Класифікація фігур і тропів

 

Атрибутивно-субспшнтивну семантику  мають епітетні структури, що виникли  на метафоризації форм орудного відмінка: білою повінню стояли гречки, зіркою розцвіла біла лілея, наспівно струмком жебонить дівочий голос, тополькою затремтіла дівчина, лебідкою проходила, веретеном закрутилась тітка (М. Стельмах).

 

Семантичним різновидом таких  метафор є персоніфіковані: дідом  покректує мороз, туман сивим  дідом бреде па долину; А час  ішов: весною — сіячем, улітку —  косарем, восени —молотником, узимку —мірошником (М. Стельмах).

 

Дієслівними метафорами називають  такі, в яких один член (другий) виражений  дієсловом з переносним значенням. Однак треба пам'ятати, що переносність значення сприймається тільки на рівні  його сполучуваності з іменником (першим членом метафори): Широкий Дніпр  не гомонить; розбивши вітер чорні  хмари, ліг біля моря одпочить; Шепчуть  густі лози; І сонце гляне —  рай та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою; Сиди ж один, поки надія одурить дурня, осміє... Морозом  очі окує, а думи гордії розвіє, як ту сніжинку по степу! (Т. Шевченко); Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря (І. Драч); Одну сосонку вишиває сріблястим шовком павучок (Л. Костенко); Здревілий  дух постане у в огромі порожнечі. І скрем9яніє на зорю сльоза (В. Стус).

 

Сучасна українська література характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична українська поезія має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасна українська поезія тяжіє  до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються  атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні: визволь уста з випробуваного  злота мовчання; застигне на крихту льоду камінець нещастя; відлітає крилатий корабель осені; перекинь синє проміння погляду через провалля вузького столика; сріблястий гобелен дощу навертає нас до ілюзій (І. Калинець); шовковий келих синьої сукні; сині котики сидять на лозах в сні екзотики; ніжним чудом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-пломенем жива; згортає серпень золотим  крилом (І. Драч); Переломи навпіл гіркий хліб мислі (Л. Костенко); На сонці закипіли сині крила; Які ж пишногубі троянди (І. Драч); Згоряє слово, як сльоза, холодне  солов'їне соло. Та до сльози сльозу знизав стоколос нації, стоголос. Крізь  сонячний, крізь карий світ, крізь  грім — солодкий і солоний —  процокотить за вами вслід табун  вишнево- чорних коней поезій ваших... («Пам'яті М. Рильського» І. Драч).

 

Метафоричні структури можуть розростатися на все речення, створюючи  блок висловів чи уривок тексту. Наприклад: Каральні експедиціїміщухів [мешканців  міста] зганяють зголодніло до кошиків  останні табунці грибів (І. Калинець); Розвиднилась тобі береза білим біла, це я тобі стою — тривожна і смутна, так забіліла вщерть, так щемно  забриніла різкого болю снігова  струна. Без тебе я стою у тонкостанній кризі, березово стоїть мій невигойний біль, корою тріпочу, немов листок у книзі, — березово кипить навколо  заметіль (І. Драч); Хто тебе земле  прив'язав до шиї Всесвіту (І. Калинець).

 

Метафора може виражатися цілим підрядним реченням. Наприклад: Бувають душі — наче пні старі, що пишуть стежку почерком гадюки (Л. Костенко);

 

Вежо єдине моє прибіжище

 

тільки на мить можу замурувати себе

 

у стінах твоєї ласки тільки з твоєї висоти можу оглянути місто

 

що накрило голови бляшаними  лопухами

 

циганську дорогу

 

яка все-таки

 

допроводила до тебе

 

карликовий гай

 

де ніхто в спеку

 

не шукає прохолоди

 

бо то гай

 

моїх невикінчених

 

віршів.

 

(І. Калинець)

 

Метафорична структура може розгортатися ланцюжком від дієприкметника. Наприклад: Викорчувавши з дикого поля душі ще один пень ілюзій, вийнявши з  очей незнайомої скалку нерозгаданої туги (І. Калинець).

 

Заслуговує на увагу метафоричний опис самих метафор у поезії І. Калинця:

 

Відректися метафори розіпнятої на шпальтах газет повішеної на шибеницях  ефіру засушеної

 

між пресом обкладинок розбухлих  книг замацаної у розмовах...

 

згорнена номінативна  структура метонімія зручна для  використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна  і не виходить за межі стильових  норм.

 

Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район  знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, Франка ще не вчили, ходив на Ужвій, слухав Солов уяненка  тощо.

 

Писемна мова рідше послуговується метонімією.

 

У художньому тексті метонімія  цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює  найважливіше слово, фокусує на ньому  увагу. Наприклад: Через сліпучу  призму пекторалі тепер для нас  всі скіфи золоті Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось  гортать, — то ж що лишилось? Піднімати  брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В  тіні олив, закохані в Елладу, де птиця  фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенята  того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

 

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чайний о/саль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чайний жаль над ними (М. Стельмах).

 

Синекдоха (гр. зупексіосЬе  — переймання) — це різновид метонімії, такий стилістичний зворот, у якому  ціле подається через назву його частини, загальне — через часткове вираження: влаштувався на роботу, може яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба (дружно жили).

 

Метонімія і синекдоха  пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія  заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав  «Реве та стогне...», тобто ніхто  ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем (дасть притулок і догляд); Човни  ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

 

У риториках такі тропи  називаються фігурами заміщення.

 

Парономазія — стилістична  фігура, що виникає в результаті каламбурного зближення близьких за звучанням, але різних за змістом  слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичини); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінгра- новський); у білій білоті недосягання (В. Стус).

 

Парономазію можна назвати  звуковою метафорою, при якій ідея звукового  зближення слів поширюється на семантику  і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умовно-асоціативні  образи: Борвій-буран схопив дерева в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже  злотом-променем жива (І. Драч); Мос нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); І  вже болить душа на дуб здубіла, в  цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

 

Звуко-семантичне зближення  слів широко використовується у сучасній українській поезії. Слова, близькі  за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-уза- гальнену форму, яку називають паронімічною атракцією (від. лат. аигасііо — притягування). Паронімічна атракція формується на фольклорній семантичній паралелі. Наприклад: Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька... Та заболіло тіло бурлацькес біле, ще й головонька (Нар. пісня). В українській культурній традиції білий колір викликає приємні  асоціації: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко) тощо. На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скронях; зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — виникла  асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль. Наприклад: ...болем  збілілим (О. Олесь); Лечу над білим  болем бездоріж... (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана  за коси до сосі їй біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

 

Фігури кількості —  менш продуктивний і малочастотний  тип фігур. До фігур кількості  належать фігури, що виникли на зіставленні  двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою.

 

Ця спільна ознака є  характерною для одного із зіставлюва- них предметів. Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то виникає  гіпербола, якщо меншою мірою — виникає  мейозис, різновидом якого є літота.

 

Гіпербола (від. гр. — жену через щось) — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась  ознака приписується предмету такою  мірою, якою вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне  призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити  позитивні* чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість  тощо.

 

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від  роботи.

 

Про гіперболу О. Потебеня писав так: «Гіпербола є результат  нібито оп'яніння почуттям, яке заважає  бачити речі в їхніх справжніх  розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей  тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною  брехнею»1.

 

Мейозис (від гр. — зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні  ознак предмета з тим, щоб підкреслити  його нікчемність.

 

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копійки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.

 

Літота (від гр. — простота) — різновид мейозису, зумисне применшення  якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом  погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад: У цій же річці чаплі по коліно (Л. Костенко); Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але  ж яке ревіння безнастанне! Це описать —зламається перо (Л. Костенко).

 

Гіпербола як перебільшення  ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною фігурою. Кожна образна метафора має в собі якусь частку гіперболи, тому що сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неактуальних ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров'ю писані кросворди піхто уже повік нерозгада (Л. Костенко); О семигори горя, цвинтар велій; Я — магма магми, голос болю болю (В. Стус).

 

Епітет Загальна характеристика

 

Епітет (гр. — прикладка, прізвисько) належить до загальновідомих словесних  художніх засобів. Це художнє, образне  означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. «Етимологічний словник  української мови» подає етимологію слова епітет від грецького виразу , що означало «додане ім'я». Воно мало первісне значення — «доданий; захоплений; запозичений; штучний», пов'язаний з  дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики  епітета, бо він не тільки означає, а  й додає, докладає ознак існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим, власне, і зумовлюється його тропеїчна суть. На неї вказують визначення видів епітета в «Словаре лингвистических терминов» О. С. Ахманової як образних означень: епітет прикрашальний,

 

хПотебня О. Естетика і  поетика слова: 36. — К., 1985. — С. 136.

 

пояснювальний, пейоративний, перенесений, постійний, тавтологічний

 

Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології —  при вивченні слів, що називають  ознаки за кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний); у  морфології — при вивченні прикметників і прислівників (прекрасний — прекрасно, чудесний — чудесно, сумний — сумно); у синтаксисі — при вивченні означень (гірка доля, далека дорога), прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу дії (сумовито зітхає, радо зустріли). І тільки риторика дає  глибокі і повні знання про  епітет, бо, включаючи всі попередні  види знань, узагальнює їх та розкриває  роль і значення епітетів як словесних  засобів образності у художньому тексті.

 

Епітет є давнім образним засобом мови. О. Веселовський зазначав, що «історія епітета є історією поетичного стилю... І не тільки стилю, а й  поетичної свідомості...; ціла історія  смаку і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття прекрасного»[33].

 

Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових  напрямів. Естетико-стильовий період української літератури початку XX ст. можна взагалі умовно назвати  епітетним, настільки широко користувались  ним українські неоромантики, символісти та й неокласики. Показовими з цього  погляду є поетичні свідчення  самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара, про якого Юрій Шевельов пише як про видатного символіста, але такого, що неокласичне в ньому зовнішнє і поверхове, навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а органічне, суттєве — «це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю»[34]. М. Драй-Хмара вважав, що його світосприймання не вкладається в раціоналістичні приписи класицизму, воно нескуте, таке, що викликає епітети і вони уроджуються «як напасть». Наприклад:

 

Я світ увесь сприймаю оком,

 

Бо лінію і цвіт люблю,

 

Бо рала промінні глибоко  урізались в ріллю мою.

 

Люблю слова ще повнодзвонні,

 

Як мед, пахучі та п1янкі.

 

Слова, що в глибині бездонній  пролежали глухі віки.

 

Епітет серед них —  як напасть:

 

Уродиться, де й не чекав,

 

І тільки ямби та анапест  потроху бережуть устав.

 

(М. Драй-Хмара)

 

Про те, яке місце займає в поетичній мові епітет і якого  значення надають йому поети, свідчить і «поетичне» визначення епітета, яке  знаходимо у вірші Максима  Рильського «Поетичне мистецтво»:

 

Лише дійшовши схилу віку, Поезію я зрозумів, Як простоту таку велику, Таке єднання точних слів, Коли ні марній позолоті, Ні всяким викрутам тонким Немає місця, як підлоті, У  серці чистім і палкім, Коли епітет б'є стрілою У саму щонайглибшу  суть, Коли дорогою прямою Тебе метафори ведуть, Коли зринає порівняння, Як з  моря синього дельфін.