Управління крізь призму типології управлінських задач

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури, який нараховує 97 джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І.

ТЕОРЕТИЧНЕ  ПІДҐРУНТЯ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ КРІЗЬ  ПРИЗМУ ТИПОЛОГІЇ УПРАВЛІНСЬКИХ  ЗАДАЧ

1.1. Поняття «управління»  як соціального феномена та основні управлінські задачі

1.1.1. Організаційна структура управління

Поняття «управління» широко використовується в різних науках, позначаючи функцію, що притаманна організованим системам (біологічним, технічним, соціальним, військовим тощо). Існує величезна кількість визначень цього поняття. У самому загальному вигляді під управлінням розуміється елемент, функція, що забезпечує збереження визначеної структури, організованих систем, підтримку режиму їхньої діяльності, реалізацію програми та цілей.

У соціальному управлінні, на відміну від інших видів, головними компонентами виступає або людина як член різних організацій, або організаційні підрозділи в цілому. Індивіди (або самостійно, або у складі соціальної групи), представлені в ієрархічній системі управлінських взаємовідносин, можуть виступати суб’єктами й об’єктами управління. Як бачимо, ключовими категоріями соціального управління є «організація», «суб’єкт і об’єкт управління».

Організація являє собою форму об’єднання групи людей (дві та більше осіб), діяльність яких свідомо координується суб’єктом управління для досягнення загальної мети або цілей і для впорядкування спільної діяльності. У залежності від цілей та умов діяльності індивіди в соціальному управлінні виступають суб’єктами й об’єктами управління.

Суб’єктом управління є носій предметно-практичної діяльності, джерело управлінської активності, спрямованої на визначення об’єкта управління. Суб’єктом управління може виступати як окремий індивід, так і соціальна група.

Об’єктом управління може бути частина об’єктивної діяльності, на яку спрямовано управлінський вплив. Об’єктом управління також може виступати як окремий індивід, так і соціальна група.

Між суб’єктом та об’єктом управління існують діалектична  взаємодія та взаємовплив. При цьому  важливою умовою ефективності управління є відповідність суб’єкта управління його об’єктові. Таким чином, соціальне управління — це безперервний процес впливу керівника (суб’єкта управління) на організовану групу людей або на кого-небудь із цієї групи окремо (об’єкт управління) з метою організації та координації їхньої спільної діяльності для досягнення найкращих результатів.

Управлінська  діяльність — робота, що принципово відрізняється від інших видів діяльності. Основні психологічні особливості управлінської діяльності можна звести до таких:

• велика розмаїтість  видів діяльності на різних рівнях управлінської ієрархії;

• неалгоритмічний, творчий  характер діяльності, здійснюваний при  нестачі інформації й в умовах часто мінливої, подекуди суперечливої обстановки;

• яскраво виражена прогностична природа розв’язуваних управлінських  задач;

• значна роль комунікативної функції;

• висока психічна напруженість, викликана великою відповідальністю за прийняті рішення.

Управлінська діяльність вимагає здійснення (виконання) керівниками безлічі різноманітних управлінських робіт. Спеціалізовані види цих робіт іменуються функціями управління. Увесь зміст процесу управління розчленовується на спеціалізовані функції головним чином для того, щоби закріпити окремі види роботи за визначеними виконавцями та цим самим надати процесу управління упорядкованості, забезпечити високий професіоналізм виконання управлінських робіт [6,51].

Функції —  основна категорія управління, оскільки в них зливаються воєдино принципи, методи та сам зміст управлінської діяльності. Загальні або універсальні функції властиві управлінню будь-якою сферою, будь-якою діяльністю. Вони розчленовують зміст управлінської діяльності на ряд етапів або видів робіт, що класифікуються за ознакою їхнього порядку виконання в часі з метою отримання визначеного результату.

Під функціями управління розуміють певний розподіл праці, спеціалізацію в сфері управління. Виділяють такі функції управління: за належністю до сфер діяльності – спеціальні, а за етапами управління – загальні. Загальні функції управління властиві будь-якому об’єкту управління, а спеціальні – це посадові функціональні обов’язки педагогічних працівників (директора, його заступників, класного керівника, педагога-організатора і ін.)

