Архетип собору в українській літературі

    З іншого боку постають герої, «що певним чином втратили безпосередні зв'язки з релігією, Богом з причини  неможливості контакту з ним у  храмі, адже собор зачинений, храм упав у своїй силі випромінювати добротворчу  енергію, однак все-таки ще відчувають необхідність такого контакту або хоча б існування священного місця, що акумулює в собі щось сакрально-магічне» [21, 26]. «Носіями кращих моральних рис  нашого народу в індустріальну еру, людьми, що в усі, навіть найважчі часи, не розтратили загальнолюдських цінностей, національної самобутності і духовної краси, у романі виступають Микола, Іван та Вірунька Баглаї, ніжна і  вродлива Слька, Ізот Лобода, Ягор Картатий, учитель Хома Романович, його донька Леся, сліпий Костя-танкіст, інші зачіплянці. Мешканці Зачіплянки - у переважній більшості своїй - щирі 

    Образ Миколи виписаний з великою авторською любов'ю і симпатією, можливо навіть дещо заідеалізований, однак ця манера Гончара-романтика не суперечить реалізму письменника» [32, 13]. Конфлікт, який стався між компанією хуліганів та Миколою Баглаєм, символізує протистояння між людською спустошеністю та високими ідеалами. «Відправивши Миколу з каретою «швидкої допомоги» зачіплянці все ще не розходились... Курили, мовчали. Тільки вчитель Хома Романович кинув у бік затриманих: «Оце ті, що без соборів у душі... А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму» [11,516]. «Для героя Гончара прозріння починається саме з війни, головної (може, єдиної) події його життя; війна і тут - момент істини, осяяння, але характерно, що початок її позначений сліпим дурманом, бенкетом руйнувань, від якого головного героя дивом оберіг цвіт власної юності та ще чиєсь кохання» [21, 26]. Попри всі негаразди, які відбуваються в світі, завжди залишаються люди, які сповідують моральні закони буття, духовну цілісність та нездоланне прагнення людини до високої мети.

    Герої роману О. Гончара «Собор» відчувають гостру потребу «внутрішнього духовного будівництва», невпинно шукають «щось кореневе, серцевинне, здорове, шляхетне, не зміримо високе, не по-римськи, а по-українськи вольове, крицево дуже в нації та її культурі» [31, 133, 135].

    Одночасно з О. Гончаром написав свій роман  «Диво» П. Загребельний, який пояснює  цей дивний збіг обставин тим, що колись у дитинстві і він, і маленький  Олесь стали свідками того, як горіла церква у Морозово- Забігайлівці.

    «Згадав я через багато літ про ту степову  церкву, якої ми з Гончаром самої  так і не бачили, а бачили тільки заграву серед темної ночі. ...і  запитав Олеся Терентійовича:

    Ви  пам'ятаєте, як горіла церква в Морозово-Забігайлівці?

    Пам'ятаю, - сказав він.

    І бачили тоді?

    Бачив.

    Ніколи  ми з Гоичаром не говорили про наші степи, не згадували про дитинство, яке минуло в тих місцях, і зненацька цей спогад... і спільне порозуміння, без розпитувань, без пояснень, ...ніби то був відомий обом пароль, знак і знамення.

    Ця  коротка розмова відбулася у  квітні 1968 року в Ірпінському будинку  творчості, де я докінчував свій роман  «Диво»...

    Не  змовляючись ми написали з Гончаром у той самий рік романи про  собори, про храми. «Змовитися з Гончаром взагалі ніхто б ніколи не зміг, бо він свято беріг таємницю того, над чим працює... Та давня подія  в тихому степовому закутку Полтавщини справила тоді на нас обох таке враження, що неминуче повинна була колись відродитися в пам'яті, у вчинку, в якійсь дії. А коли ми письменники, то такою дією стали наші книжки.

    Чому  ідея храму, його загибелі й потреби  відродження, як фенікса з попелу, зродилася в нашій пам'яті одночасно, в той самий рік, - це теж знаходило  своє пояснення. Ми писали свої романи в 1967 році серед неймовірного галасу й політичної тріскотняви: святкування п'ятдесятилітнього ювілею радянської влади. Тієї самої влади, продуктом і вихованцями якої ми були, всіма досягненнями якої мали право пишатися, але й за всі злочини, за все лихо і всю неправду якої повинні були нести сумарну відповідальність...

    Спільність  наших задумів була така вражаюча, що навіть головні герої в обох романах (і там, і там - батько й  син) мали однакове прізвище: Лобода, - і мені вже в рукописі довелося перейменовувати своїх Лобод на Отаву» [23, 53 -54].

    Собор Софії Київської не був спустошений. «Цей собор уже з першого дня  його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він сприймався як надійне втечище людського  духу, тут одразу задомовився дух  громадянства і мудрості тих, хто  вибудовував державність Київської  Русі. Може, тому й не лякалися у богохульстві всі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою» [23, 56].

