Класифікація фігур і тропів

Класифікація фігур і  тропів

 

Поняттям «фігури» охоплюються  три типи виражальних засобів  мови: 1) фігури заміни, заміщення (тропи); 2) фігури сумісності; 3) фігури протилежності. В усіх визначеннях фігури домінують  такі ознаки: по-перше, це певна форма, в якій виражена думка, по-друге, це свідоме відхилення в думці або  вираженні від звичайної і  простої форми. Суть свідомого відхилення, яке ще відзначив Квінтіліан, полягає, очевидно, в тому, що на денотативний зміст мовних одиниць накладаються ще елементи виразності, які виникли  в результаті операцій тотожності, схожості, суміжності, контрасту і  які є тим образним субелементом, що дає «прирощення» значення. Отже, семантична структура фігур, і зокрема  тропів як одного з основних різновидів їх, є складною. Фактично тропи є  стилістично маркованою вторинною  номінацією.

 

Прийшло слово «фігура» з  мови малярів і різьбярів, для  яких важливо було у поставі зображуваного  тіла передати рух, звук, силу, характер. З початку виникнення риторики як науки фігури були предметом постійних  суперечок на тему їх функцій, кількості, видів, назв тощо. В античній культурі взагалі теорія фігур виконувала таку важливу роль, як нині семантика. Теоретик риторики Квінтіліан надавав  особливого значення фігурам. Він називав  їх артистичною формою мовного виразу, звертав увагу на два основні  значення цього поняття: перше —  це будь-яка форма, що має увиразнену думку; друге — це перед­бачений, цілеспрямований відступ від  звичайного вишколу.

 

Фігура має нести певний елемент новизни, відміни від  звичайного виразу. Квінтіліан порівнював фігури мови з фігурами тіла і цим  намагався підкреслити, що фігури —  ознака динамічної мови, її руху, змін, перетворень.

 

З XVI ст. фігури починають  розглядати і поза контекстом. Якщо фігура не ефективна з погляду  аргументації, то залишається пустим гарним виразом. Якщо ж вона влучна, то стає непомітним навіть її риторичний (вишколений) характер, вона доречна  і досконала.

 

Більшість теоретиків риторики виділяє фігури мовні, фігури слова (стилістичні) і фігури думки (риторичні). Різниця між ними в тому, що фігура слова, виразу існує тільки в тотожних, або аналогічних, дуже близьких мовних виразах (це тропи), а фігура думки  може існувати в кількох видах  виразів, не тільки в одному, хоча не можна не визнати, що кожна фігура думки все-таки має якийсь один основний тип виразу.

 

Фігури заміни (заміщення)

 

Під такими фігурами розуміють  стилістично марковані способи  поєднання в синтагматичній послідовності  значень одиниць одного рівня  в межах одиниць вищого рівня.

 

Виділяють два типи фігур  заміни: фігури якості і фігури кількості.

 

До фігур якості належать фігури, що виникли на зіставленні  якостей і властивостей двох різнорідних  предметів зі спільною для них  якісною ознакою. Це метафора з її різновидами — антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з її різновидами  — синекдохою, перифразою, евфемізмом та іронія.

 

До фігур кількості  належать такі фігури, які виникли  на зіставленні різнорідних предметів  зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця спільна ознака приписується предмету більшою мірою (ніж реально), то виникає гіпербола, якщо меншою мірою  — виникає мейозис, різновидом якого  є ще й літота.

 

Метафора 

 

Метафора (від гр. — переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

 

Це найуживаніший, універсальний  троп. На думку Арісто- теля, «метафора  полягає у перенесенні на ім'я  загального значення, на різновид з  ґатунку, на ґатунок з різновиду, на один ґатунок з іншого або на підставі певної пропозиції (аналогії)»[32].

 

З цього видно, що метафора належить до внутрішніх топосів. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності): а) схожість образна і  без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана; б) відсутність  схожості, подібності; в) протилежність, яка є відповідником іронії. Найчастіше виділяють такі метафори: а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), —  лисиця (хитра людина); б) на пе­ренесенні назв неістот на назви неістот  — світло волі; на перенесенні назв істот на неістот — хмуриться  хмара; г) на перенесенні ознак речей  неживих до істот — камінне  серце, квітуча молодь.

