Методи заохочення та покарання, що використовують батьки в сучасній українській сім’ї

Методи заохочення та покарання, що використовують батьки в сучасній українській сім’ї

Спілкуючись із представниками соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, психологічними службами, батьками, переглядаючи репортажі засобів масової інформації, все частіше й частіше стикаєшся з проблемами: у більшості сучасних сімей панують напружені стосунки, невдоволення, недовіра, конфлікти, жорстоке поводження з дітьми. Як не допустити цього, не втратити повагу членів родини і самоповагу, закласти фундамент довіри і взаєморозуміння батьків та дітей, дошкільного навчального закладу та сім’ї? Пропонований матеріал покликаний допомогти розібратися в сутності гуманних взаємин у сім’ї, показати, як закладаються їхні основи, будуються сходинки довіри і взаєморозуміння батьків та дітей.

З точки зору теорії систем, сім’я – це соціальна система, тобто комплекс елементів і їхніх властивостей, що знаходяться в динамічних зв’язках і стосунках один з одним.

За словником соціальної педагогіки, існує декілька визначень поняття сім’я: соціологічне – мала соціальна група людей, які поєднані кровними або прирівняними до них зв’язками, члени якої зв’язані спільністю побуту, взаємною матеріальною і моральною відповідальністю; юридичне – об’єднання частіше за все осіб, що спільно проживають, які пов’язані взаємними правами й обов’язками, що виникають через шлюб, споріднення, усиновлення чи якоїсь іншої форми прилаштування дітей на виховання в сім’ю.

Варто погодитися з відомим сім’єзнавцем Карлом Вітакером (1912–1995), американським психологом і психотерапевтом, класиком сімейної терапії, який писав, що еталонна, здорова сім’я – це "система в дії", вона безперервно змінюється, сімейні правила тут відкриті і слугують орієнтирами для зростання.

На сьогодні в Україні існують різні типи сімей: нуклеарна (від слова "нуклус" – ядро). До її складу входять батьки і діти. Таку сім’ю ще називають класичною, вона побудована на основі зареєстрованого шлюбу. До цього типу належать молоді сім’ї (одна–двоє дітей); сім’я змішана, або знову створена (вона утворилася внаслідок шлюбу двох розведених людей. Така сім’я охоплює нерідних дітей і батьків; можуть бути спільні діти, діти від попередніх шлюбів); сім’я неповна, яка первісно була побудована на основі зареєстрованого шлюбу: до цього типу належать один із батьків (розлучений або вдівець) і дитина або діти. У неповних сім’ях іноді присутні співмешканець матері або співмешканка батька, часто такі співмешканці змінюються;материнська сім’я, у складі якої мати, яка ніколи не була в шлюбі, та її дитина та діти; мати та її дитина або діти від чоловіка, який утримує й опікає їх, але має іншу сім’ю;багатопоколінна сім’я: у якій три покоління виховують дітей і внуків, проживають разом, ведуть спільне господарство; у якій присутня матрилінійна родова структура, іноді до чотирьох поколінь; прабатьківська сім’я, в якій дитину виховують бабуся і дідусь.

Узагалі українське суспільство й українська сім’я за роки СРСР зазнали деструктивного впливу таких грандіозних чинників – тоталітаризму, голодомору тощо.

Цитатою з відомої пісні "нам нет преград…", покоління доби СРСР, рухалося вперед до побудови комунізму, а зараз, як стверджують історики, – до побудови ринкової економіки, одним словом це можна назвати повним постмодерном, кризою.

З точки зору психології, криза – це не лише ситуація, коли всі можливості вичерпано. Варто згадати про кризи: новонародженості, першого року життя, семи років, тринадцяти років, середнього віку. Це ситуація, коли людина підійшла до лінії, за якою нове, значне. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг як за темпами, так і за змістом. У японських письменників є такий звичай: на піці слави вони беруть собі нове ім’я, псевдонім і починають писати по-новому. На піці слави, а не тоді, коли вже "списався". Пам’ятаєте образ міфічної птахи Фенікс, обряди ініціації (ритуал переходу в нову вікову категорію)?

В останні 15 років, досліджуючи різні аспекти сімейної педагогіки, визначено низку тенденцій розвитку сім’ї та сімейних взаємовідносин, частина з яких перейшла з радянських часів, частина зумовлена соціальними, демографічними, економічними, психолого-педагогічними процесами, що породжені суспільною трансформацією.

Звернемося до історії: радянська сім’я, починаючи з 20-х років ХХ століття, вступає в суперечність із нормативними ідеалами, які перебувають на верхівці піраміди соціальних цінностей. Були порушені також духовні основи сім’ї – християнська віра, культура зазнали значних втрат. Держава "відмінила" церковний шлюб і взяла на себе роль нормувача і контролера приватного життя людини, основного вихователя. Переривання духовної традиції в суспільному житті порушило стосунки, утворилися перерви між поколіннями.

