Архетип собору в українській літературі

    Вступ

    «Утвердження  загальнолюдських ідеалів над швидкоплинними інтересами (класовими, ідеологічними і т.п.) за змістом своїм є осучасненим підсумком багатовікових духовних пошуків цивілізації. Наш складний та мінливий світ потребує чітких моральних орієнтирів, які часто окреслюються літературою та мистецтвом» [44, 21]. В історії світової культури наявні мотиви, міфологеми, символи, «які з певною закономірністю повторюються у літературі різних часів та народів, отримуючи нове, більш співзвучне етносу- реципієнту, змістове наповнення та ідейно-семантичне звучання» [44, 18].

    У цій роботі досліджується архетип Собору в романах П. Загребельного «Диво», О. Гончара «Собор». Основна увага в курсової роботи з акцентована на особливостях рецепції даного символа в ментальності українського народу.

    Актуальність  дослідження.

      У літературознавстві, як зазначав Д.С. Ліхачов, «дуже мало «наскрізних тем, - які охоплюють одне явище за декілька віків на прикладі творчості багатьох письменників та за можливістю, на матеріалі багатьох літератур» [35, 218]. Однією з «не багатьох» таких «наскрізних» тем постає проблема збереження духовності. В.Гюго, П.Загребельний, О.Гончар осягнули та висвітлили цю проблему індивідуально, спираючись на національно-історичну специфіку своєї батьківщини, враховуючи особливості «трансформації «національних міфів» [44, 9]. Вищезазначені письменники з'явилися у літературі з великою різницею у часі (В.Гюго у XIX столітті, П.Загребельний та О. Гончар у XX столітті), у їхній творчості розкривається ментальність французького та українського народів, але їх об'єднує спільний образ, за допомогою якого кожен з них намагається знайти витоки духовної культури своїх предків. Це міфологема Собору, яка наповнена власним смис- лотворчим сенсом. Складне питання її інтерпретації потребує вивчення. 

    Мета  дослідження. Проаналізувати можливі варіанти інтерпретації міфологеми Собору, виявити спільні та відмінні риси рецепції цієї міфологе- ми у французькій та українській літературах.

    Основна увага у роботі зосереджується на доведенні тези О.Веселовського: «Чи  не обмежена поетична творчість певними  загальновідомими формулами, стійкими мотивами, яке одно покоління перейняло від іншого, а це від третього, першообрази яких ми неминуче зустрінемо в епічній давнині, на рівні міфу, в конкретних визначеннях первісного слова. Кожна нова поетична епоха чи не працює над здавна створеними образами, обов'язково знаходячись в їхніх межах, дозволяючи собі лише нові комбінації старих, і тільки наповнюючи їх тим новим розумінням життя, яке власне кажучи і становить її прогрес перед минулим?» [5, 51].

    Завдання:

    кореляція понять «архетип», «міфологема», «міф», «символ»;

    визначення  сутності «слова-міфу» «собор» за допомогою етимологічного аналізу;

    розкриття символічного значення міфологеми Собору: розгляд собору як символу духовного багатства, єднання поколінь, зламу епох;

    виявлення впливу етіологізму міфологічного  мислення на інтерпретацію міфологеми Собору.

    Об'єкт дослідження: романи В.Гюго «Собор Паризької Богоматері»,П.Загребельного «Диво», О.Гончара «Собор».

    Предмет дослідження: образ Собору, створений письменниками.

    Методи  дослідження. Проблема літературного функціонування традиційних культурних міфологем у різних народів «є однією з пріоритетних у складному комплексі питань сучасного порівняльного літературознавства» [44, 9], тому для нашого дослідження ми обрали метод компаративного зіставлення у комплексі з порівняльно-історичним, психолінгвістичним та етимологічним аналізами.

    Науково-літературна  база дослідження. Науковою базою здійснення аналізу міфологеми Собору у романах  «Собор Паризької Богоматері» В.Гюго, «Диво» П.Загребельного, «Собор» О. Гончара є праці К.Г. Юнга, Дж.Кемпбела, Дж.Ф. Бірлайна, Ф. Буслаєва, А. Нямцу, Т.П. Шестопалової.

    Велика  кількість праць присвячена вивченню вищезазначених творів. Є дослідження, у яких здійснюється компаративний  аналіз романів В.Гюго, П.Загребельного, О. Гончара. Наприклад, статті С.В. Саржевського «Собор... без Бога», О. Загарук «Храм  і соціум у романах О. Гончара  «Собор» та П.Загребельного «Диво», які були використані у нашій  роботі.

    У 2006 році С.С. Гойко, магістранткою факультету української філології, захищена магістерська робота на тему «Архетип собору в українській і французькій літературах», у якій розглядаються такі питання, як кореляція понять «архетип», «архетипний образ» у літературознавстві; концепт собору у романі П.Загребельного «Диво» як вияв зв'язку між поколіннями, культурами епохами; уособлення духу українського народу в романі «Собор» О.Гончара; парадигма собору у французькому романтизмі [9, 2].

    Новизна дослідження. Поняття архетипу є абстрактним, а поняття міфологеми більш конкретизує наше уявлення про духовний універсум матеріальних речей. Міфологема, займаючи проміжне місце між архетипом і міфом, має власний незавершений сенс, тому можливі диференційні варіанти її інтерпретації. Значення міфологеми Собору, яка має також певне символічне навантаження, досить широке і неоднозначне. Новизна проведеного дослідження полягає в тому, що компаративне зіставлення міфологеми Собору у французькій літературі на прикладі твору В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» та українській літературі на прикладі творів П. Загребельного «Диво» і О. Гончара «Собор» проведено з погляду найостанніших досягнень літературознавчої науки. Зазначені твори мають велике значення для кожного свідомого члена суспільства, адже письменники торкаються проблеми історичної пам'яті народу, його духовного багатства, уособленням якого виступає міфологема Собору. 

    Структура роботи. Магістерська робота об'ємом 58 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

    У «Вступі» визначаються актуальність та новизна, мета та завдання, об'єкт та предмет, мето дико-теоретична база та структура дослідження.

    Перший  розділ теоретичного характеру. У ньому  в логічній послідовності розкривається значення термінів «архетип», «міфологема», «міф», «символ», а також за допомогою етимологічного аналізу виявляється сутність «слова-міфу» «собор».

    У другому розділі розглядається  символічне значення міфологеми Собору. Розділ складається з трьох підрозділів, у яких Собор розкривається як символ духовного багатства, єднання поколінь та зламу епох.

    В останньому розділі досліджується  вплив етіологічного мислення, для  якого характерним є метафоричність образів та пошук пояснень першопричини створення предметів, на інтерпретацію міфологеми Собору.

    У «Висновках» представлені основні  результати та можливі перспективи подальшого дослідження.

    Список  використаної літератури містить 67 джерел.

    Апробація. Подана магістерська робота пройшла апробацію: частина одного з розділів була опублікована у збірнику наукових праць студентів «Науковий пошук молодих дослідників (Філологічні науки)» у 2007 році під назвою «Значення дискретності часу в романі П.Загребельного «Диво».

    РОЗДІЛ 1. «АРХЕТИП» - «МІФОЛОГЕМА» - «МІФ» - «СИМВОЛ»

    «Колективне несвідоме як залишений досвідом осадок і разом з тим як щось його, досвіду, а ргіогі є образ  світу, який сформулювався вже у  давні часи. У цьому образі з  плином часу викристалізовувалися певні  риси, так звані архетипи. Це пануючі  сили, боги, тобто образи домінуючих законів та принципи загальних закономірностей, яким підпорядковується послідовність  образів, що заново переживає душа. Через те, що ці образи є відносно правильним відбитком психічних подій, їхні архетипи, тобто їхні основні риси, виділені в процесі накопичення однорідного досвіду, відповідають також певним загальним основним рисам. Через це можливе перенесення архітепаль- них образів безпосередньо як понять споглядання на фізичні події: наприклад, ефір, найдавніша матерія дихання і душі, яка, так би мовити, представлена у світобаченнях всіх народів світу; потім енергія, магічна сила - уявлення, яке також має загальне поширення» [67, 100]. Творча енергія матеріалізується у видиму субстанцію.

    У міфології різних народів можна  знайти оповіді про створення  світу за таким принципом. Ця послідовність  також простежується при створенні  Собору Софії Київської, історію виникнення якого творчо переосмислив і докладно зобразив П.Загребельний у романі «Диво». Ефірна матерія постає перед нами в образі язичницьких богів та християнського єдиного Бога, енергія проявляється на рівні думок і почуттів Сивоока та волевиявлення Ярослава щодо побудови храму, матеріальний результат творчої енергії - Собор Софії Київської, яка є символом божественного устрою оточуючого світу.

    «Архетипні  структури, перебуваючи в неохопному для свідомості вигляді, визначають основні концепти мислення, розвиток почуттів та життєву динаміку людської спільноти» [61,41].

    Термін  архетип вживався ще за часів Стародавньої Греції та Риму. Платон «у продуктах  людської фантазії вгадував опредмечені  відпочаткові образи» [61, 41]. Відомо, що Цицерон та Пліній неодноразово використовували  цей термін, який згодом був у  них запозичений К.Г. Юнгом.

    «На стику XIX - XX століть факт «одноманітності  основних ідей людства по всій земній кулі» був помічений А.Бастіаном, Дж. Фрезером, також був присутнім  у філософствуваннях Ф.Ніцше та дослідженнях психіки З.Фройда.

    К. Юнг звернув увагу на винятково  формальну окресленість архетипу, що існує тільки як наперед дана можливість існування уявлення, необхідна матриця в усій подальшій роботі мозку та чуття. Постулюючи «архаїко-міфічний спосіб мислення у сфері підсвідомого», учений дійшов висновку, що цей спосіб мислення складається не з особистого досвіду, навпаки є колективним надбанням, спадком, що надається кожному індивіду особисто. Зміст колективного підсвідомого складають давні образи, метафоричні типи бачення та первісні типи» [61,41].

    Архетип виявляє себе на міфічному рівні, «виступаючи праосновою художньої творчості взагалі» [61, 42]. «Він не підлягає процесу свідомої обробки, а відтак існує на рівні нашої підсвідомості». К.Г. Юнг зазначив, що «не можна ототожнювати архетип і міф. Міф - це складова частина архетипу, його уламок» [66, 100]. «Співвідношення міфічного й художнього начал у світлі архетипної теорії К. Юнга може бути виявлене шляхом «феноменології «Я», що його запропонував сам учений. Він розвинув концепцію взаємодії свідомості та підсвідомості у психіці індивіда через суб'єктивне переживання ар- хетипних структур, що виражається в їхньому символічному оформленні. Творчий процес виступає способом трансляції універсального онтологічного через конкретно-предметне, надання зримості певним смисловим аспектам архетипу. При цьому актуалізуються саме ті смисли, які відповідають «пита- льності» доби та властивому їй горизонтові сподівань, відтак і література оперує саме тими формами образності, що виявляються на часі як його прикметні ознаки» [61, 42].

    Ми  можемо простежити трансляцію таких  загальнолюдських цінностей, як національне  багатство, висока духовність, народна  єдність на прикладі романів В.Гюго, П.Загребельного, О.Гончара. Окресленої ними міфологеми Собору вимагала епоха. «Для останніх десятиліть характерні інтенсивні пошуки нової духовності, яка не руйнує і не відкидає загальнокультурні традиції, а вичленовує в них загальнозначуще, особливо необхідне для сучасності. Трансформація старої системи цінностей передбачає аналітичне відношення до заповіту минулого, його творчо усвідомленого включення в сучасну модель світобачення» [44, 12].

    «У  «Соборі Паризької Богоматері»  середньовічна тематика постачає Гюго матеріал для висвітлення поглядів на сучасність і такі нагальні тогочасні  проблеми, як роль мас в історії  чи морально-психічна оцінка індивідуалізму сучасної епохи, що наразі проявляв свою негативну сторону, але в минулому був вирішальним фактором історичного  поступу та духовного розвою особистості.

    Роман В. Гюго таким чином, поставши у цьому  загальному контексті захоплення Середньовіччям, вповні засвідчив непересічність таланту та характер тодішніх політичних поглядів свого творця. Як переважна більшість західноєвропейських мислителів XIX століття, В. Гюго безумовно вірив у прогрес, поступальність історичного розвитку людства, і це переконання стало основною ідеологічною тезою роману, визначивши в ньому не лише загальну концепцію історії, але й позначившись на роздумах письменника про долю людства, культури та мистецтва, моралі та політики. У художньому плані воно знайшло адекватне відображення у драматичності сюжетних колізій, що ввібрали в себе й іманентну людському життю боротьбу протилежностей, і процес безперервного співіснування в ньому старого й нового і, незважаючи на трагічність розв'язки, віру автора у торжество справедливості, добра та досконалості» [13, 8 - 9]. Проте у романі В. Гюго не калькує історичні події, а творчо переосмислює їх. Він любив підкреслювати, «що його історичні твори є «легендами», де сюжети будуються не на реальних історичних подіях, а то й навіть не пов'язані з ними, тому що вони цілковито підпорядковані моральному уроку, який прагне подати своєму читачеві автор. Для цього максимально згущається драматичність ситуацій, що дозволяє досягти сильного емоційного ефекту і через це реалізувати дидактичні завдання твору. У «Соборі Паризької Богоматері», цьому твору «уяви, примхи та фантазії», як його характеризує сам автор, є чимало історичних маркерів - від постійних посилань та алюзій на реальні історичні факти до змалювання деяких історичних особистостей, таких як король Луї XI чи королівський верховний суддя Тріс- тан-Самітник. Але вони не відіграють вирішальної ролі у формулюванні ідейно-художнього змісту цього твору, виступають у ньому лише епізодично» [13, 10-11].