Автор: Пользователь скрыл имя, 23 Февраля 2012 в 18:13, контрольная работа
Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки він дає можливість зрозуміти науці дуже важливі патологічні процеси в свідомому житті. Психоаналіз не може перенести сутність психічного у свідомість, але повинен розглядати свідомість як щось психічне, як те, що може приєднуватися або не приєднуватися до інших його якостей. Бути свідомим - насамперед чисто описовий термін, що спирається на безпосереднє й надійне сприйняття. Досвід показує, що психічний елемент, наприклад уявлення, звичайно не буває довгостроково свідомим. Характерним є те, що стан усвідомлення швидко проходить; уявлення в цей момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким, однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах.
Вступ
Загальна характеристика глибинної психології.
Теорія З. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера.
Глибинна психологія у другій половині XX ст.
Висновки
Література.
Поняття архетипи Юнг роз'яснює на основі вчення про колективне несвідоме, він проводить чіткий поділ між індивідуальним і колективним несвідомим.
Індивідуальне несвідоме
відбиває особистісний досвід
окремої людини й складається
з переживань, які колись були
свідомими, але втратили свій
свідомий характер в силу
Затверджуючи, що "теорія
сексуальності надзвичайно
Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фрейд у поясненні мотивів поведінки особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету її прагнень, "несвідомий життєвий план", за допомогою якого вона намагається перебороти напругу життя й свою непевність. Відповідно до вчення Адлера, індивід через тілесні дефекти (недосконалості людської природи) випробовує почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи перебороти це почуття й самоствердитися серед інших, вона актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи понятійний апарат психоаналізу, називає компенсацією або сверхкомпенсацією. Сверхкомпенсація - це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. В "комплексі неповноцінності" Адлер бачить джерело неврозів.
Водночас у другій половині
ХХ ст. психоаналіз міцно
Зрештою, перед нами постає цілком актуальне дослідницьке питання: яке місце, роль та значення мав психоаналіз (ще на початку свого формування) в межах некласичної парадигми в науці на початку ХХ ст. (причому йдеться не лише про науки гуманітарні, оскільки докорінно змінює свою парадигму, приміром, і фізика). Відповідно до цього ми маємо отримати й певну відповідь на питання, що випливає з щойно поставленого: яких трансформацій зазнав психоаналіз (у його найширшому, світоглядно-теоретичному значенні) протягом століття, включаючи й сьогоднішню добу (час третьої хвилі ”, “інформаційного” та “постіндустріального” суспільства, зіткнення цивілізацій ”, “глобалізаційних процесів ”, світового тероризму ”, “футурошоку” й екзистенційної кризи самоіндентифікації, воєн ідентичності ” по лініях цивілізаційних розломів ”).
З другої половини ХХ ст. в європейській філософії починає формуватися нова – некласична – філософська парадигма, в межах якої основна увага мислителів і дослідників приділяється ірраціональним і неусвідомленим чинникам людського буття. Низка представників гуманітарних наук (а не лише самої філософії) другої половини ХІХ – початку ХХ ст. протистоять як класичній традиції у філософії (від Декарта до Канта, а якщо брати ширше, то й від Аристотеля), так і класичному емпіризму (в особі Ф.Бекона), репрезентантом якого в ХІХ ст. виступає позитивізм; нарешті, піддаються критиці й суб’єктивно-ідеалістичні та містичні течії в інтелектуальній традиції (від Плотіна, через Екхарта Мейстера і до Шеллінга з Фіхте, з одного боку, та релігійної філософії ХІХ ст. – з іншого).
В основі підходу, альтернативного об’єктивному і суб’єктивному ідеалізму, емпіризму та містицизму, кожен з яких, попри суттєві відмінності, виходить із певного детермінуючого фактору упорядкування буття світу та людини в ньому, такі мислителі, як Кіркегор, Шопенгауер, Ніцше, а згодом Дільтей, Бергсон, Зіммель, Шпенглер і той таки Фрейд, кладуть суто ірраціональні чинники – “волю до життя” та “волю до влади”, сферу підсвідомих бажань, життєвих (вітальних) поривів тощо. А в основу буття людини кладеться саме життя з усіма його сум’яттями, випадковістю та непередбаченістю, некерованістю афектів, поривів бажань та волі окремих суб’єктів. Щодо цього пригадаймо слова великого гуманіста Гете: “Якщо життя і має якусь цінність, то, однозначно, лише в межах самого життя”.
Філософія (а разом з нею і психологія) знову повертаються обличчям до самого життя, до людини з усіма її пристрастями, до самотнього, але водночас унікального та неповторного у своєму внутрішньому світі “одиничного індивіда” (С.Кіркегор).
Теорія підсвідомого та психоаналіз у Зігмунда Фрейда цілком підпадає під означену “некласичну” світоглядну парадигму окресленого періоду. Щодо цього представник екзистенційного аналізу (синтезу психоаналізу та екзистенціалізму, включаючи елементи та прийоми феноменології та герменевтики) середини – другої половини ХХ ст. Ролло Мей зазначає: “Фрейд належить до того кола дослідників природи людини дев’ятнадцятого століття, – включаючи Кіркегора, Ніцше, Шопенгауера, – які знову відкрили значущість у житті людини ірраціональних “несвідомих” елементів... Хоча Кіркегор, Ніцше і Фрейд критикували раціоналізм дев’ятнадцятого століття з різних точок зору, вони всі були переконані в тому, що у традиційних способах мислення лишаються поза увагою елементи, життєво важливі для розуміння особистості. Так звані ірраціональні джерела поведінки людини опинилися поза сферою наукового дослідження або звалювалися в загальну купу під назвою так званих “інстинктів” . У цьому розумінні протидія Фрейда сучасній йому медицині та психіатрії полягала, зокрема, в піддаванні сумніву позиції, згідно з якою зрозуміти динаміку поведінки людини можна зведенням психічних станів (та їх чергування) до описування нервових шляхів, якими поширюється збудження ”, а людською поведінкою в цілому керує ціле-раціональна та здебільшого усвідомлена (самоусвідомлена, рефлексивна) діяльність розуму.
Висновки
На цьому можна закінчити розгляд питань психоаналітичної теорії, довідавшись, як з'явився й розвивався психоаналіз, як розглядається структура особистості й зв'язки між елементами, як оцінюються фрейдистами й неофрейдистами соціокультурні явища.
Приймати або не приймати
теорію - справа добровільна, як і звертатися
чи ні до психоаналітика. Важливі й
філософські аспекти
За словами В. Лейбина, можна з "повною підставою говорити про те, що в найближчому майбутньому психоаналітичне навчання Фрейда про людину й культуру не тільки втратить свій впливу на розвиток ... філософської думки, але, навпроти, збереже свою значимість в умовах зближення між собою різних філософських шкіл".
Якщо зараз, в умовах роз’єднання
світу й спорів про те, що й
хто кращий, теорія дійсно послужить
справі створення загальних