Класифікація фігур і тропів

 

Пташина скочила до води. Верть-верть хвостиком. Верть- верть. Стрибнула на камінчик, повернулася  туди-сюди, знову стрибнула. Дзьобнула  водиці. Раз. Два. Задерла головоньку — і нараз пурхнула. Сіла на ближчу гілочку, цвірінькнула — / щезла в  гущавині. Нема пташки. Лиш струмочок  — жу-жу-жу. А сусідній — жу-жу-жу. А там далі — жу-жу-жу. І ще далі жу-жу-жу. Жу-жу-жу та жу-жу-жу. З каменя острів зроблять, з калюжі озеро  — зелене дзеркало (Г. Хоткевич).

 

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий до понятійно-предметної семантики  тексту засіб звукової виразності, що конкретизує для акустичного  сприймання якесь одне явище або  його ознаку, вже описану за допомогою  інших мовних одиниць, і таким  чином актуалізує її. Це добре простежується  на прикладі з новели «Іпіегтегго» М. Коцюбинського, на початку якої подано майстерний опис співу жайворонків  за допомогою словосполучень і виразів (пісня свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі звуки; дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт), а далі цей опис увиразнюється  варіантами звуконаслідувань: тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх\ створюється звукова  конкретизація опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний  звуковий образ. Наприклад: ...Сеоісайворонки. ...Севони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. ... Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт  на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам яті — і не виходить. От-от, здасться ... Тью-і, тью-і, ті-і- /... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

 

Можливе відображення солов'їного  співу у наведеному прикладі, хоча прямої номінації «соловей», «солов'їний»  у тексті немає: В якийсь момент острів затихав. Чи їх сполохало щось, чи хтось  із них — пайталановитіший і найславетніший маестро — подавав якийсь знак. Але тиша німувала недовго. Її проламував найнахабніший, найсміливіший, найбезталанніший голос. Мабуть, володар того голосу знав, що в інший час його ніхто  не слухатиме. «Дзінь-дюр, дзінь-дюр-дюр-дюр-тьох», — оце і вся пісня. Поспішливо одзивався в другому кінці  острова інший, трохи вдатніший, але теж не високого польоту співак. Мабуть, брався вчити нездару. «Тьох-тьох, дзінь, лясь-лясь». Тоді враз, мабуть, ображені зривались кілька. Пісні били навхрест, зливалися, розсипалися, десь у невидимій  висоті спліталися знову і падали на річку та її береги мелодійним дзвоном. Тут перемішалися всі школи, тут  змагалось безліч напрямків. І аж тоді десь посередині острова, мабуть, на білій грушці, озивався справжній  маестро. І хоч на ту мить острів дзвенів од співу, його пісня не губилася. Він озивався мовби ліниво, знехотя: тіох, тіох. Тоді захоплювався, віддавався на волю власному співу й бив у небо дзвінко, аж вставала в берегах луна: тіур-тіур-тіур, фіть-фіть, лясь-лясь-лясь. І цим останнім звуком запечатував вуха (Ю. Мушкетик).

 

Стилістичним прийомом є  гіперсемантизація на контрасті, тобто  перебільшення до неймовірного. Зразки такого прийому знаходимо у текстах  «Мисливських усмішок» Остапа Вишні:

 

Взавтра ви почуєте:

 

Куди на відкриття?

 

—Думою до Борисполя!

 

—До Борисполя?! Чого? Хіба на сухому качки плавають?!

 

Як «на сухому»?

 

Так там же озера повисихали! Там за весну й за літо ніхто  навіть не чув, щоб хоч одна закахкала! Ранньої весни прилетіло, було, туди чималенько табунів, покружились трохи  й усі на Носівку! Чули про Носівку?!

 

Чув.

 

—Та там з усього Лівобережжя  качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя. Соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава  не виросла: гніздо на гнізді, траві  нема де рости, — не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже  їхати, то тільки в Носівку.