До негативних ознак, що притаманні сучасній українській сім’ї, виявлено: зруйновані моральні уявлення про шлюб та сім’ю (подружнє життя, виховання дітей стали сприйматися як тяжкий і небажаний тягар); сім’я психологічно не готова до ролі батьків; пошкоджено устрій сім’ї (традиційні відносини послуху, пошани, поваги старших замінено активним протистоянням авторитету дорослих, ігноруванням думки батьків, педагогів); криза торкнулася всіх рівнів взаємин членів сім’ї і життєдіяльності (плутанина в соціальних ролях чоловіка та жінки, у спільній господарчо-побутовій діяльності, все частіше проявляється нездатність членів сім’ї до співробітництва та практичної взаємодії. За даними соціологів, українська сім’я нині є переважно сім’єю міського типу, яка жорстоко не прив’язана до землі (традиційно чи економічно), до місця проживання, культурно-історичної, родинної спадщини); погіршення матеріального стану сімей із дітьми; підвищення коефіцієнта нестабільності шлюбів, що призводить до розлучень; знижування народжуваності; зростання кількості неповних сімей; зростання відчуження дітей від сім’ї; падіння батьківського авторитету; підвищення рівня дитячої безпритульності та підліткової агресивності; серйозна проблема – конфліктність і пов’язані з нею явища жорстокості й насильства в сім’ї.

Отже, радикальні зміни в структурі сучасної української сім’ї обумовлюють прогноз на ХХІ століття – збільшення класичних нуклеарних сімей до однієї третини від загальної кількості родин. Це провокує одну з небезпечних тенденцій – руйнування виховного потенціалу сім’ї.

Актуальність родинного виховання очевидна: дошкільні навчальні заклади перебувають у пошуках оновлення змісту родинної системи виховання.

А.С. Макаренко писав про виховання: "Виховання є процес соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше люди. З них на першому місці батьки і педагоги. Виховуючи дітей, нинішні батьки виховують майбутню історію нашої країни, а отже, й історію світу".

Засобами впливу на дитину в умовах сім’ї є спеціальні методи сімейного виховання. У вихованні дошкільників найбільш поширеними є такі методи: привчання, вправляння, вимоги, навіювання, довіра (недовіра), особистий приклад батьків, покарання, заохочення, пояснення, примушування і почуття гумору.

У сім’ях, де великого значення надають зовнішнім атрибутам ("Щоб усе було, як у людей"), а малюк "не дотягує" до встановленого стандарту, самооцінка деформована, відповідним ставленням батьків знижена, в нього поступово може сформуватися комплекс неповноцінності, з яким доведеться боротися все життя. Досвід показує, що більшість батьків намагається виховувати дітей так, як виховували їх у дитинстві. Інколи сімейне виховання ґрунтується на бажанні компенсувати те, що вони самі у свій час не отримали. Також переконує і той факт: якщо діти бачать, що батьки кажуть одне, а роблять інше, у них виробляється подвійна ціннісна система і здатність до маніпулювання як обставинами, так і людьми.

З моменту народження дитина спілкується з дорослими. Дорослий для неї – уособлення любові, захисту, влади. Дитині дошкільного віку легко завдати шкоди. Вона залежна (підлегла) від дорослого, не вміє себе захистити, проте часто сім’я є тим середовищем, де дитина, яка росте, вперше потрапляє в неприємні для неї життєві ситуації. Однією з них може бути покарання дитини. Сьогодні визначено, що покарання в сім’ях не випадковість, не звичайний прояв агресії, не просто сімейна традиція. Це механізм влади і контролю над людьми, які є слабшими морально та фізично.

До форм виховання, які є не педагогічними, слід віднести – фізичне та психічне покарання, що охоплює:

• позбавлення свободи руху;
• ігнорування дитини (відмова від спілкування з нею, відсутність догляду);
• обмеження (позбавлення дитини чогось приємного);
• мовна агресія (підвищення голосу, критика, залякування: не пустять на вулицю, до друзів, поставлять у куток); використання допомоги "вищих" сил: покарання міліцією, притулком, лікарнею, родичами і таке інше.

Які ж із факторів можуть призвести до покарання: впертість, настирність, непосидючість, плаксивість, агресія, грубість, неслухняність, неуважність, відсутність апетиту.

У нашій країні діють різні стилі сімейного виховання, що багато в чому залежать від національних традицій, так і від індивідуальних особливостей батьків. Під час анонімного опитування дітей різного віку з п’ятнадцяти міст країни з’ясувалося, що 60 % батьків використовують фізичні покарання, серед них: биття – 85 %; 9 % – стояння в кутку (іноді на колінах, на горосі, солі чи цеглинах); 5 % – удари по голові й обличчю (з дослідження Козак Ніни, завідувачки сектору виховної роботи Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН України).

