні, дзвони. Великі, середні  й маленькі...(М. Коцюбинський); У ви­балку — село. Валскою сірою ковдрою  туман укрив його. Убоге й стомлене (А. Головко). Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

 

В описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей. Наприклад: А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений  серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок (М. Коцюбинський); Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко).

 

Для передачі емоційно-психічного стану персонажа. Наприклад: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно  іде на мене, як хвиля на берег. Не тЬіьки власне, а й чуже (М. Коцюбинський); Володькові очі все ширшають і  ширшають, на щоках з'явились ру- м 'янці. Щось дулсе сильне тягне  його туди. Так хотілося б, так дуоісе хотілося б... Бачити. Чути. Знати (У. Самчук).

 

Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів, які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична  єдність. Функцію парцелятів виконують  не тільки члени речення (як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих  речень — неповних односкладних, слів-речень. Наприклад: Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну  роботу. Всі дні, а їх буде безліч, встава­тиму бадьоро і пі одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає  гарт, і хай от так ствердне, мов  ліпша криця. Добреї Боже, приношу  дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в  Батьківщину, в Працю (У. Самчук).

 

Для конкретизації змісту базової частини вислову. Наприклад: Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий  великий дзвін: ку-ку! ку-ку! — і  сіє тишу по травах. Ми йдемо серед  поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

 

Для ритмізації прози, створення  у читача ефекту «присутності», безпосередньості відчуттів, на які орієнтоване зображення. Наприклад: Над ставом, що колись належав  економії, як проходив Давид, шуміли верби  хором оісіночим, тужливим. [Далі розповідь  про те, як денікінці зганьбили  Катрю і вона втопилась у ставу.] І от — плакуча верба біля млина  над урвищем ламає руки, хитає  головою, мов о/сурить когось. «А-є!..»  І шуміли верби хором жіночим, тужливим (А. Головко); Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн, сталевих смичків. Хіба де по шляху, валско повзучи з снопаліи, рипів віз. Де-не-де чорніє мереоісання ріль. Виприсне, тихо стане. Тихо, жовто й сумно... (А. Головко).

 

Парцеляцію можна вважати  стилістичною трансформацією синтаксичних структур. Це стилістичне явище характерне для художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки психологізму міркувальності народнорозмовного  мовлення. Наприклад: Накрапав дощик. Ліниво, байдужно, без надії спинитись; Хотілось щось переоісити, сильне й гарне, мов  морська буря, подих весни, нову казку  життя. Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згорнувши крила. Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєно, сильно, до всіх і всього (М. Коцюбинський).

 

Паліндром (від гр. — біжу назад) — риторична мікрофігура. Це текст, який тотожно прочитується зліва направо і справа наліво або так само від початку вірша  до кінця і назад, тобто і за змістом, і за формою результат паліндромного  тексту однаковий незалежно від  того, з якого боку читати. Паліндром  належить до поетичних фігур, його називають  ще «раковим» віршем, або «раком»  літературним (літерацьким).

 

Паліндромні вірші писали давньогрецькі і римські поети. Такі поезії використовували там, де потрібні були короткі гарні написи на камені, на будовах, які б відображували  красу мови і гру розуму автора тексту. Така декоративна роль паліндрома пояснюється тим, що за своєю суттю  він є мовною загадкою, яка на слух не сприймається. Його треба бачити, тому в риториці він одержав ще й таку назву: «очна фігура» (Клюєв, 1999).

 

В основі творення паліндрома лежить паралогічне правило симетричної  аналогії, за якою частини якогось  фрагмента тексту мають бути дзеркальними стосовно одна одної.

 

В українській поезії паліндром  має давню історію, що сягає барокової  доби і пов'язана з розвитком  поетики у Києво-Моги- лянській академії XVII — першої половини XVIII ст. та з  іменами таких видатних поетів, як Іван Величковський і Митро- фан  Довгалевський.

 

У «Предмові до чительника»  поетичної збірки «Млеко, од овці пастиру  нележноє, або труди поетицькії, во честь пребла- гословенної діви Марії составленнії року 1691» І. Величковський  писав: ... я, яко істинний син Малоросійськоїотчизни  нашої, боліючи на то серцем, іж в  Малой нашой Росії до сих час  такових ні од кого типом виданих  не оглядаю трудов, з горли- вості  моєї ку милой отчизні, призвавши  Бога і Божію матку і [святих], умислив-см [...] нікоторїїзначнійшіїштуки поетицькії руським язиком виразити, не з якого язика на руський  онії переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородних  составляючи, а нікоторїї і ціле руськії способи винайдучи, которії  і іншим язиком ані ся могуть виразити. І. Величковський застерігав, що такі штуки поетичні є складними, і  глибокий зміст та естетичне задоволення  читач відчує лише тоді, леч єсли над кож- дим віршиком так ся много  забавить, аоїс поки зрозуміст, що ся в  нім за штучка замикаєт, вельце ся в них закохаст. До таких складних «штук» І. Величковський відносив і «вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають»:

 

Анна во дар ім'я мі обрадованна, Анна дар і мні сін мира данна, Анна пита мя я мати панна.

 

Паліндром можна розглядати як своєрідну самориму, тому що він  римується сам з собою. Ця мікрофігура  відкриває тому, хто нею майстерно  оволодіє, багатющі потенційні можливості рідної мови. Проте вона потребує й  дуже багато праці та естетичної вигадки, якщо ставитися до неї не як до формальної забави, а як до гармонійно організованої  змістовної текстової одиниці.

 

Прикладами таких паліндромів  можуть бути рядки:

 

На ринок дід Кониран  сіно ніс,

 

курка — біб, а крук —  сир ірис. Кіт утік.

 

(В. Лучук)

 

Віче мечів. Козакую у  казок... Се — пес Чи лева велич?

 

Щодуху дощ — Лозу в  вузол; Мов швом —

 

Межу; в хащах — вужем...

 

І лопух у полі —

 

Мов швом.

 

Жах аж!

 

Потоп...

 

Хата — шум у шатах. Хата — гопака по гатах. Хата — чумакам  у чатах. Хата — пракуту Карпатах...

 

А коло тіні — толока. У  тон шипшин бубниш пишноту...

 

На крах — аркан, на крах — аркан! ... Мак ніжно сам, а  сон — жінкам...

 

Морозити зором...

 

Мати там... Матиму думи там...

 

Шипиш...

 

Випив сік її кіс, Так, випив  кат...

 

А та габа багата...

 

Ми зносили сон зим  У жарі міражу...

 

І лип шпилі...

 

І ми з Вами — зима в  зимі.

 

Кат сам мечем мастак.

 

Килимами-димами лик.

 

Вічем мечів, Видихи див,

 

А ми — зимами, зимами, зимами зим. Ми змусимо, ми, сум зим...

 

І рубачів січе меч, і свіча  бурі — Мечем, іменем і мечем. Було. Голуб.

 

Мед — Едем, А паша шана...

 

Хижих Мечем Мирим...

 

Хомі — сімох. Химі —  німих. ...Я сватався...

 

Удар за зраду...

 

Жарт суму страж...

 

(А. Мойсієнко)

 

Оксюморон (від гр. —дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка є  сполученням двох непоєднувальних  понять, що мали б виключати одне одне. В такий спосіб виникає ефект  несподіваності і від того свіжість образу. При подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому поєднанні дві його частини є двома ознаками одного явища. Як правило, оксюморон — це атрибутивне словосполучення іменника з прикметником (сумна радість, солодкий біль, гірке щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові та іменниково-дієслівні сполучення.

 

Оксюморон є фігурою поетичної  мови. Наприклад:

 

На нашій славній Україні, На нашій не своїй землі... Сини отечества  чужого.

 

(Т. Шевченко)

 

Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю  і душею, І щасливим нещастям моїм. Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо, справді, словесна ласка? Ти мовчанням мені кричи. Говорю я  з тобою мовчки. Тиша хмарою проплива.

 

(В. Симоненко)

 

Оксюморон належить до різновидів парадокса, але, на відміну від каламбурів та іншої гри слів, які створюють  комічно-гумористичний ефект, оксюморон  спонукає читача до глибокого осмислення індивідуально-художнього прийому  поєднання непоєдну- ваного. В цьому  можна переконатися, аналізуючи індивідуально- авторські оксюморони у поезії Івана  Драча «Таємниця буття»:

 

Десь там, у найвищих глибинах, Десь там, у найглибших висотах Уся  з найтемнішого світла. Уся з найсвітлішого  мороку... Ген там, з найгіршого солоду, Ген там, в найпалкішому холоді, Ген  там, в холоднючій спекоті...

 

Такого ж типу й оксюморони в поезії Василя Стуса:

 

Холодним полум 'ям займається Повітря мрійне, як вода.

 

Осліпле листя відчувало  яр І палене збігало до потоку... У  лісі рівний голубий вогонь гудів... І верби в шумі втоплені. Вода застигла. Сонце відтремтіло. Дитинство  загубилось серед дня.. весна правує серцем, як веслом. Розвидніло на білому папері. На цілий аркуш видово/сився  день.

 

...і айстри у покірній  непокорі

 

останні долітовують прозорі  дні вересня...

 

Ридають у аортах солов  ї... Звіхолили сни

 

Мій день і ніч мою, й  життя прожите. Урвався сон. Гойдалась  на стіні Вздовж перетнута зашморгом  дорога

 

До мого двору.

 

Як засіб для створення  гумористичного ефекту Остап Вишня  використовував у своїх усмішках оксюморони: дика качка любить убиватися  тихими-тихими вечорами; спішу, щоб  на вечірню зорьку спізнитися.

 

Для того щоб одразу вразити  незвичністю читачів і заінтригувати, автори використовують оксюморони у  заголовках, нагадуючи про складність і суперечність художньо-пізнавального  світу. Наприклад: «Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене щас­тя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» (Ю. Смолич), «Жорстоке  милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч), «Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко).

 

Парономазія — стилістична  фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але  різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фаль- ківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський); крила розкрилила (В. Стус); у білій  білоті недосягання (В. Стус).

 

Парономазію можна назвати  звуковою метафорою, при якій ідея звукового  зближення слів поширюється на семантику  і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умов- но-асоціативні образи. Наприклад: Борвій-буран  схопив дерева в бран; І ніоісним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Мос нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням  є Трипілля, а за Черніговом —  Черніг (Л. Костенко); і воює болить душа на дуб зду- біла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

 

Звуко-семантичне зближення  слів широко використовується у сучасній українській поезії. Слова, близькі  за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену  формулу, яку називають паронімічною атракцією (лат. аігасііо — притягування). Паронімічна атракція формується на фольклорній семантичній паралелі. Наприклад: Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька... Та заболіло тіло бурлаць- кес біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській  культурній традиції білий колір  викликає приємні асоціації: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер  білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко) тощо. На зв'язках і перенесенні  називань — білий сніг (сивина) на скронях, зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова виникла  асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль: ... болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем  бездоріж... (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив'язана за коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

 

Паронімічна атракція — це явище поетичної семантизації лексичних  і морфологічних одиниць, які  зіставляються на основі глибокої звукової подібності. Комплекси приголосних  і голосних, повторюючись, створюють  слухове враження спільних частин і  ніби розширюють, збільшують образ: журавлі  журились, журавлина жура (О. Олесь); були зі мною сум і сумо- та (В. Симоненко); кружеляє безголоса осіння крижана  земля; досвіток світає; кароока кара; голі голоси; простір пристрасті (В. Стус); кріп в запахущім окропі; чайка причаєна, солов'їне соло; хвилі хвальковиті; неслава слів; роковані роки; нещадні будуть нащадки; за Стугною стогін (І. Драч); зернини зір (Д. Павлич- ко); шляхетними шляхами; бароко барикад; хай їй грець, тій

 

Греції; грек уклонився, дякуючи  ґречно; грона горобин; вербують верби (Л. Костенко).

 

Метатеза (від гр. — перестановка, переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується  перетворенням змісту слова: плюралізм  — плювалізм.

 

Анаграма (гр. — перестановка) — близька до метатези риторична  мікрофігура, що здатна створювати гумористичний  ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далекозорий.

 

Анномінація (лат. — інше найменування) — риторична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням  словах: приватизація — при- хватизація, демократія — дермократія.

 

Антономазія (гр. — перейменування) — різновид синекдохи, перенос імені  — перейменування. Є два види антономазії:

 

Використання широковідомих  власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і  Джульєтта, залицяльника —Дон Жуан, ревнивого  — Отелло, скупого — Плюш- кін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван.