Історія розвитку загальної психології

УМАНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА 
 
 
 
 

Реферат на тему:

«Історія  розвитку

загальної психології» 
 
 
 

                                                    Підготувала: студентка 202-Д групи

                                                                            Козієнко Наталія 
 
 

                                       Умань, 2011 

                                        План: 
 

1.Етапи розвитку психології

2.Дохристиянські часи – XVII ст..

3. Розвиток  психологічної думки у XIX-XX ст..

4.Розвиток  психології в Україні

а) психологія в Галичині 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Етапи розвитку  психології

Вживання  слова «психологія» (від давньогрецьких слів «psyche» (душа) і «logia»(розуміння, знання) уперше зафіксовано в західноєвропейських текстах XVІ ст. Поступово слово «психологія» ввійшло до буденного вжитку.

Психологами тоді називали знавців душі, людських пристрастей і характерів. Такі психологи  користувалися життєвими знаннями. Наукове знання відрізняється від життєвого тим, що воно, спираючись на силу абстракції і загальнолюдського досвіду, відкриває закони. Психологія за своїми теоретичними досягненнями і практичними спробами змінити життя поступається, зокрема, точним наукам. Адже психологічні явища набагато складніші ніж, наприклад, фізичні, їх важче пізнати. Недаремно великий фізик Альберт Ейнштейн, ознайомившись із дослідами великого психолога Жана Піаже, зазначив, що вивчення фізичних проблем - це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.

Психологія  на шляху до самостійної науки  пройшла тривалий шлях, і лише всередині XIX ст. з розрізнених знань вона стала самостійною наукою. Однак  і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були цілковито позбавлені ознак науковості. Вони прорізувалися в надрах інших наук, зокрема філософії, медицини, природознавства, у різних явищах соціальної практики та ін. У цьому вічному пошуку людства науково-психологічна думка дедалі більше набувала значення і сили, усвідомлюючи свій предмет.

В історії  психології, яка досліджує процес становлення психологічних знань та уявлень, виокремлюють кілька основних підходів до визначення меж та етапів розвитку психології.

Відповідно  до першого підходу, психологія має тривалу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX ст. (Г. Еббінгауз). Розвиток психології поділяють на два етапи: передісторія (до кінця першої половини XIX ст.) та історія (з другої половини XIX ст.).

Представники другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки потрібно розділити на три етапи:

1-й  етап - донаукова (міфологічна) психологія - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й  етап - філософська психологія - коли психологія була частиною філософії, об´єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);

3-й  етап - власне наукова психологія, з другої половини XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалася вся історія психології). Цей період пов´язують із застосуванням у психології об´єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії. Цей підхід сьогодні є найпоширенішим. Недолік його у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.

Третій підхід - культурологічний - розвиток психологічної науки розглядає в контексті розвитку людської культури загалом. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, яку розробив український учений В. А. Роменець. Згідно з цим підходом, етапи розвитку психології виокремлюють за історичними епохами: психологія Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя,психологія Відродження, психологія епохи Бароко, психологія Просвітництва, психологія Сцієнтизму (епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми, її назва походить від лат. «scientia» - наука, і відображає ту рушійну силу, яку має наука в сучасній культурі).

Такий поділ історії психології є доцільним, оскільки в психології кожної історичної епохи були суттєві відмінності, акценти на тих чи інших психічних явищах. Психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя наголошувала на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до Просвітництва - на мотиваційних, а у XIX - XX ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

Проте, на наш погляд, розвиток психологічної науки можна розглядати також залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу; другий - як науку про свідомість; третій - як науку про поведінку; четвертий - як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взаємодії людини зі світом. 

2. Дохристиянські часи  – XVII ст.. 

Досліджуючи уявлення українців про душу в  дохристиянські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення поступово змінювались. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З  цих причин клали до могил все  необхідне для життя. Згодом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перлиною дістало своє відображення і в «Слові о полку Ігоревім».

  Про  рівень знань праукраїнців можна  судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638-559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427-347 до н.е.). Ідеї самого  Платона, як і іншого давньогрецького філософа – Арістотеля (384-322 до н.е.) , біли поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у «світ ідей» (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке перетворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає  орієнтується на майбутнє, якого ще немає,і сама душа набуває контурів майбутніх подій. 

3. Розвиток психологічної  думки у XIX-XX ст..

У психології XIX-XX ст.. існували різні підходи, напрями, теорії, які ґрунтувались на різних філософських системах з різним понятійним апаратом, різними пояснювальними принципами. Наведемо приклади деяких з них. 

• Емпіризм ( від грец. – empeiria – досвід) –  філософський напрям, яки основою  пізнання вважає чуттєвий досвід, применшує  значення логічного аналізу і  теоретичних узагальнень. Фундаторами  емпіризму були Ф.Бекон, Р.Декарт та ін..
• Раціоналізм (від лат. rationalis  -  розумний) – філософський напрям, який визнає центральну роль розуму, мислення у пізнанні законів розвитку і суспільства. Його представниками вважають, що розум є вирішальним джерелом історичного знання.
• Натуралізм ( від лат natura – природа) – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом пояснення усього сущого.
• Суб’єктивізм ( від лат. subjectivus -  підметовий) – філософськи напрям, який заперечує об’єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб’єкта, його свідомості і волі в процесі пізнання.
• Частина психологів підтримували ідею волюнтаризму( від лат. voluntas -  воля) -  філософський напрям, який проголошує основою світу волю, приставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує свободу людського цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає як спонтанні, непізнаванні,сліпі сили. Психологи, які грунтують свої висновки на волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирішальним фактором психічного життя. Основоположник волюнтаризму у психології В. Вундт.
• «Філософія життя» - напрям філософії кінця XIX – на початку XX ст.., представники якого проголосили життя в біологічний і психічних формах основним предметом психології.
• Ірраціоналізм ( від лат. irrationalis – несвідомий, нерозумний) – філософський напрям, згідно з яким основою світу є воля, віра, інстинкт, а джерелом пізнання – інтуїція, почуття. При цьому заперечується роль розуму у пізнавальній діяльності.

4. Розвиток психології  в Україні

Розвиток психологічних  знань на українських теренах  пов'язаний з європейською традицією.

Психологія, початково — наука про душу і про душевні явища, акти та функції, їх виникнення, перебіг і розвиток. З часу звільнення П. з метафізичних засновків — наука про процеси волі, почувань та розуму у свідомому й несвідомому житті людини у їх взаємопов'язанні й структурній цілості, про фізично-фізіологічну основу цих процесів і про природні індивідуальні нахили людини до психічних переживань та актів. З поширенням поля досліду це також наука про психічні законності взаємовідношення людей між собою та їх співжиття у соц. групах (соціопсихологія).

Приблизно до пол. 19 ст. П. залишалася інтегральною частиною поодиноких філос. систем, не відокремившися в окрему науку. До пол. 18 ст. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філос. П. в Україні вже у княжі часи: київський митр. Никифор († 1121), розвиваючи у своїх богословсько-філос. творах христ. тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п'яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки в потат. часи завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з'являється у 16 ст. у полемічно-філос. писаннях І. Вишенського. Систематичніше П. присвячено увагу в Київ. Колегії, згодом у Киево-Могилянській Академії. Курс П. читав І. Ґізель (1600-83), а проф. Академії Л. Баранович (1620-93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли П. увагу у своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем (1681—1736), який виявився також прихильником душевнотілеоної «двоїстости істини», навчання раціональної П. переноситься до Слов'яно-Гр.-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, укр. філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутр. «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зоївн. плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини. З пол. 18 ст. на Центр. і Сх. Землях. Перші матеріалістичні елементи у психологічних підставах філос. системи зустрічаються у Я. Козельського (1729 — 95?), який навчав, що дії людської душі пов'язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріалістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького (1761 — 1811), для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріального світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій (17641829), доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці проф. Київського університету І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича (1827 — 74), який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював ролю почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.

О. Новицький, перший проф. філософії Київського університету (1834 — 50), ввів також виклади П. і написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціатором відокремлення П., як окремої науки, від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психо-фізичного дуалізму, Новицький вказував на нервовофізіологічну основу пам'яті, поєднуючи досвід і дослід з самоопостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціальною ролею уваги. Проте, у зв'язку з реакційним обмеженням викладів філос. наук в університетах Рос. Імперії 1850 розвиток наук. П. припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850). С. Гогоцький (в 185186 pp.) та О. Козлов (у 1876-87 pp.), які повернулися до раціональної П. в рамках заг. філософії. З важливіших психологічних праць з'являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого». Новий поворот у П. в Україні з наголошенням експерименту пов'язаний з рос. природознавцем І. Сєченовим, що працював у Одеському Університеті (1871 — 76) і як засновник рос. фізіологічної школи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник П. Ковалевський (1849 — 1923) заснував, бувши проф. Харківського університету, в 1880-их pp. першу в Україні дослідну психологічну лабораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лабораторія постала 1895 в Одесі за ініціативою М. Лянґе, проф. Одеського Університету (1888 — 1921), який вважається одним з засновників експериментальної П. в Росії. Не відходячи від традиційного психофіз. дуалізму, Лянґе намагався поєднати його з рефлексологією. Заснування експериментальної лабораторії у Києві пов'язане з рос. філософом Г. Челпановим, проф. Київського університету (1892—1907), який вперше в Україні запровадив практичні й семінарійні зайняття з студентами. З ідеалістичних позицій традиційного дуалізму він зібрав великий і цінний психологічний матеріал. З цих самих позицій вийшов також І. Сікорський (1845—1918), проф. психіатрії та нервових хвороб у Київському університеті, який перший у світовій науці застосував експеримент у вивченні дитячої П. Залишивши близько 20 праць з цієї ділянки, крім близько 50 з заг. П., Сікорський поклав підвалини під розвиткову П. З Київ. Унтом пов'язаний також (1912-25) С. Ананьїн, що багато зробив для вивчення проблематики трудового виховання, аналізи зацікавлень та ролі естетики в педагогіці. Слідами Челпанова ішов його учень В, Зенькозський, що поєднував ідеалістичні погляди на природу психіки з даними досвідного її вивчення.