 

У широкому розумінні метафорою  називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами  поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть  і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

 

У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб  над ними звести інші. Вона немовби  заперечує належність об'єкта до того класу предметів, в який він насправді  входить, і переносить його в інший  клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але  автор бере на себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом  йому тільки одному відомі, спільні  риси або переніс певну рису з  іншого об'єкта на аналізований. Наприклад: Падають зерна кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна  в душу; Ліс мовчав у смутку, в  чорному акорді. Буду вічно сам  я, в чорному акорді (П. Тичина); На блакитну акварелю вечорову червінкові тони кинув жах (В. Чумак); Клавіатуртерозум, почуття і волю — клавіатурте! Росте на думці дуб з голісіньким  гіллям. На серці пелюстки так тепло-тепло: мак (М. Хвильовий); День випливе із оксамиту ночі, літ іржаву даль Вона (краса. —  Авт.) вдягає у прозорі рими, у  мармур ліній і пісень кришталь. Гчуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби...; Помережав  вечір кучерявий льодяними ґратами  вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино; А за ґратами  останню мичку допрядає склоокий день (М. Рильський); Рвуть блискавиці сірих хмар рядно. А дужий грім зустрів такі дієзи, що злякано дзвенить вікно! Дівчино тиха, на мрії хвора! (Є. Плужник); Мушу випити келих до краю — полиновий мед самоти (Є. Маланюк); В сотах мозку золотом прозорим мед думок розтоплених лежить, а душа вклоняється просторам  і землі за світлу радість —  жить! (О. Теліга); Вже вечір тіні склав  у стоси; Між співами тюремних горобців причулося — синичка  заспівала і тонко-тонко прясти почала тугеньку цівку болю; Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам'ятей (В. Стус).

 

У звичайній (неметафоричній) мові, коли користуємось нейтральними, необразними словами, мовлення спрямовується  по каналу здорового глузду, прокладеному, «вкритому букварем, метафора ж прориває собі новий канал, а іноді пробивається напролом» (Г. К. Міхтенберг). Тому такими незвичайними, часом абсурдними, можуть здаватися метафори, особливо у поетичному тексті, де в метафоричному фокусі сходяться (зливаються, перехрещуються, змішуються або заступають одна одну) ознаки основного і допоміжного  суб'єктів метафори. Наприклад: Киплять  сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить; Молитва  ранку до останніх зір... Коріння  тиші, врослі в глибину ночі... Моя  країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста  батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелія, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п уянко, як за Шевченка, знову  поять пісню хмелем (Б.-І. Антонич).

 

Метафору можна розглядати як найкоротший і нетривіальний  шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і  синтезуючи за асоціаціями певні  ознаки, переводить світ предметів  з усталеної таксономії на вищий  щабель пізнання — у світ смислів.

 

Фактично метафора є компресованою, згорненою одиницею тексту і кожна  метафора кількісно і якісно інформативніша, ніж неметафора. Метафора Блакитними річками тече льон (М. Коцюбинський) перехресно поєднує в собі дві  ознаки: льон блакитний, річки течуть:

 

льон річки

 

 

 

блакитний течуть

 

 

Смислом усієї метафори є  блок концептів: річки течуть, льон блакитний, у полі вітер, тому льон хвилюється, льон схожий на річку, що тече.

 

Класичну метафору можна  вважати результатом втручання  уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського  бачення предмета. Наприклад: Вітре  буйний, вітре буйний! Ти з морем  говориш, збуди його, заграй ти з  ним, спитай синс море (Т. Шевченко); Блакитні планети твого дитинства. Цвіт слова  народного (О. Гончар); Кують світанок молоточки птиць. Сузір'я яблук  світяться крізь листя (Л. Костенко).

 

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось  предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати  процесу лексикалізації і ставати  засобом номінації, приглушуючи  свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова  пудра.

 

Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести  і переводить метафору у сферу  наукової термінології. Таке метафоричне  походження мають технічні терміни. Наприклад: голка дозувальна, силова лінія, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, плече важеля, плече пари, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка  болта, головка ланцю­гова, головка  потайна, гребінка гайконарізна, гребінка зубо- нарізна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта, крок кріплення, крок заклепок, човник обертовий, черв'як піднімальний, черв'як здвоєний, черв'як подавальний, фігура обертання, фігура рівноваги, вушко голки, вушко ресори, вушко напрямне, вушко фіксаторне, вушко розрізне, точка мертва, точка  роси, точка кипіння, точка замерзання, точка займання, точка насичення  та ін.

 