Виділяють такі загальні функції управління: планування, організація, координування, контроль, регулювання, облік, аналіз.

Система управлінських  відносин спирається на два соціально-психологічних феномени, які можна назвати як власне управління, тобто цілеспрямований вплив на визначений об’єкт, і підпорядкування, тобто сприйнятливість і схильність до цілеспрямованого впливу суб’єкта взаємодії. У залежності від типологічних рис різними людьми не однаково усвідомлюється саме почуття підпорядкування, з яких дослідники виділяють три типи:

• покірливе підпорядкування — працівник сприймає підпорядкування як вимушене та зовні нав’язане ставлення. Для нього характерне слабке розуміння мотивів підпорядкування та почуття обов’язку;

• байдуже підпорядкування  — працівник цілком задоволений  своїм положенням, тому що це звільняє його від прийняття відповідальних рішень; сповідується принцип «нехай думає начальник»;

• ініціативне підпорядкування — працівник усвідомлює необхідність підпорядкування, почуття обов’язку в нього переходить у звичку, але не заглушає ініціативу. В основі такого типу підпорядкування лежить критична оцінка керівника та визнання його авторитету.

Суб’єкт та об’єкт управління розглядаються також як керуюча та керована системи (підсистеми) та в сукупності взаємних зв’язків складають систему управління, що характеризується інформаційним забезпеченням, процедурою прийняття та виконання рішень.

Сприймаючись як цілісно-організаційне  об’єднання, система управління характеризується:

• функціями та цілями діяльності;

• конкретним набором  складових частин, що знаходяться у співпідпорядкованості;

• режимом зовнішніх  зв’язків (субординація, координація, договірні відносини тощо);

• правовим регулюванням структури, зв’язків, повноважень, діяльності системи управління в цілому та її елементів.

Усвідомлення управління як професії, що спирається на різноманітні досягнення міждисциплінарної, поки ще молодої області наукового та практичного знання, що швидко розвивається. Воно займає міцне місце в сучасній цивілізації. У даний час вважається, що керівник будь-якого рівня покликаний розв’язувати дві взаємозалежні задачі:

• опанувати теоретичні основи раціонального управління, тобто  науку управління;

• уміти творчо застосовувати  положення цієї науки, тобто опанувати  мистецтво управління.

Перша задача вирішується у процесі навчання, друга — у процесі практичної діяльності.

Управління як наука  має властивий їй предмет. На думку  більшості вітчизняних і закордонних  учених, предметом науки управління є управлінські відносини, тобто  відносини:

• між суб’єктом та об’єктом управління;

• між членами організації, які знаходяться на тому самому ієрархічному рівні та спрямовані на взаємне узгодження дій, виходячи з поставлених задач;

• між різними організаційними  підрозділами в межах того самого об’єкта управління [6,83].

Управлінська діяльність — це праця, що принципово відрізняється  від інших видів діяльності. Основні  психологічні особливості управлінської  діяльності можна звести до таких:

• велика розмаїтість  видів діяльності на різних рівнях управлінської ієрархії;

• неалгоритмічний, творчий характер діяльності, що здійснюється за умови недоліку інформації та в умовах часто мінливої, нерідко суперечливої обстановки;

• яскраво виражена прогностична природа розв’язуваних управлінських  задач;

• значна роль комунікативної функції;

• висока психічна напруженість, що викликана великою відповідальністю за прийняті рішення.

Перехід до демократії –  масштабний процес, який передбачає не лише політичні, а й економічні, соціальні  та культурні зміни. Формування демократичного світогляду і культури молоді – одне з найбільш відповідальних і складних завдань сучасної гуманітарної політики, освіти і виховання тому, модернізація змісту освіти на сьогодні є однією з основних проблем перебудови освітньої системи в Україні.

Нова система управління освітою поступово утверджується як державно-громадська. Вона має забезпечити прискорений випереджальний інноваційний розвиток, а також забезпечити умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя.

У Національній доктрині розвитку освіти України вказано, що сучасна система управління освітою має розвиватись як державно-громадська, вона повинна враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентноспроможність їх освітніх послуг. Діяльність освітян спрямовується на пошуки нових демократичних відкритих моделей управління освітою, що зорієнтовують освітні процеси не на відтворення, а на розвиток. У ній передбачається забезпечення державного управління з урахуванням громадської думки, внаслідок чого змінюється навантаження, функції, структура і стиль центрального та регіонального управління освітою" [7,16].

Метою державно-громадського управління освітою є оптимальне поєднання державних та громадських засад в інтересах особистості, соціуму та влади [10]. Основними його завданнями є реалізація визначених прав та обов’язків педагогів, учнів та їх батьків на участь в управлінні загальноосвітніми навчальними закладами; демократизація державного управління освітою; задоволення потреб та інтересів учасників навчально-виховного процесу; розвиток погоджувальних механізмів у вирішенні загальних завдань [1,23].

Змістом  державно-громадського управління є діяльність його суб’єктів за двома напрямами: перший – забезпечення функціонування освітньої сфери: участь у підготовці, прийнятті та реалізації нормативно-правової бази; взаємодія державних органів і громадських об’єднань та організацій, які сприяють гармонізації, гуманізації та громадсько-правовому закріпленню різноманітних організаційних та організаційно-правових форм взаємовідношень учасників навчального процесу; залучення в освіту сил і засобів юридичних та фізичних осіб; другий передбачає розвиток системи освіти; розроблення та реалізацію відповідних програм, які спрямовані на її модернізацію; вдосконалення змісту, форм і методів освітньої діяльності; підготовку, прийняття і введення в дію нормативних документів щодо стимулювання діяльності закладів освіти та органів управління ними.

В організаційну  структуру державно-громадського управління освітою включаються органи державної влади та місцевого самоуправління, регіональні органи управління освітою, органи громадського управління і самоуправління всіх рівнів, що відображено на представленій нами схемі. Основне призначення організаційної структури – забезпечити чітку і налагоджену роботу апарату управління, причому її мобільність, оперативність дозволяють легко орієнтуватися в змінних умовах, вона здатна до ускладнення та організаційного розвитку.

Схематично структуру  управління можна представити таким чином:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Державно-громадське управління освітою можна представити як інтеграцію трьох напрямів роботи:

1)     демократизації діяльності органів державної влади та управління освітою;

2)     розвитку асоціацій учасників освітньої діяльності (професійні асоціації педагогів, органи учнівського та батьківського самоуправління всіх рівнів);

3)     організації громадських органів управління освітою [1].

Державно-громадське управління як один зі способів самоврядування суспільства є невід’ємною ознакою історичного цивілізаційного процесу людства взагалі й українського суспільства зокрема. Історичним підґрунтям формування сучасних підходів до державно-громадського управління є Звичаєве право Київської Русі, Магдебурзьке право, військово-адміністративне самоврядування часів Української козацької держави, ІІ Універсал Центральної Ради та Конституція УНР від 29 квітня 1918 року.

У 20-х роках ХХ століття державно-громадське управління було широко представлене діяльністю шкільних рад, які мали досить значні повноваження. “До відання шкільної ради належало: а) видання інструкцій, наказів і постанов у справах, що стосуються усіх установ шкільного закладу; б) обрання президіуму шкільного закладу та завідуючого навчальною частиною відділу в кількості кандидатів, яких виставляють відділи, та подання їх через повітові Наросвіти на затвердження у Губнаросвіти”; в) розгляд та затвердження річного звіту про наукову, шкільну і практичну діяльність закладу; є) розгляд загального кошторису видатків і прибутків по шкільному закладу, який подається на затвердження органів управління шкільного закладу; ж) прохання про зміну і доповнення Положення про шкільний заклад і керування ним” [4]. Це лише незначна частина тих прав, які делегувалися шкільним радам.

Поширеними в царській Росії були попечительські (піклувальні) ради, які мали великий авторитет. Про це свідчить той факт, що почесні  попечителі та доглядачі закладів освіти мали статус державних службовців.