Також соціальні дослідження з питання взаєморозуміння між батьками і дітьми виявило, що спілкуванням із матір’ю задоволені лише 31,1 %, а з батьком – 9,1 %.

За результатами опитування з питання жорстокого поводження (це поняття більш ширше за насильство, оскільки воно не завжди доречне, але при цьому виражене в грубій формі й не задовольняє потреби й інтереси дітей): 20 % дітей-респондентів вважають ставлення до себе з боку старших за віком братиків (сестричок) та однолітків – насильством; майже 40 % дітей свідчать про психологічне насильство до них із боку батьків; 40 % батьків переконані в можливості і навіть потребі вживання фізичного покарання своїх дітей як основного методу виховання.

Чим ризикують батьки, які карають своїх дітей? Перш за все, самою дитиною, її станом. Можливі негативні наслідки для дітей: поява агресивності, психологічного дистресу, психічних порушень і пограничних розладів. Діти, яких часто карають, будуть прагнути уникати батьків або чинити їм опір. Боячись покарання, дитина може обманювати батьків. Інстинктивна боязнь фізичного покарання призводить до появи стійкого почуття страху.

В українській родині дитина завжди вважалась найвищою цінністю, хоча її також карали. Проте на честь української етнопедагогіки слід відзначити, що батьки намагалися ніколи не робити цього рукою – найчастіше дитину виховували різкою, кропивою (на свято святого Миколая слухняним дітям клали під подушку: подарунки – "миколайчики", а неслухам – різку). Українська етнопедагогіка заперечує насильство: "Дочка, як панночка, у рідного батечка", "Учи дітей не встрашкою, а ласкою".

Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність дитини, шкодять її здоров’ю. Застосовувати покарання слід помірковано, лише в разі конечної потреби і в розумних межах ("Якщо будеш часто називати людину свинею, то й вона захрюкає", "Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями", "Хто б’є дитину, той не виховає добру людину").

Безумовно, приймати дитину – означає любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, а просто так, просто за те, що вона є!

Звернімося до історії. Варто зазначити, що навіть найкращі представники педагогіки ХVІІІ століття не заперечували потреби суворих тілесних покарань. Я.А. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Гербарт – усі вони, хоч і засуджували фізичні покарання, але все ж схилялися до думки, що в окремих випадках карати треба обов’язково. Різними були в них тільки підходи до покарання. Скажімо, Я.А. Коменський допускав іноді фізичні покарання; Локк розробив методику січення; Руссо і Спенсер відстоювали "природні покарання"; мета системи управління Гербарта – придушення в дитині "дикої пустотливості" завдяки таким методам, як погроза, нагляд, реєстрація кожної погрішності, застосування тілесних покарань, позбавлення волі (куток, карцер, вигнання з дому).

Основоположник вільного виховання в Росії Л.М. Толстой, вважав, що дитина є вищою гармонією, утвердженою самою природою, і педагог повинен турбуватись лише про те, щоб ця гармонія не була порушена. Він засуджував дисципліну, яка встановлювалася жорстокими методами авторитарної педагогіки, прагнув, щоб порядок і дисципліна складалися самі собою, закликав поважати особистість дитини, розвивати її інтереси.

В Україні ідеї вільного виховання відстоювали насамперед Я. Чепіга, С. Русова.

Багато педагогів минулого висловлювали думку про те, що справжнє виховання – це виховання без покарань і заохочень. Це свого роду ідеальна гармонія взаємин учителя й учня, які в єдиному пориві прагнуть пізнати добро і красу.

Мистецтво сімейної педагогіки досягається тоді, коли забезпечуються умови для особистісного розвитку батьків і дітей, які дозволяють їм набратися досвіду й розвивати вміння будувати конструктивні взаємини до себе, уникаючи стресових і неприємних ситуацій приниження і неповаги. В основу такого мистецтва взаєморозуміння покладена педагогіка співробітництва. Її сутність полягає в досягненні співпричетності батьків і дітей до різних справ, у потребі знаходження спільних інтересів, досягнення взаєморозуміння, отримання взаємопідтримки і емоційного задоволення.

Ідея цієї давно забутої технології криється в глибині віків: Квінтіліан, Песталоцці, Коменський, сучасні педагоги А. Макаренко, В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі поклали на це багато років свого життя. Якщо відкинути середньовікові нашарування, то ідея гуманності присутня в дослідженнях цих педагогів у чистому вигляді.

Співробітництво педагога з дитиною виявляється при подоланні труднощів, пояснює, показує, нагадує, натякає, підводить, радить, радиться, запобігає, співпереживає, заохочує, стимулює, мотивує, надихає, виявляє любов, повагу, заохочувальну вимогливість, сприяє задоволенню потреби дорослішання, вільного вибору, приносить дітям радість спілкування, закріплює авторитет серед ровесників, близьких людей.