Управління крізь призму типології управлінських задач

На різновид технології навчання істотно впливають обрана навчальна форма (індивідуальна, індивідуально-групова, групова) та домінуючі методи: лекція чи діалогічні методи (бесіда, пояснення, розповідь тощо).

Таким чином, ми вважаємо, що навчальна технологія – це цілісний алгоритм організації  ефективного засвоєння знань, умінь і навичок, яка характеризується оптимальною комбінацією основних навчальних компонентів (зміст, прийоми і методи, форми і засоби), із урахуванням вимог наукової організації праці, збереження і зміцнення здоров’я  суб’єктів навчання забезпечує досягнення запланованих навчально-виховних результатів.

Обґрунтовуючи навчальні  технології для тих чи інших суб’єктів  навчання, потрібно враховувати об’єктивну закономірність щодо співвідношення між  часом аудиторного навчання і  самостійної роботи, а також – повне навчальне навантаження студентів для засвоєння сукупності елементів знань з навчальної дисципліни.

Нинішнє співвідношення між тривалістю аудиторного навчання і самостійної роботи (50:50) не є, на нашу думку, оптимальним у вищій  школі. І не тому, що у США воно є докорінно іншим (3:5), а насамперед тому, що майбутній фахівець, здобувши вищу освіту, має бути психологічно підготовленим до постійного оновлення і поглиблення своїх знань протягом усього життя. Інакше він не буде конкурентноспроможним на ринку праці. Стійкі навички самостійного навчання найкраще формуються у процесі самостійної роботи.

Власне, моделюючи  нову навчальну технологію (кредитно-модульну) з урахуванням того, що час на самостійне навчання студентів щороку зростатиме, потрібно передбачити в навчальному алгоритмі, з одного боку, відповідні заходи, які спонукали б студентів до самостійного вибору навчальних дисциплін з узятими зобов’язаннями щодо вчасного їх засвоєння (кредити), а з іншого – максимально допомагати студентам якісно засвоїти навчальний матеріал за мінімальний термін, використовуючи лаконічний виклад найбільш складних елементів знань логічно завершеними частинами (модулями). Не менш важливо на модульних засадах зменшити кількість навчальних предметів (зараз магістранти вивчають за один рік 16 дисциплін), що ускладнює організацію ефективного їх засвоєння. Це не штучне намагання зменшити кількість навчальних дисциплін, а дидактична інтеграція предметів, які мають спільні змістові лінії.

Дидактична  інтеграція навчальних дисциплін дасть змогу: зменшити кількість елементів знання (через поєднання термінів і понять, ліквідацію повторів тощо); збільшити час на вивчення міждисциплінарного курсу і кожної його субдисципліни; повніше використовувати можливості модульного навчання (психолого-педагогічні і кібернетичні вимоги до організації навчального процесу); забезпечити реалізацію дидактичної закономірності: із зменшенням кількості навчальних дисциплін збільшується якість їх засвоєння; підвищити відповідальність викладачів за результати своєї праці, розширити діапазон їхньої теоретико-методологічної підготовки; забезпечити якісну підготовку фахівців.

Визначення  оптимального часу модуля розширює можливості реалізувати психологічні вимоги до засвоєння знань (сприймання, розуміння, запам’ятовування, узагальнення й систематизація, застосування), педагогічні вимоги (планування, мотивація, цільові настанови, організація, засвоєння, оцінювання) і управлінські вимоги (планування, організація, мотивація, контроль).

Слід підкреслити, що спільними рисами інноваційних технологій є: діяльність педагогів на діагностичній основі, психологізація педагогічного процесу, диференціація та індивідуалізація навчання і виховання, розвивально-творчий характер діяльності тих, хто навчається, атмосфера співробітництва та психологічного комфорту, моніторинг навчального процесу, педагогічне проектування, підвищена увага до потреб та запитів студентів.

Педагогічне проектування у процесі підготовки спеціалістів з управління в галузі освіти передбачає визначення та впровадження нетрадиційних підходів до розв’язання проблеми підвищення якості професійної освіти при навчанні у магістратурі. Основними принципами відбору інноваційних технологій є: перспективність, демократичність, гуманістичність, інтегративність, реалістичність, цілісність, керованість, економічність, актуальність. Оцінювати новації доцільно за трьома основними критеріями: актуальність, корисність, реалістичність.

Актуальність  новацій пов’язана з можливістю і необхідністю розв’язати певну  проблему саме зараз. Проблема означає невідповідність між реальним станом справ і бажаним, між об’єктивно існуючими проблемами і можливостями їх вирішити, між бажаними результатами і вибором способів їх досягнення. Проблема стає актуальною, коли постає необхідність розв’язати протиріччя для досягнення певної мети діяльності і конкретних результатів. Корисність новацій зумовлюється такими показниками: а) інноваційний потенціал; б) надійність та вірогідність очікуваних результатів; в) перспективність та подальший попит на інновацію. Можливість реалізувати новацію передбачає аналіз ресурсного, кадрового, програмно-методичного, матеріально-технічного та інших видів забезпечення.

Комплексна  діяльність щодо створення, засвоєння, використання та розповсюдження новацій називається інноваційним процесом, який являє собою певну систему, що в основі своїй поліструктурна. Інноваційний процес відображає перебіг, послідовність змін компонентів педагогічного процесу, життєвий цикл інновацій. Діяльнісна структура включає в себе сукупність компонентів: мотиви – цілі – задачі – зміст – форми – методи – результати. До суб’єктивної структури належать суб’єкти інноваційного процесу: керівник, заступники, педагоги, учні, батьки, консультанти, експерти, спонсори тощо. Управління інноваційним процесом передбачає реалізацію керівником управлінського циклу: аналіз – планування – організацію – контроль – регулювання – аналіз.

Інноваційні підходи утворюють нові моделі управлінської  діяльності: 1) системний підхід; 2) ситуаційний підхід; 3) програмне управління; 4) цільове управління; 5) програмно-цільове управління; 6) управління за кінцевим результатом; 7) кібернетичне управління; 8) діалогічне, колегіальне, партисипативне управління; 9) управління розвитком закладу освіти; 10) управління якістю освіти; 11) адаптивне управління; 12) фасилітативне управління; 13) рефлексивне управління; 14) особистісно орієнтоване управління; 15) оптимізаційне управління; 16) демократичне управління; 17) управління інноваційними процесами.

Слід мати на увазі, що на впровадження нововведень як основи поліпшення роботи навчального закладу впливають такі чинники: 1. Зовнішні чинники інноваційної політики: розвиток психолого-педагогічної науки і практики; замовлення суспільства на освітні результати; демографічні показники; фінансування освіти. 2. Характерні риси інноваційної практики на місцевому рівні: традиції інноваційних спроб; навчання керівників закладів освіти управляти інноваційними процесами; професійний розвиток учителів з упровадження новацій; залучення зовнішньої підтримки для інноваційної діяльності шкіл; планування змін у районі (регіоні). 3. Характерні риси інноваційної діяльності на рівні школи: дії директора школи щодо поширення новацій; взаємовідносини і дії на рівні вчитель – вчитель під час інноваційного процесу; залучення батьків і спонсорів до вирішення проблем інноваційної діяльності. 4. Характерні ознаки нововведення: потреба змін; зрозумілість і комплексність сфери змін; якість і наявність умов для змін; характер рішень про зміни.

Управління впровадженням нових технологій передбачає врахування таких особливостей: а) цілеспрямованість управління процесом упровадження технологій: розробку політики керівництва на період упровадження технологій; б) утвердження серед працівників переконання у необхідності використання нової технології та її ефективності; в) організацію технологічного моніторингу інновації, зокрема: узагальнення та розповсюдження інформації про нову технологію; оцінку наявної технології, прогнозування подальших реальних можливостей її використання; прогнозування розвитку закладу за умов впровадження нової технології; розробку програм упровадження нової технології; зосередження уваги на місці та ролі кожного під час реалізації нової технології; створення умов щодо впровадження нової технології; уточнення та внесення необхідних змін у засоби роботи, режим, структури тощо; увагу до позитивних наслідків застосування нової технології та труднощів, які виникли; розвиток „почуття власності” педагогів на знання про технологію; мотивацію та стимулювання працівників; залучення “користувачів” – тих, хто вже працює за даною технологією.

Основними напрямами  інновації управлінської діяльності керівника-менеджера навчального  закладу можна вважати: 1) концептуальність в управлінні закладом; 2) цільовий підхід до управління; 3) психологізація управління; 4) моделювання структури управління, створення швидкодіючих технологій та механізмів управлінської діяльності; 5) побудова рухливої структури горизонтальних зв’язків; 6) приведення функцій управління у відповідність до завдань освітнього закладу; 7) рефлексивність діяльності керівника; 8) управління якістю освіти і вироблення нових підходів до визначення ефективності педагогічного процесу; 9) комп’ютеризація, технологізація управління; 10) адаптація досягнень науки менеджменту в соціальній та виробничій сферах до управління закладом освіти.

Як свідчить педагогічна  практика і результати досліджень, використання інноваційних технологій сприяє покращенню підготовки магістрів  до управління навчальними закладами різних типів, що розширює можливості врахування в широкому аспекті особливостей діяльності освітніх закладів, їх цілей і завдань, змісту освіти, форм, методів, засобів навчання, функцій педагогів, позицій вихованців у навчально-виховному процесі, особливостей управління навчальним закладом.

Приєднання  України до Болонського процесу  вимагає від працівників вищої  школи переходу до кредитно-модульної  системи організації навчального  процесу. Щоб цей перехід був  більш ефективним, на нашу думку, потрібно вирішити наступні питання: 1. Запровадити двоциклічну систему навчання: бакалавр – магістр (за схемою 4+2; 4 роки – бакалаврат, протягом яких студент отримує 240 кредитів; 2 роки – магістратура, 120 кредитів). 2. Збільшити кількість предметів за вільним вибором студентів (співвідношення нормативних та вибіркових дисциплін: бакалаврат – 75% : 25%; магістратура – 60% : 40%). 3. Провести укрупнення навчальних дисциплін (об’єднання суміжних дисциплін в одну інтегровану дисципліну, на яку припадає щонайменше 4 кредити). 4. Змінити співвідношення між аудиторним та позааудиторним навантаженням студента, встановивши його як 50/50. Передбачити належну оплату викладачам за організацію і перевірку самостійної роботи студентів. 5. Запровадити інноваційні технології у викладанні навчальних дисциплін. 6. Розробити єдині критерії оцінювання знань студентів. 7. Розширити сферу застосування іноземної мови професійного спрямування у навчальному процесі. 8. Порівняти навчальні плани вищих навчальних закладів України з навчальними планами країн – учасниць Болонського процесу й узгодити їх інваріантні частини (до 75%). 9. Централізовано затвердити єдині терміни аудиторного навчання у вищих навчальних закладах. 10. Для кожного напрямку підготовки фахівців затвердити інваріантну частину навчальних планів і програм, а також концепцію формування навчальними закладами варіативної частини програми. 11. Уніфікувати поняття дидактичного кредиту, виходячи з європейських вимог (1 кредит – 24 години). 12. Конкретизувати державні стандарти вищої освіти, визначивши структуру елементів знань для повного засвоєння певного навчального предмета, дисципліни, курсу і рівня підготовки. 13. Зменшити річне аудиторне навантаження науково-педагогічних працівників: доцентів до 432 годин (12 годин на тиждень), а професорів до 288 годин (8 годин на тиждень).

Болонська декларація не вимагає змін ані у змісті освіти, ані у методиці викладання. Насамперед йдеться про зближення якості освіти, акредитації і оцінювання. Використання інноваційних технологій, на наш погляд, сприятиме покращенню професійної підготовки магістрів. Однак слід зазначити, що впровадження ідей Болонського процесу не повинно нівелювати багатство та розмаїття європейської освітньої системи, руйнувати національну унікальність та досягнення освітньої системи України.

1.4. Типи навчальних закладів та особливості управління ними

Типи загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи  загальної середньої освіти 1. Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта), існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів I, II, III ступенів. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно. До загальноосвітніх навчальних закладів належать: середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів (I ступінь - початкова школа, II ступінь - основна школа, III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання); спеціалізована школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів; гімназія - загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю; ліцей - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою; колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів; загальноосвітня школа-інтернат - загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування; школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат); вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання. 2. Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти: позашкільний навчально-виховний заклад - навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо); міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці; професійно-технічний навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті; вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти. 3. Загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати у своєму складі класи (групи) з вечірньою (заочною) формою навчання, класи (групи) з поглибленим вивченням окремих предметів. Загальноосвітні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форм власності можуть мати у своєму складі інтернати з частковим або повним утриманням учнів (вихованців) за рахунок власника. Загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати навчально-виховні комплекси у складі навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації для задоволення допрофесійних і професійних запитів громадян, а також навчально-виховні об'єднання з дошкільними та позашкільними навчальними закладами для задоволення освітніх і культурно-освітніх потреб. 4. Перелік спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) визначається Міністерством освіти України за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України. 5. Положення про загальноосвітні навчальні заклади затверджуються Кабінетом Міністрів України. Загальноосвітній навчальний заклад на основі Положення про загальноосвітні навчальні заклади розробляє статут, який затверджується власником (для державних та комунальних загальноосвітніх навчальних закладів - відповідним органом управління освітою) та реєструється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування.