Причины возникновения конфликтов между родителями и детьми старшего подросткового возраста

Відомо, що людина в свому розвитку проходить декілька вікових періодів, кожному з яких відповідає розквіт  певних психічних функцій і властивостей особистості. Розглянемо юнацький вік (зокрема, молодший). Після підліткового періоду, у 16-річному віці у юнаків знову настає рівновага: бунтарство поступається життєрадісності, значно зростає внутрішня самостійність, емоційна врівноваженість, комунікабельність, спрямованість в майбутнє. Проте, часом, підлітки ще довго не можуть звільнитися від односторонності в судженнях, нетерплячості, категоричності. Соціальна активність юнака нерідко набуває форми негативізму і соціальної критики [3].

Помірна незадоволеність  стимулює творчу діяльність, а непомірно абстрактна незадоволеність заважає адекватному розумінню соціальних проблем. Коли дорослі вказують на необгрунтованість його (юнака) похмурого погляду на життя, це його не переконує. Тільки активне залучення молодої людини до рішення конкретної складної ситуації, яка раніше викликала його негативне відношення, може змінити це ставлення на позитивне.

Головна особливість  юнацького віку – це усвідомлення власної індиві-дуальності, неповторності  і неподібності до іншого. Як наслідок цього усвідомлення, може виникнути внутрішня напруга, яка породжує відчуття самотності. Це почуття посилює потребу у спілкуванні і одночасно підвищує вибірковість її. В ролі головних новоутворень в юнацькому віці І. Кон називає відкриття особистістю свого внутрішнього світу і зростання потреб у духовній близькості з іншими людьми. Старшокласники висувають на перший план в образі ідеальної людини якості, які визначають емоційний контакт з ними, а рівень її знань ставлять на друге місце [19].

Рівновагу внутрішнього світу молодої людини порушує в ці роки і необхідність самовизначення. Це може бути пов’язано зі становленням світогляду, прийняттям чи неприйняттям релігійних чи політичних поглядів, часом пов'язане з питанням про сенс життя.

В період ранньої юності молоді люди прагнуть довести собі і іншим, що вони вже здатні до самостійних рішень і до дорослого життя. Цей намір необхідно активно і своєчасно підтримати. Адже пізніше формувати життєву сміливість і незалежність набагато важче. Говорячи про те, що молоді люди вважають себе готовими приймати самостійні рішення, слід зазначити, що вони вчаться приймати їх швидше, якщо на перших порах приймають їх спільно з дорослими і ділять відповідальність за результати, і достатньо повільно, коли вся відповідальність за рішення цілком лягає на них чи коли будь-яка відповідальність з них знімається [6].

Особливості психології юнацького віку на сучасному етапі пов`язані з біологічними чинниками, які суттєво змінюють підлітків. В цьому віці відношення молодої людини загострюються і в силу біологічних причин. Надмірне виділення гормонів викликає у підлітків і юнаків підвищену збудженість і роздратованість. Дисгармонія фізичного і психічного образу проектується молодою людиною на оточуючий світ, який сприймається нею як особливо напружений і конфліктний. Статеве дозрівання породжує бажання подобатись, викликає підвищений інтерес до своєї зовнішності. Внутрішній світ осіб юнацького віку виявляється більш конфліктним, ніж для зрілої людини [19].

В юнацькому, зокрема  молодшому юнацькому, віці легко ідеалізуються оточуючі люди і відносини між ними, але швидко в них розчаровуються. Виявляється актуальність і необхідність ідентифікаційних процесів на цьому віковому етапі.

Дорослі іноді вражені чи, в кращому  випадку, здивовані бажанням юнаків одягатися і вести себе як всі, навіть на шкоду власній привабливості і матеріальним можливостям. В цих вчинках проявляється підвищена значимість для них відчуття приналежності до певної групи: навчальної, спортивної чи політичної та ін [26].

Юнак живе майбутнім, для нього теперішнє – тільки підготовка до іншого, дійсно дорослого  життя. Це полегшує переживання неприємностей  в юнацькому віці, але з цим  також пов’язане і понижене відчуття відповідальності. Зрілість людини настає тоді, коли вона збагне, що життя не знає чернеток, що все що вчинено не так легко поправити.

Дослідженню юнацького  віку в сучасній психології присвячено багато праць. Однак існують великі розбіжності щодо розуміння суті розвитку в юності, меж та головних новоутворень цього періоду життя людини та процесу її індивідуалізації.

