Архетип собору в українській літературі

    Роман П. Загребельного «Диво» також означений  певним історизмом. Письменник створив  багатовіковий яскравий образ України, порушив питання про те, «що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею продовжує жити в нашому дні, ставши духовним актом сучасника» [50, 93]. На фоні багатовікових національних проблем виринає необхідність в національно свідомому зразку особистості, яка буде цінувати свою приналежність до певного народу і до певної держави. Як зазначав П. Загребельний, «Україна як скіфське золото в таємничих курганах; ще не розкопана, ще не знана світові» [47, 4]. М. Слабошпицький стосовно авторського світобачення П. Загребель- ним нашої держави писав: «Це його Україна, ріка нашого життя, нашої історії, духовності й мови, нашої національної неперебутності й присутності на планеті» [51, 9].

    Постать О. Гончара також є визначною  в українській літературі. Його особистість — «емблема, втілення і неспростована реальність еволюційного начала, згідно із природою нації та національної культури» [31, 133]. Духовні засади письменника простежуються в романі «Собор». Проблеми, поставлені в цьому творі, - «питання духовності, екології, відступництва від свого народу, - є важливими і сьогодні» [3, 18]. 

    неї, дозволяють та забороняють. Все можна  вважати символом, за яким ховається ще щось інше» [59, 413]. На думку Д. Чижевського «символізм» «в загальній формі твердить, що кожне буття в світі є лише «символом», репрезентантом буття, вищої правди, вічного та божественного. Тому в речах, з'явищах та відносинах цього світу ми мусимо бачити якісь відбитки, відблиски вищого, вічного, абсолютного» [62, 189].

    Символ - це «спосіб уявлення, для якого  характерне стійке співвідношення між самим символом та несвідомим змістом, який він символізує, причому ця закономірність спостерігається не тільки в окремої людини, або в спілкуванні двох людей, але також і в найрізноманітніших галузях (міф, релігія, фольклор, мова та ін.) та в найвіддаленіших культурних регіонах» [34, 460 - 461].

    В. Халізєв писав, що в епоху еллінізму  «художня творчість виявлялася не тільки як відтворення окремих предметів (головним чином тих, які можна  побачити), але і в якості «підняття» до якихось універсальних сутностей, буттєвих та смислових. Ця концепція  була висвітлена Платоном, який казав  про наслідування космічної гармонії в музиці. Її центр - вчення про символ, який виступав перш за все в ролі релігіозно-філософської категорії. Псевдо- Діонісійський Ареопагіт, християнський  мислитель рубежу IV - V століть, стверджував, що найбільш точний спосіб повідомлення про істину є таємним, містеріальним, символічним» [60, 46].

    Середньовіччя трансформувало теорію наслідування, «утверджуючи символ як «неподібне уподібнення», вбачаючи в ньому, зокрема, основу та стрижень витворів мистецтва. Велике значення приділялось символіко- алегоричній притчі, яка була визначною в канонічних християнських текстах.

    В Новий час (свідоцтво чому романтична та символічна естетика) художня творчість також нерідко розглядалася як «вічна символізація» (вираз А. Шлегеля). Риси символу - значущість (всезагальність смислу), неповнота присутності цього смислу та пов'язана з цим «семантична плинність» (А.Ф. Лосєв), невизначеність та багатозначність (що відрізняє символ від алегорії).

    Протягом  століть символи в мистецтві  являли собою опосередковане зберігання певних «надсвітових» універсалій й мали релігіозно-міфологічний та містеріальний характер. В період близьких до нас епох художня символіка проявила себе також в якості означення масштабних феноменів земного буття: загальнонаціональних, надепохальних, які належать всьому людству» [60, 46]. А. Камю також стверджував те, що «символ перебуває у стихії всезага- льного, і, яким би точним не був переклад, з його допомогою передається лише загальний напрямок руху; буквальний переклад символу неможливо зробити. Символ завжди вище за того, хто до нього звертається: автор неминуче каже більше, ніж хотів сказати» [26, 93].

    Саме  через це ми неможливо однобічно  витлумачити символ Собору у творах В. Гюго, П. Загребельного та О. Гончара. У подальшій роботі ми розглянемо образ Собору як символ єдності та соборності певного етносу, як уособлення високої духовності та народного релігійного багатства, як цінну історичну пам'ятку та матеріальне надбання нації, як вісника зламу епох та свідка змін у житті багатьох людей.

    Зі  всього вищезазначеного можна зробити  такий висновок. Архетипи, міфологеми, міфи і символи є філосовсько-психологічним підґрунтям у створенні центральних художніх образів, які передбачають різнопланову, багатошарову інтерпретацію. Одним із таких образів постає Собор, який у романах «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго, «Диво» П. Загребельного, «Собор» О. Гончара набуває властивостей міфологеми, що зумовлює полісемантичний розгляд цього образу з огляду на національну ментальність, культурні традиції, історичний розвиток різних народів та на індивідуальне світобачення, особистісне творче переосмислення вічних загальнолюдських цінностей письменниками.