 

Стилістичний прийом повтору  одного морфологічного елемента, що надає  мові архаїчного забарвлення, простежується  у такому тексті:

 

Й старець, поклавши молодятам  руки па голови, спитав:

 

Чи приймаєш ти святих духів  роду нашого?

 

Приймаю, — з готовністю відповіла Славка.

 

Чи корити-ймешся законові й поконовіроду нашого?

 

Корити-ймуся.

 

Чи шанувати-ймеш слово  старців молодших і старійших?

 

Шанувати-йму.

 

Чи любити-ймеш. Як матір  свою, землю віри нашої?

 

Любити-йму (І. Білик).

 

У широкому розумінні стилістичним прийомом можна назвати й актуалізацію, яка сама, проте, здійснюється через  інші, вужчі і простіші прийоми.

 

Актуалізація — це прийом порушення звичних семантико- синтаксичних зв'язків слова з іншими словами, в результаті чого виникають нове змістове виділення слова і несподівані  асоціації.

 

Актуалізація слова чи окремого вислову може здійснюватися  за допомогою різних прийомів через: особливу увагу до звучання слова (алітерація, асонанси, звукопис, парономазія); нетрадиційну сполучуваність слова з іншими; «випадання»  слова чи вислову з контексту; деавтоматизацію мовлення у спосіб невласне прямої чи прямої мови, різних форм оповідальності, нестандартності  мовлення.

 

Стилізація — це всеохоплююче, свідоме насичення тексту ознаками певного стилю і жанру для  створення відповідного стильового враження у читача. Стосовно того, яку  мету переслідує автор, стилізація може бути історичною, соціальною, фольклорною, етнографічно-діалектною, поетичною.

 

Розрізняють стилізацію двох типів: односпрямовану і контрастну. При односпрямованій стилізації всі прийоми добору й організації  мовного матеріалу суголосні  стилю і жанру твору, відповідають йому і, насичуючи текст, інтенсифікують якесь одне враження (піднесення, захоплення, здивування, зацікавлення тощо). При  контрастній стилізації спостерігається  зіткнення мовних засобів різних стилів і жанрів, різних емоційних  оцінок і семан- тико-функціональних забарвлень. Контрастну стилізацію автори використовують, як правило, для того щоб викликати в читача несподіване, сильне враження, досягти комічного  ефекту, іронічної чи сатиричної конотації (діалог Возного з Наталкою у п'єсі  І. Котляревського «Наталка Полтавка»; усмішки Остапа Вишні, П. Глазового; «Аристократ з Вапнярки» О. Чорногуза).

 

13

 

Основним прийомом стилізації є добір мовних засобів (переважно  лексем) з постійними стилістичними  конотаціями, що

 

закріпилися як маркери в  результаті стилістичної диференціації  мови (емоційні стилістеми, неологізми, архаїзми, історизми, діалектизми, просторіччя, ділова лексика, терміни, екзотизми  тощо). До прийомів стилізації належать наслідування, імітація, пародіювання, переспіви та переоповіді, використання мовних формул офіційно-ділового та наукового  стилів у текстах художнього (транспозиція), специфічних жанрових ритмо­мелодійних структур (наприклад, з історичних дум, балад, казок).

 

Стилізація потребує від  автора не тільки доброго володіння  мовою, а й глибокого знання стилів та жанрів, їх специфічних рис, розуміння  стилістичних норм, законів текстотворення, значення мовних одиниць у незвичних  для них контекстах. В такому разі автору вдається досягти мети стилізації — відтворити ситуацію й умови  подій, сформувати локальний і темпораль- ний колорити, охарактеризувати соціальні  чи етнографічні типи персонажів, домогтися  бажаного стилістичного ефекту.

 

Стилізація — зумисне  спланована і реалізована автором  побудова тексту з характерними мовними  ознаками, що властиві певній історичній епосі, соціальному середовищу, літературному  напряму, стилю, жанру, школі, індивідуально-авторській манері і які стають об'єктом мовної імітації. Стилізація активізує певні  мовні елементи і відповідно до цього  може бути кількох видів: історичною, якщо відтворюються типові мовні  риси певної історичної епохи; фольклорною, якщо використовуються фольклорні жанри  і фольклоризми; народнорозмовною, якщо увиразнюються слова і вислови  живої народної мови; соціальною, якщо відтворюється мова певної соціальної групи мовців; о/санровою, якщо підкреслюється наслідування якогось жанру.

 

Українська сучасна й  класична література подає блискучі зразки художньої стилізації: історичної (П. Загребельний, І. Кочерга, Р. Іваничук, К. Басенко, Р. Іванченко, В. Малик, І. Білик, Л. Костенко), народнорозмовної (А. Головко, Гр. Тютюнник, У. Самчук), фольклорної (М. Стельмах, О. Довженко, А. Малишко), етнографічно-діалектної (Г. Квітка-Основ'яненко, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина та ін.).

 

Історичну стилізацію як художній прийом майстерно використав І. Кочерга  у драмі «Ярослав Мудрий»:

 

Сильвестр: Благослови, господь, державний Київ,

 

Що на горі над голубим  Дніпром Пильнус мир і всі  труди людськії, Що їх живить земля  своїм добром. Благослови, господь, твоїх людей, Не забувай їх в радості  і в горі, Оратая, що в полі ниви оре,

 

Строїтеля, що камені кладе  І розчином скріпляє пайміцнішим, Списателя, що праведним пером Скарби словесні в книгу перепише... Потщитесь, браття, треба поспішати, Щоб книги всі  переписати нам, Бо скоро князь повернеться  із Чюді, Де воював і города воздвиг, А повернувшись, зараз же розсудить, Чи много ми переписали книг. Прилежен-бо і часто книги чтяше. Мов виноград у золотую чашу Вино словес він  проливає в світ.

 

Прикладом народнорозмовної стилізації може бути мова твору Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся»: Та що ж  то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові  ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з горбочком, а губоньки як квіточки розцвітають і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці  нанизані... усі груди так і  обнизані добрим намистом з червінцями, так що разків двадцять буде, коли й  не більше, а на шиї... та шия ж білесенька-білесенька, от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї па чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у  два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький... та так  і сяє!

 

Зразок фольклорної стилізації може мати такий вигляд: ...Покрова  Пресвятої Богородиці. Весілля в  Німчишині, татовому селі. Брама, заквітчана весільним розмаєм. Свахи ладка- ють, дружечки жалібно співають. Про  те, що пізнати птицю по літаннячку, зозулю — по куваннячку, а молоду — по зітхан- нячку. Перед вінкоплетінням старостів у хаті приймали та й  з рушниками випроводжали (Р. Кобальчинська).

 

Комутація — стилістичний прийом і породжена ним стилістична  фігура інвертування займенників або  іменників, при якому відбувається заміна одних слів або форм іншими, зокрема займенник «я» вживається у значенні «ти» чи навпаки. Наприклад: Мати звертається до неслухняної дитини: «Оце я такий хороший, оце я так слухаю маму!».

 

Цей прийом часто використовується в живому мовленні, коли відбувається ніби розщеплення особистості і  перша особа може бачити себе ніби збоку і номінуватися іменником: Ти, Іване [мовець каже про себе], працюй, вони тут собі байдикують.

 

При комутації закономірна  кореляція за суб'єктивністю (я —  ти, ми — вони) порушується, чим і  створюється додаткова експресія  вислову.

 

У художніх текстах прийом комутації використовується, з одного боку, для того щоб передати ситуацію живого спілкування, а з іншого —  щоб у внутрішніх монологах і  діалогах відобразити думки й  переживання героїв, «оживити» їхні особистості. «Я» ніби розпадається на кілька «я», що, спілкуючись між  собою, суперечать одне одному, переконують  у чомусь, а чимось поступаються. Тут повідомлювальна функція  мовця поєднується з експресивною слухача.

 

Прийом комутації використовується у публіцистичному стилі, в політичній та іншій рекламі. І, здавалося б, у спокійних текстах типу «Я обираю «Світоч» звучить закличне: «Ти купуй  продукцію української фірми  «Світоч».

 

Прийом комутації можна  розуміти як втручання мовця засобами мови у свідомість слухача, нав'язування йому своєї думки, своїх смаків і  свого вибору: «ти» як «я», а «я»  люблю «Світоч», отже, і ти обирай «Світоч». Наприклад:

 

Добридень! — кажу я [мати] до пасинка. — Пили, їли з моїми  ворогами, матері [тобто «мене» —  «я»] й не запросили!; Постривайте  ж! — думаю я. — Коли ви вивезли  матір [«мене»] за царину на сміх людям  та й покинули на великому трахту на розпутті, де ховають вішальників  та шибеників, то й я покину вас (І. Не- чуй-Левицький).

 

СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ

 

Комічне як соціокультурна реальність

 

Способи творення комічного  та його об'єкти у кожній мові свої. Вони складають один із суттєвих аспектів характеристики стилістичної системи  національної мови. Особливо важливою у створенні гумористичного ефекту є лінгвокраїнознавча інфор­мація.

 

Феномен комічного у мові, як і в побуті чи різноманітних  жанрах мистецтва, неоднозначний, сприймається комічне по- різному. Відмінності  можуть бути індивідуального (одному смішно, а іншому — ні), соціально-групового (у людей певних поглядів, класових, ідейних, етичних, релігійних переконань) чи національного характеру. Національні  відмінності можуть зумовлюватись  як національно-психологічними, так  і власне мовними факторами, зокрема  текстотворчими.

 

Гегель з приводу комічного  зазначав: «Люди можуть сміятися над  вкрай протилежними речами. Найбільш вульгарне, позбавлене смаку може викликати  у людей сміх, і часто вони також  сміються над найбільш важливим і  глибоким, якщо в ньому виявляється  найнезначніша риса, що йде врозріз  з їх звичками і повсякденними  поглядами»[36].

 

О. Потебня так пояснював  природу смішного: «Подібно усім тропам і всякому розумінню, смішне є  процес, тобто становить зміну  мисленнєвих актів: подібно іронії, смішне є дія невиправданого чекання, певного зіткнення позитивного  й негативного і навпаки... Швидкість  зміни очікуваного більш або  менш протилежним є неодмінною умовою сміху. Тому від повторення смішне перестає бути смішним. Від цієї короткочасності  смішного залежить те, що при науковому  його аналізі особливо оче­видно, що ми аналізуємо лише мертвий препарат»[37].

 

Беручи до уваги ці думки, розуміємо, чому в лінгвостилістиці так мало досліджень сміхової культури української мови: смішне і сміх одномоментні, неповторні, живі, від  повторення «в'януть», органічні у  конкретній мовотворчій манері мовця. Однак це не означає, що не можна  досліджувати писемні фіксації традиційних  чи індивідуально-авторських мовних елементів  сміхової культури.

 

Сміх як реакція організму  на комічний контраст несе в собі два  заряди. Один — насолоди, радісного  почуття, другий — засудження, осуду  певного факту. Відповідно до цього, хоч сатира і гумор мають спільний засіб — комічне, вони принципово відмінні. У сатирі сміх без компромісів, сміх, який за природою своєю не припускає  й тіні примирення з тим, що висміюється. «У мистецтві комічне розвивається за тими самими законами, що і в житті  суспільства. Щоправда, у мистецтві  комічне більш цілеспрямоване, підкреслене, тому що сила сміху використовується залежно від поставленої мети, а найчастіше — як засіб боротьби з негативними явищами»[38].