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і  літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, райські яблучка. АсІопіз  уегпаїіз — це весняний горицвіт, а  ще заячий мак, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — лсуравлині носики; спориш звичайний — гулятник, куряча трава; айстра степова — іванок; конюшина — івасик, козине око; дивина ведмежа — ведмеже вушко, царська свічка, коров'як; горлянка повзуча — дівоча краса; молодило паросткове — доля; материнка звичайна — душинка; бабівник трилистий — жаб'ячі огірочки; анемона жовтецева — жаб'яче зілля; дика морква — сороче гніздо; переступень — нечіпай-зілля; мишаче вушко — нечуйвітер волохатий; нетреба звичайна — страхополох; блекота чорна — німиця; орлики звичайні — водозбір; первоцвіт весняний — веснівка, баранчики, скороспілка аптечна, лісове зілля, ключики, медяник; перекотиполе — миколайчики польові, переполошиш; паслін — підтинник; польова берізка — повійка; полин лікувальний — боже дерево; польові зірки — курячі очки; пустирник звичайний — собача кропива; ромашка лікарська — ромен, рум 'янка; росичка — очки царівни, мухоловка; рутвиця — чортова м'ята; звіробій — заяча крів- ниця, прорізник; еспарцет — заячий горох; синяк звичайний — заячі бурячки; сокирки польові — заячі вушка, рогаті волошки; квасениця звичайна — заячий квас; кульбаба —літучка, пусто- дуй, солдатики; купина — оісуравлині стручки, соломонова печать; ласкавець золотий — вовчий зуб; чистотіл звичайний — ластовинпе зілля, сіре зілля; меліса лікарська — медова трава, лимонна трава; котики — котячі лапки, котячі вуса, котяча м 'ята; подорожник — поранник, порізник, собачі язички; пижмо звичайне — дика горобинка, райцвіт; аїр — лепеха звичайна, татарське зілля; гірчак — ракові шийки, сорочі лапки, собачий перець; білозір болотний — царські очі; хрещате зілля — хрест- трава, вороняче око та багато інших.

 

Семантична структура  метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об'єкти —  основний (референт) і допоміжний (корелят). Наприклад, у реченні Двори стоять у хуртовині айстр є двочленна  метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні, про них йдеться) і корелятом хуртовина. В метафорі актуалізуються не всі семи, тому залишається  можливість різного сприймання і  тлумачення, і саме цим метафора цікава й цінна в художній мові. У поезії Ліни Костенко ця метафора конкретизована кольористичними епітетами: Яка рожева й синя хуртовина! Цими епітетами поетеса спрямувала наше сприймання образу, а читач може доповнити образ й іншими семами кольору, запаху, руху тощо: пелюстки летять, пелюстки білі та ін.

 

Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між  предметами. Таку метафору називають  розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина); Піднялися крила  сонних вітряків. І черешню білу вітер розбудив (М. Рильський).

 

Граматичне вираження  метафор

 

За граматичним вираженням метафор серед них виділяють  кілька типів: субстантивні, атрибутивні, дієслівні, комбіновані.

 

Субстантивні поділяються  на кілька видів:

 

Загальномовні одночленні іменникові метафори, образність яких уже стерлася, залишилось переносне значення: ніоіска, ручка, головка, вічко (у дверях), зубки, лапка, вікно (між уроками), пара (дві  години занять). За походженням це двочленні  метафори (ніжка стола, ручка дверей), але в процесі згасання образності відпала й потреба в побутовому мовленні іменувати другий член метафори. До цього можна віднести метафори, що стали науковими термінами.

 

Двочленні іменникові метафори, які в лінгвістиці прийнято називати генітивними конструкціями, бо другий член їх виражений формою родового відмінка (латиною ^епіііуиз): голос  моря, свято душі, муки творчості, очі  смутку, серпанок осені, щаблиночка страждання. Наприклад: Ішов ночей повільний  караван (Л. Костенко); черпак долонь; Як гарно: калиновий вітер у світі, вітер добра, краси, надій (М. Стельмах).

 

3. Тричленні іменникові  метафори, в яких образність виникає  на нанизуванні лексем: волею  богів естет (Т. Світличний); долоня  пелюстка маку (І. Калинець); століття  — зморшка на чолі Землі  (І. Драч).

 

Атрибутивні метафори мають  дві основні граматичні форми  вираження — прикметник і дієприкметник: неситі очі, ми серцем голі догола; злії літа, розбитеє серце, веселеє слово  не вернеться, ледача воля одурила маленьку душу; Світе ясний! Світе тихий! Світе  вольний, несповитий! (Т. Г. Шевченко); Не люблю каламутного слова (Л. Костенко); Ти, смолокрила хмаро, благослови мене (В. Стус), та прислівник: Гарненько вкраду п'ятака, гарненько думав, тяжко плакать, скромненько длань свою простер; А од коріння тихо, любо зелені парості  ростуть (Т. Шевченко); Сонно пахне  весло (І. Драч).

 

Атрибутивні метафори називають  ще метафоричними епітетами: вишневий сон, калинова мова, калиновий вітер, чаїний жаль (М. Стельмах); Уже вишневі  зацвіли сади і сніг пахучий падає  на воду (М. Рильський); Застерігає доля нас зарання, що калинова кров —  така густа (В. Стус).

 

Комбінація субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними (її можна  назвати перехідим явищем між  епітетом і метафорою) дає конкретно-чуттєвий образ: зелені кислички очей, хистка зернина  вогню, оброшені хустини вишень, полиновий  смуток далини, заметіль вишневого  цвіту (М. Стельмах).