    «Матеріально-природні та духовно-ідеальні засновки етнобуття  визначають його загальний характер та спосіб, а на індивідуальному рівні обдаровують особистість відчуттям самототожності. На етнічному рівні ці засновки значка для вираження думки, але художній образ, викликаний живим відчуттям, яке природа та життя в людині збудили. Творчість народної фантазії безпосередньо переходить від мови до поезії. Релігією є та пануюча сила, яка надає найрішучішого поштовху цій творчості, та давні міфи, які супроводжувалися обрядами, стоять на шляху створення мови і поезії, яка вмістила в себе всі духовні інтереси народу» [4, 40].

    Виходячи  з вищезазначених тверджень доречно  буде зробити етимологічний аналіз слова «собор», метою якого є з'ясування джерел походження слова, реконструкція найдавніших його форм, що дозволить нам глибше осягнути первинне значення цього слова, зрозуміти його міфологічну сутність.

    Сучасне слово «собор» є калькою з  грецької мови - $упа£0§е, що перекладається як «збори, поєднання», «місце для зборів, синагога». Грецьке слово 8упа§0£е утворилося з двох основ: зуп - «разом» та а§о - «веду, приводжу». Для калькування грецького слова зупа£0§е використана старослов'янське слово сьборь з проясненням першого зредукованого «ь» в «о». Іменник сьборь утворився від дієслова «сьбрати» [67, 389]. Після занепаду зредукованих «ь» в останньому складі та набуття повноголосся «^гь» в першому виникло сучасне слово «собор». Отже, ми можемо стверджувати, що в первісному вигляді це слово висловлювало потребу якогось зібрання, об'єднання, накопичення, концентрації чогось.

    У сучасному тлумачному словнику подається  подається декілька визначень слову «Собор».

    «Собор - це 1. Збори урядових або виборних осіб для розгляду й розв'язання питань організації, управління та ін. Земський собор. 2. Збори, з'їзд представників духовенства християнської церкви; соборище. Церковний собор. 3. Головна чи велика церква міста; головна церква в монастирі. Софі- ївський собор у Києві». Похідним від слову «собор» є слово «соборний», яке може вживатися у значенні «об'єднаний, неподільний» [56, 559].У «Слов'янській енциклопедії» визначення слову «собор» схоже з попереднім. «Собор - найчастіше кафедральний храм в єпархіальних містах, а також головний храм міста, в якому наявні інші храми. Собори російської православної церкви - збори єпископів, які скликаються для розгляду та вирішення питань, які стосуються віри, церковного керівництва, життя духовенства та приходів» [52, 401].Отже, слово «собор» може асоціюватися з об'єднаністю або із збірністю чогось або когось, з релігійними зборами, зі змінами та рішеннями, які приймаються під час церковних соборів. Враховуючи це, ми розглянемо в наступних розділах Собор як символ духовності, єдності та змін.

    Слід  звернути увагу на те, що українському слову «собор» відповідає французьке слово «саіііесігаї». В українській мові є майже ідентичне за вимовою слово «кафедральний», яке часто вживається у сполученні зі словом «собор». «Кафедральний собор - це собор (або церква), в якому править службу місцевий єпископ. Слово «кафедральний» утворилося від слова «кафедра» - застаріле «катедра»,яке запозичене з грецької мови (форма «катедра» дійшла до нас через польську і латинську мови - латинською буде «саіііесіга»), грецькою буде «канєбра» - «сидіння, стілець», пов'язане з дієсловом «каоє^оцаї» - «сідаю, сиджу», утворене з префікса «кага» - «вниз» і основи дієслова «є^оцаї» - «сиджу, сідаю» [53, 407]. Можливо, за часів Стародавньої Греції це слово вживалося у значенні «сидіти - займати певне місце, якусь посаду», пізніше стало означати певну ієрархію духовних санів, а звідти слово «кафедра» почало ототожнюватися з церквою та духовністю. Людина, яка обіймає духовну посаду, повинна мати високий авторитет; у Стародавній Греції авторитет мала та людина, яка добре володіла ораторським мистецтвом, тобто сановник повинен вміти читати проповідь, напевне, саме тому сьогодні слово кафедра вживається у подвійному значенні: у словосполученні «кафедральний собор», та у випадку потреби виступити за кафедрою, виголосити промову.

    Отже, у французькій мові слово «саіЬесІгаІ» має вужче значення і отожню- ється  лише з церквою та духовністю.

    «Потужна  сила міфу перетворює перед поетичний  субстрат уявлень і вражень, що зріє в душі кожного митця, на згармонізований потік «загальновживаної мови його нації» [37, 80]. Результатом цього майже містичного перетворення стають мотиви, які зберігають колорит сучасності, промовляють до читача голосом багатьох поколінь [61, 40]. Е. Кассірер означив здатність слова «саморозгортатися». Ця властивість «майже ніколи не відома чистим теоретикам чи ігнорована ними», а в уяві поета набуває «свого найяснішого вираженя та означення» [49, 74 - 75].

    Таким чином можна стверджувати , що «собор» - це «слово-міф», яке має багатошарове символічне навантаження, розкриття  якого здійснили В. Гюго, П. Загребельний та О. Гончар у своїх романах, опоетизувавши  це, на перший погляд, звичайне слово  до міфологічного образу.

