Глибинна психологія (психоаналіз)

 

 

 

 

 

Контрольна робота з курсу: «Основи психології та педагогіки»

на тему: «Глибинна психологія (психоаналіз)»

Питання № 5

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Київ – 2010

План

Вступ

1. Загальна характеристика глибинної психології.
2. Теорія З. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера.
3. Глибинна психологія у другій половині XX ст.

Висновки

Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Поділ психіки на свідоме  і несвідоме є основною передумовою  психоаналізу, і тільки він дає  можливість зрозуміти науці дуже важливі патологічні процеси  в свідомому житті. Психоаналіз  не може перенести сутність психічного у свідомість, але повинен розглядати свідомість як щось психічне, як те, що може приєднуватися або не приєднуватися  до інших його якостей. Бути свідомим - насамперед чисто описовий термін, що спирається на безпосереднє й надійне  сприйняття. Досвід показує, що психічний  елемент, наприклад уявлення, звичайно не буває довгостроково свідомим. Характерним є те, що стан усвідомлення швидко проходить; уявлення в цей  момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким, однак може знову стати  свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було в проміжний  момент відомо; можна сказати, що воно було прихованим, маючи на увазі  те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо сказати, що воно було несвідомим, то це також  буде правильний опис. Це несвідоме, у  такому випадку, збігається або приховано  потенційно свідомим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика глибинної психології.

Психоаналіз (від греч. psyche-душа й analysis-рішення) - частина психотерапії, лікарський метод дослідження, розвинутий З. Фрейдом для діагностики й  лікування істерії. Потім він  був перероблений Фрейдом у психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків і основ людського  душевного життя. Ця доктрина будується  на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, "витісняється" зі сфери свідомості й діє вже зі сфери несвідомого (яке мислиться як сфера панування  сексуальних прагнень) і під усякими  масками проникає у свідомість і  загрожує духовній єдності Я, включеного в навколишній світ.

У дії таких витиснутих "комплексів" вбачали причину  забування, застережень, мрій, помилкових вчинків, неврозів (істерії), лікування  їх намагалися проводити таким чином, щоб при бесіді ("аналізі") можна  було вільно викликати ці комплекси  із глибини несвідомого й усувати  їх (шляхом бесіди або відповідних  дій). Прихильники психоаналізу приписують сексуальному ("лібідо") центральну роль, розглядаючи людське щиросердечне життя в цілому як сферу панування  несвідомих сексуальних прагнень до задоволення або до незадоволення.

Виходячи з вищевикладеного, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях:

1. психоаналіз - як метод психотерапії;
2. психоаналіз - як метод вивчення психології особистості;
3. психоаналіз - як система наукових знань про світогляд, психологію, філософію.

 

 

 

2. Теорія З. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера.

В результаті творчої еволюції З. Фрейд розглядає організацію  психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні  психічні інстанції, позначені термінами: Воно (Ід), Я (Его) і Понад-Я (Супер-Его).

Це називають структурою особистості по моделі З. Фрейда. Під  Воно (Ід) розумілася найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знаюче ні про реальність, ні про  суспільство. Вона споконвічно ірраціональна  й аморальна. Її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Его).

Его - відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися  з його вимогами. Его посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього  світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій  Его відноситься самозбереження організму, запам’ятовування досвіду  зовнішніх впливів у пам'яті, запобігання  загрозливих впливів, контроль над  вимогами інстинктів ( що виходять від  Ід).

Особливе значення надавалося Понад-Я (Супер-Его), що служить джерелом моральних і релігійних почуттів, що контролюючим і караючим агентом. Якщо Ід визначений генетично, а Я - продукт індивідуального досвіду, то Супер-Его - продукт впливів, що виходять від інших людей. Воно виникає  в раннім дитинстві (зв'язано, відповідно до Фрейда, з комплексом Эдипа) і  залишається практично незмінним  у наступні роки. Понад-Я утвориться завдяки механізму ідентифікації  дитини з батьком, що служить для  нього моделлю. Якщо Я (Его) прийме рішення  або зробить дію на догоду Воно (Ід), але на противагу Понад-Я (Супер-Его), то воно зазнає покарання у вигляді  докорів совісті, почуття провини. Оскільки Понад-Я черпає енергію  від Ід, то Понад-Я часто діє  жорстоко. Від напруг, випробовуваних під тиском різних сил, Я (Его) рятується  за допомогою спеціальних "захисних механізмів'' - витиснення, раціоналізації, регресії, сублімації й ін. Витиснення означає мимовільне усунення зі свідомості почуттів, думок і прагнень до дії. Переміщаючись в сферу несвідомого, вони продовжують мотивувати уявлення, тиснуть на нього, переживаються у вигляді почуття стурбованості. Регресія - зісковзання на більше примітивний рівень уявлення або мислення. Сублімація - один з механізмів, за допомогою якого заборонна сексуальна енергія, переміщаючись на несексуальні об'єкти, розряджається у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда й суспільства. Різновидом сублімації є творчість.

Вчення Фрейда прославилося насамперед тим, що проникнуло в схованки несвідомого, або, як іноді говорив  сам автор, "пекло" психіки. Однак, якщо обмежитися цією оцінкою, то можна  випустити з уваги інший важливий аспект: відкриття Фрейдом складних, конфліктних відносин між свідомістю й неусвідомлюваними психічними процесами, що вирують за поверхнею  свідомості, по якій сковзає при  самоспостереженні погляд суб'єкта. Сама людина, думав Фрейд, не має  перед собою прозорої, ясної картини  складного пристрою власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами. І тут на допомогу прийшов  психоаналіз із його методом "вільних  асоціацій".

Дотримуючись біологічного стилю мислення, Фрейд виділяв  два інстинкти, що рухають уяву: інстинкт самозбереження й сексуальний інстинкт, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинкт був зведений Фрейдом у розряд психологічної догми й названий - лібідо. Несвідоме трактувалася як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого  інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, який людина переживає, коли ця енергія розряджається. Подавлений, витиснутий сексуальний потяг розшифровувався  Фрейдом по вільним від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом.

Досліджуючи свої власні сновидіння Фрейд, дійшов висновку, що "сценарій" сновидінь при його гаданій безглуздості не що інше, як код потаєних бажань, що задовольняється в образах - символах цієї форми нічного життя. Схема  психосоціального розвитку особистості від дитячого віку до стадії, на якій виникає природний потяг до особи протилежної статі розглядається Фрейдом в "Трьох нарисах по теорії сексуальності". Однієї із провідних версій Фрейда є Едипів комплекс, як споконвічна формула відносини хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть і страх.

У період першої світової війни  Фрейд вносить корективи у  свою схему інстинктів. Поряд із сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить  у собі й інстинкт самозбереження. Під ім'ям Тонатос малося на увазі  не тільки особливе тяжіння до смерті, але й до знищення інших, прагнення  до агресії, що зводилася в ранг відомого, закладеного в самій природі  людини біологічного спонукання. Фрейд  знаходить першоджерело всіх проявів  людської душі в потягах, що залягають  у несвідомому, у глибинах психіки - звідси назва “глибинна психологія”, що закріпилася за психоаналізом. Аналітик усюди шукає й знаходить сліди  потягів, тієї психічної енергії, лібідо, що у загальному те, що створює твори  мистецтва або релігійні вірування. Людина у Фрейда - “людина бажаюча”, у якої потяги й пристрасті передують  свідомій поведінці й мисленню. Вона підлегла невблаганним потягам, прихованим за безліччю конвенціональних масок, але  свідомий світ не стільки раціональний, скільки повний “раціоналізації”, тобто підібраних для виправдання  своїх вчинків ідеальних мотивів, які не збігаються зі справжніми мотивами поведінки. “Розумність” людини досить обмежена, за ясними й виразними  ідеями й образами свідомості ховаються  темні й поплутані подання  сновидінь і галюцинацій, психічні відображення інстинктивних потягів  і неусвідомлюваних заборон.

Предметом психоаналізу є  в першу чергу різного роду психопатології, у яких цей внутрішній світ бере гору над свідомим життям. Для позначення найглибшого рівня  психічного життя Фрейд використало  термін “Trieb”, перекладений або як “інстинкт”, або як “потяг”. Хоча Фрейд постійно підкреслював зв'язок психічного життя з біологічною організацією (тому мова йде про інстинкти), ця біохімічна реальність, за його власним визнанням, нам невідома, і лише в якомусь віддаленому майбутньому наука зуміє повністю пояснити поведінку і мислення людини мовою хімії й фізіології. Психоаналіз має справу із психічними заступниками або представниками інстинктів. Ми зіштовхуємося з особливою психічною реальністю: потяги споконвічно осмислені, тому вони можуть входити у свідомість у стані сновидіння або неврозу, у вигляді помилок (по Фрейдові, невипадкових), можуть впливати на свідомість. Потяг уже наділений змістом - це як би прикордоння між біологічним і психічним, тут відбувається перехід ненаправленої енергії на конкретний об'єкт. Фрейд створив вчення, що було використано не тільки для пояснення поведінки і мислення невротиків, але й для тлумачення емпіричних даних чи ледве не всіх соціальних і гуманітарних наук. Фрейд підкреслював наявність конфліктів у психіці людини, став розглядати щиросердечне життя індивіда в його історії й у зв'язку з дією деяких соціальних факторів. Його заслугою є розробка питань про динамічне співвідношення несвідомих і свідомих мотивів дій людей, про наявність у психіці різних рівнів. Фрейдові вдалося показати й деякі негативні сторони сучасного йому суспільства, оскільки ті внутріпсихічні конфлікти, які він описував, були відбиттям умов існування людей у світі. Фрейд вважав, що біологія й психологія повинні бути тими “точними” науками, які закладуть фундамент для всієї сукупності соціальних і гуманітарних наук. Він зосередив всю увагу на тім, що на його думку, властиво природі людини, тобто на деяких біопсихічних характеристиках, які на відміну від різних привнесень культури, властиві всім людям. Моделлю його філософської антропології була не просто людина з її винятково психологічними задатками. Людська природа була зрозуміла їм по образу й подобі тих хворих невротиків, з якими він як лікар мав справу. Неврози, на його думку, не мають якого-небудь тільки їм властивого змісту, якого ми не могли б знайти в здорового. Невротики занедужують тими ж комплексами, з якими ведемо боротьбу й ми, здорові люди. В остаточному підсумку й здорова, і психіка, що відхилилася від норми, витлумачуються Фрейдом як результат еволюції лібідо (сексуального інстинкту), що відбувається в раннім дитинстві. Залежно від того, чи успішно був переборений “едипів і електрів комплекси” чи ні, чи відбулася фіксація, затримка на одній з ранніх щаблів розвитку лібідо, протікає, відповідно до його вчення, все доросле життя людини. По визначенню Фрейда, психоаналітиком є той, хто визнає існування первинних несвідомих процесів у психіці, вчення про витиснення й опір, а так само вважає, що фундаментом психоаналізу є теорія дитячої сексуальності й “едипового комплексу”.

Фрейд підкреслював, що несвідоме, по-перше, виступає як прояв інстинктів, по-друге, що саме енергія інстинктивних  потягів визначає динаміку психічного життя людини, по-третє, що структура  психіки, характер індивіда й всіх соціально-культурних явищ повинні пояснюватися цією психодинамікою, і, нарешті, що події й враження раннього дитинства визначають основні риси психіки індивіда. Однак, у психоаналізі важливі й події недавнього минулого або сьогодення, які придушуються пацієнтом на несвідомому рівні (як правило, моральному - Супер-Его). На цих припущеннях і заснований метод психоаналізу.

Фрейда оточувало безліч учнів. Найбільш самобутніми з них  були К. Юнг (1875-1961) і А. Адлер (1870-1937), що створили власні напрямки. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий індивідуальною. Їх імена в психоаналізі були так  тісно пов’язані, що коли Юнг, представляючись хранителю Британського музею, назвав своє прізвище, той перепитав: "Фрейд-Юнг-Адлер", і почув у відповідь пробачливе: "Ні, тільки Юнг".

На думку К. Юнга послідовники Фрейда вчилися у свого "батька" не тому, що він наставляв, а тому, що він робив. Незадоволеність психоаналітичними  методами й необхідність перегляду  ряду постулатів ортодоксального фрейдизму привели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фрейдом, але не до розриву із психоаналізом.

Першим нововведенням  Юнга було поняття про "колективне несвідоме". Якщо по Фрейду, у несвідому психіку індивіда можуть увійти явища, витиснуті зі свідомості, то Юнг вважав її насиченою формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально надбаними, але є даром далеких предків. Аналіз дозволяє "намацати" цей дарунок, утворений декількома потаєними психічними структурами, які Юнг назвав архетипами.

Архетипи діють у людині інстинктивно. У своїй знаменитій роботі "Архетип і символ" Юнг  у такий спосіб пояснює суть цього  поняття: "Під архетипами я розумію  колективні по своїй природі форми  й зразки, що зустрічаються практично  по всій землі як складені елементи міфів і в той же час є  автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого походження. Архетипічні  мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які  передаються не тільки за допомогою  традицій й міграцій, але також  за допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, тому що навіть самі складні  архетипічні зразки можуть спонтанно  відтворюватися без якої-небудь традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічного досвіду незліченного ряду предків. Це, так сказати, психічний залишок  незліченних переживань того самого типу".