1.1.2. Психологічна характеристика

дитячо-батьківських відносин

Питання щодо джерел, умов психічного розвитку дитини, а також закономірностей, якими цей процес детермінується, завжди були центральними для більшості вітчизняних і західних напрямів вікової психології. При цьому, вітчизняна парадигма головну увагу приділяє ролі провідної діяльності в психічному розвитку дитини. Саме в процесі спільної (разом з батьками) реалізації такої форми активно-перетворюючого відношення до світу відбувається становлення і розвиток вищих психічних функцій у дитини. Смислова структура свідомості, що формується в спілкуванні з батьками, значною мірою опосередкує розвиток відношення дитини до себе, навколишнього світу і свого місця в системі соціальних відносин, тобто закладає фундамент суб'єктивної картини світу, що формується. Напевно, що батьки – як  носії сенсу та його джерела для дитини – вибудовуючи відносини з нею, відіграють чільну  роль у психічному розвитку індивіда [15].

Ці ідеї схожі з поглядами дитячих психоаналітиків щодо ролі батьків у розвитку психіки дитини, зокрема, з тим, як Р. Спітц описував розвиток психіки дитини (визначаючи його як процес руху від стану нестабільності до стабільності) в результаті взаємодії з матір'ю. І його дослідженнями ролі феномена материнської депривації. Близькими за суттю є висновки Г. Кохута про задоволення батьками базових потреб дитини в процесі дитячо-батьківських стосунків, З. Фройд про розвиток об'єктивної тривоги в дитячому віці, Д. В. Віннікота про роль “холдингу” (емоційної підтримки) у взаєминах дітей і батьків [17].

Аналогічних ідей дотримувався Д.Б. Ельконін, результати експериментальних досліджень якого показали, що первинним для наступних етапів психічного розвитку дитини, є взаємодія її зі світом людей. Світ людей (джерел носіїв сенсів для дитини) відіграє важливу роль у всіх етапах психічного розвитку, тому що  він є своєрідним провідником дитини у світ фізичної і соціальної реальності. Це можна зіставити з положеннями про розвиток у дитини образів “досить доброї” та “досить поганої” матері як базових особистісних компонентів, що визначають в подальшому відношення дитини до навколишнього світу [15].

Вітчизняна парадигма вікової психології розглядає процес дитячо-батьківських стосунків як чинник, що визначає якість і зміст процесу розвитку психіки дитини. При цьому традиційно  за форму реалізації зазначеного фактора розглядається спільна діяльність дитини і батьків, заснована на свідомих компонентах мотиваційно-потребової сфери дитячої і батьківської психіки. Такий підхід, адекватно пояснюючи багато аспектів у змісті стосунків дітей і батьків, все ж таки залишає без уваги координуючу роль несвідомої галузі дитячої і батьківської психіки в становленні і розвитку зазначених стосунків і може бути доповнений з позиції, що враховує роль несвідомого в розвитку психіки дитини [4].

Глибинна психологія у більшості напрямків, які складають цю парадигму, схильна розглядати процес розвитку психіки дитини й відносини з батьками, які опосредковують його, як засновані на динаміці несвідомих компонентів дитячої психіки. Батьки в цьому процесі розглядаються головним чином як  об'єкт реалізації несвідомих потреб дитини. При цьому мало уваги приділяється тому, як нереалізовані і тому витиснуті в несвідоме мотиви і потреби батьків впливають на зміст відносин батьків до дитини і координують процес розвитку дитячої психіки.  Тому  зазначений підхід має бути доповнений з позиції, що враховує факт діяльністного й водночас несвідомо мотивованого батьківського відношення до дитини. Синтез зазначених підходів забезпечує можливість розгляду відносин дітей і батьків з погляду  їхнього системного характеру [28].

Доцільність такої дослідницької позиції, яка б в однаковій мірі враховувала  роль несвідомих психічних процесів і батьків, і дітей у розвитку психіки дитини, а також в організації системи дитячо-батьківських стосунків. Остання може і повинна розглядатися як соціалізуючий, тобто інтегруючий дитину в простір соціальних зв'язків і відносин, фактор. Позиція, що  в однаковій мірі враховує зазначені аспекти, на наш погляд, дозволяє зрозуміти суть, зміст і форму межпоколінних родинних трансмісій як внутрішнього змістовного зв'язку в системі дитячо-батьківських стосунків [30].

В основі становлення і розвитку системи дитячо-батьківських стосунків лежить символічна референція, яка заміняє несвідому недиференційовану тотожність психіки дитини і батьків структурою й упорядкованістю об'єктних відносин. При цьому процес символоутворення і заснований на ньому акт символічної комунікації в системі дитячо-батьківських стосунків, інтегруючи тезу (свідомість) і антитезу (несвідоме) психічного життя, забезпечує можливість реалізації в процесі дитячо-батьківської взаємодії свідомих і несвідомих аспектів дитячої і батьківської психіки. У процесі реалізації зазначених аспектів здійснюється батьківський вплив на дитину, який визначає якість її психічного розвитку. Механізмом впливу є:

– конфлікт, що  переживається одним з батьків, формує несвідому домінанту відповідних йому значень і сенсів;

– психіка дитини, будучи на рівні несвідомого пов'язаною із психікою батьків, сприймає зазначені домінанти (у процесі здійснення різних аспектів спільної діяльності дітей і батьків), її засобами в дитини формується власна система значень і сенсів, багато в чому аналогічна батьківській. Це в остаточному підсумку приводить до формування проблем у системі дитячо-батьківських  стосунків і індивідуальних проблем, які переживаються дитиною [16].

В основу проблеми дитячо-батьківських стосунків покладені такі положення: – процес дитячо-батьківських стосунків доцільно розглядати як такий, що має системний характер. При цьому систему дитячо-батьківських стосунків можна уявити у вигляді трьохрівневої системи дуальних векторних зв'язків утворюючих її підструктур;

– зазначені зв'язки у розглянутій системі такі, що будь-які зміни, опосередковані динамікою несвідомих психічних процесів суб'єктів стосунків, на одному із системних рівнів відбиваються і на інших рівнях і в цілому впливають на функціюювання родинної системи. Цим пояснюється той факт, що велика кількість  психічних процесів у душевній сфері батьків в  прямій чи інвертованій формі знаходить своє відображення в психіці дитини;

– формування і розвиток зв'язків в системі дитячо-батьківських стосунків починається з розриву первинної тотожності дитини з батьками і встановлення з ними символічної референції. Таким чином, символізація у дитячо-батьківських стосунках є одним з найважливіших процесів, що визначають зміст  стосунків дітей і батьків [11];

– процес символоутворення і символічна референція в системі дитячо-батьківської взаємодії здійснюється на рівні концепту, а не простого номінативу. Внаслідок цього структура язика, у яку дитина включається на визначеному етапі свого психічного розвитку, є первинною і саме на ній вибудовується структура досліджуваних стосунків;

– важливим результатом розвитку системи дитячо-батьківської взаємодії є формування імагінативного простору дитячо-батьківських   стосунків. Саме в цій галузі первинна недиференційована тотожність дитини і батьків змінюється ідентифікацією з образом (дзеркальним, нарцисичним, едиповим);

– у системі дитячо-батьківських стосунків відбувається семіотична трансформація і передача від батьків до дітей досвіду взаємодії з реальним універсумом. У результаті зазначених трансформацій батьківський досвід взаємодії з реальністю об'єктивується в системі значень і сенсів дитини, що опосередкує взаємодію майбутньої особистості з її оточенням [32];

– передача сенсів від батьків до дітей визначається як міжпоколінні родинні трансмісії в системі дитячо-батьківської взаємодії.  Суть зазначеного процесу така. Якщо акт виробництва сенсу (на батьківському рівні) припускає включення у систему значень і їхніх домінант дитини як  об'єкта фрустрованих бажань і потреб, то формування аналогічної структури у дитини буде визначено інтенціями, заданими батьківським несвідомим. У силу цього різноманітні за формами і проявами проблеми і конфлікти батьків стають проблемою, яку переживає дитина. Індивідуальність дитини, що формується в таких умовах, часто має батьківські риси і батьківські вади;

– несвідомі інтенції  відношення до дитини, зумовлені  проблемою, що переживають батьки, в сукупності формують фонові умови розвитку індивідуальності дитини. В свою чергу, дитина у стосунках з батьками формує власну систему значень і сенсів за зразком та подобою батьківської, тобто концептуалізує батьківський досвід взаємодії з реальністю [15].

Сім’я являє собою унікальну опору суспільства. Вона відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості.

Особливо актуальним це є для  підлітків, адже саме в підлітковому віці, коли найінтенсивніше відбувається розвиток самосвідомості, батьківське  ставлення набуває вирішального значення для становлення і закріплення образу “Я”. Цей образ і ставлення до себе формується під впливом того образу, що склався у батьків [7].

Спілкування батьків з дитиною  зумовлюється установками стосовно неї, які відображають особливості  їх сприймання та розуміння дитини. 
Від того, як батьки сприймають і розуміють підлітка, його потреби, інтереси, психологічні стани та переживання, і взаємодія з ним, залежить сприймання і оцінка підлітком себе, формування позитивного чи негативного образу “Я”, прийняття чи неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо дітей впливають на усвідомлення ними мотивів своєї поведінки і діяльності, формування цінностей і ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими діти оцінюють себе і людей, що їх оточують. Усе це позначається на соціальній адаптації дітей [26].