    РОЗДІЛ 2. СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ МІФОЛОГЕМИ СОБОРУ

    Однією  з найважливіших рис міфу є  символізм. «Дифузорність, не- роз'єднаність  первісного мислення проявляється в  нечіткому в міфологічному уявленні суб'єкта та об'єкта, предмета та знака, речі та слова, походження та сутності. Те, що в науковому аналізі виступає як схожість, в міфологічному поясненні виступає як тотожність.

    Конкретні предмети, не втрачаючи своєї конкретності, можуть ставати знаками інших  предметів або явищ, тобто символічно їх змінити. Використовуючи символи, міфічне мислення робить описуваний предмет, більш зрозумілим для осягнення розумом» [40, 13].

    «Символ є важливим елементом культурної пам'яті, зосереджує в собі чинники  культурної свідомості різних епох. Тому міф, мова, мистецтво, які постійно звертаються  до символів, виступають своєрідними  моделями устрою буття. Символ є посередником між художнім твором та пам'яткою культури» [61, 30].

    На  основі вищезазначеного можна сказати, що Собор постає перед нами символічним  втіленням певної універсальності  художньої свідомості, яку можна  осягнути шляхом аналізу можливих варіантів  інтерпретації цього багатопланового образу. Символ Собору звертає увагу читача на такі актуальні сьогодні проблеми, як духовність представників окремої нації, усвідомлення єдності поколінь та тих соціальних зрушень, які неминуче відбуваються в будь-якому суспільстві.

    2.1. СОБОР - СИМВОЛ ДУХОВНОГО БАГАТСТВА

    Різні народи, незважаючи на відмінності  менталітетів, які є результатом  історичного розвитку певних націй, у глибинній давнині мають  певну схожість міфічних образів. З цього приводу Гачів Г. писав: «Вивчення побуту та мислення, міфів первісних народів, здійснене наукою XIX - XX століть, виявило таке парадоксальне співвідношення: чим далі заглиблюєшся в давність народів та їх поглядів, тим більше схожі вони на вигляд. Схожі знаряддя виробництва: сокира, голка, черепки, аналогічні кровно-родові відносини; однотипні міфи про походження неба, землі, сонця, людини та всього; схожі схеми казок і т.д.» [7, 48]. Певна схожість спостерігається в архітектурному мистецтві соборів, в якому спостерігається прагнення людини до вшанування Бога та спроба відображення «спокійного поєднання Творця й створінь» [18, 97].

    У релігійному уявленні храм (або собор) - це символ «космічного центру, який поєднує безодню, небеса і землю; шлях підняття до духовного прозріння. Ця символіка протягом багатьох віків докорінно впливала на форму священних споруд.

    Дух давньогрецьких теменів (відгороджених  ділянок, які принесені в дарунок богам) довго був значущим: храми могли являти собою просте святилище або камінь, встановлений на узгір'ї, біля річки або в священній діброві. На протилежному краї архітектурного спектру знаходяться східчасті зіккурі- ти Месопотамії, ступи та пагоди Дальнього Сходу, великі піраміди Центральної Америки, складні форми індуїстських храмів-мандалів, неперевєршені християнські храми різних архітектурних стилів (класичного, романського, готичного, бароко). Всі ці різноманітні стилі єдині в одному - вони намагаються символічно передати божественний устрій світобудови» [19, 298].

    Стосовно  сакрального призначення храмів доречно навести роздуми Павла Загребельного: «Навіщо людина будує храм? Найперша відповідь: для житла Бога. Коли Соломон, виконуючи заповіт отця свого Давида, спорудив у 

    Ненавиджу тупих, самовдоволених, великих горлянками та черевами і дрібних духом, пігмеїстих думкою. Не хочу пастись на їхніх  пашах. Не хочу бути біля їхніх корит. Іду з ними на бій.

    І книга ця - моя ненависть до них, моя любов до іншого - до святого  в людині» [12, 410].

    Герої роману О. Гончара неоднорідні, «між певними групами цих персонажів пролягає своєрідна барикада. З одного боку моралі опиняються ті, які вже потрапили під вплив режиму, а тому намагаються активно знищити всі духовні цінності і з причини внутрішнього сорому останніх докорів совісті стараються уподібнити інших до себе, використовуючи при цьому будь-які засоби» [21, 26]. Стосовно Собору Володимир Ізотович висуває такі плани: «Мине якийсь час, і ніхто не штрикатиме йому очі тим собором, не нарікатимуть, що історичну споруду загиджено, запущено, перетворено в склад комбікорму (хоч там і комбікорму тепер нема). Виросте новий комплекс, можна буде відкрити навіть шашличну, і все завдяки ініціативі Лободи-Молодшого, знавця психології Зачіплянки» [11, 315]. Його бажання зруйнувати цей Собор, який йому заважає, обумовлене не лише позицією влади, представником якої він являвся, і яка займала атеїстичну позицію стосовно релігії, а й подіями власного, не дуже щасливого, життя.