    Побудувати  таке диво могла лише людина, яка  має багате духовне наповнення. Сивоок, який є саме такою цілісною особистістю, промовляє такі слова: «Дух у людини залишається завжди той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо...» [22, 282]. Стосовно людської духовності, зображеної П. Загребельним в романі «Диво», сам письменник наводить такі роздуми, які дещо співзвучні з позицією О. Гончара: «Життя людське суворо обмежене часом і простором між народженням і смертю, і, щоб гідно прожити його, треба знайти спосіб якнайрозумніше використати відведений нам час і заповнити діяннями даний нам простір, організувати його, облаштувати, вибудувати. Кожен облаштовує дарований нам простір як може і як уміє. Та нічого вищого в тому будуванні не може бути, аніж будування кожним Храму. Чи то буде Храм сущий, зримий, не для самого себе, а для багатьох, чи то Храм незримий, у душі й навіть у тілі твоєму, бо сказано ж у посланні до Апостола Павла: «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло - то Храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте...» [23, 57-58].

    Софія Київська була збудована руками багатьох робітників. У передмові до свого роману автор запитує: «Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?» [22, 5] «Геніальним художником став Сивоок, який народився поганином. Трагедії, які сталися з найдорожчими йому людьми через неприйняття русича- ми-язичниками віри в іншого Бога, здавалося б, мусили відвернути Сиво- ока від нового віросповідання. Однак, у творі показано захоплення героя красою християнських храмів, їхньою архітектурою, колористикою, якимось незримим, але дуже потужним магнітом. Захоплення його церков- 

    Гюго  захоплюється Собором не як символом віри, а як «величезною кам'яною симфонією», як «колосальним творенням людини і  народу», де в кожному камені видно  фантазію робочого, скерованого генієм художника. «Тут час - зодчий, а народ - каменяр» [55, 24]. Собор Паризької Богоматері постає у романі не тільки як кам'яна книга історії французького народу, а ще й як плацдарм для розгортання подій, зображених у романі. Всі сюжетні колізії обертаються навколо цього кам'яного героя. «Власне, у романі задіяно кілька типів героїв. Це перш за все люди - переважно вигадані письменником особи, що відображають динаміку історичної доби, одухотворяють її і водночас забезпечують невидимий та нерозривний зв'язок роману з контекстом загальнолюдського існування. Для цього Гюго часто вдається до контрастних характеристик персонажів, що дозволяють йому поетично сполучати в своїй романній оповіді точність соціально-історичного малюнка з етико-психологічними роздумами про зрадливість долі та загадковість людської натури» [13, 9].

    Ми  розглянули те, як в образі Собору В. Гюго, П. Загребельний та О. Гончар зобразили  ідеали високої людської духовності. Звернення до цих ідеалів зумовлене  певними особливостями біографій  письменників та реальними подіями  історичного розвитку французького та українського народів. В Соборі В. Гюго можна знайти «все, що завгодно, тільки немає в ньому ані крихточки  релігії». На відміну від В. Гюго у П. Загребельного та О. Гончара  образи Соборів постають не лише осереддям  зображуваних подій, а є втіленням  потреби морального вдосконалення  героїв. В романах українських  письменників Собор виступає символом духовності: внутрішнього наповнення окремого індивіду та осередком божественного єства. 

    тільки  відтворювати життя, а и передати свої відкриття наитонших порухів людської душі. «Уся ж бо письменницька праця - задля читача. Бо якщо не буде його, то кому потрібні наші писання?» - зауважив якось П. За- гребельний [14, 1]. Письменник змальовує образ Собору як символу єдності поколінь за допомогою використання дискретності часу у своєму першому історичному романі «Диво».

    Актуальність  твору полягає в осмисленні автором  питання про те, «що ж лишає  нащадкам історія, проходячи крізь  частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху?» [50, 93].

    У романі «Диво» автор звернувся до нетлінних цінностей мистецтва, які дозволяють поєднати навіть дуже віддалені епохи. Цей роман має  оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно пов'язане із цією сучасністю. Дія у творі починається 992 роком, а завершується 1037. Цей сюжетний пласт давно минулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові й шістдесяті роки XX століття. Вони творять своєрідну архітектоніку роману, яка реалізується через часові зміщення. Це знаходить своє відображення і в назвах розділів: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я», «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ». «Датування подій, які відбуваються в романі, засвідчувало сміливість експерименту, бо ж письменник намагався охопити в своєму творі величезний часовий масив, переплести і поєднати між собою події великої часової віддаленості - від днів Київської Русі й аж до шістдесятих років XX століття. Чи й варто казати, що автора підстерігала небезпека створити претензійний конгломерат, який не може стати цільним художнім організмом, оскільки важко знайти генералізуючу ідею для всього цього, на перший погляд, досить різного матеріалу.

    Але автору вдалося це зробити. Він знайшов  таку ідею, віднайшов також необхідні асоціативні зв'язки, на яких тримаються події з різночасових площин, виразно перегукуються між собою, а й почасти й пояснюють 

    Собору  й ціною власного життя захищає  їх від фашистів. Справу батька доводить до кінця Борис Отава. Так у  романі постає думка про незншцен- ність зв'язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки. Дискретність часів виконує функцію об'єднання поколінь.

    П. Загребельному вдалося, використавши дискретність часу в романі «Диво», показати, як людина осягає здобутки далекого минулого, переймається ними в муках сумління й творчості, передаючи їх наступним поколінням.

    Таким чином, використання автором дискретності часу в романі «Диво» допомагає поглибити моральну проблематику твору, показати вічні, загальнолюдські та історико-культурні цінності, поглибити зміст символічності й духовного характеру матеріальних пам'яток, які мають не тільки естетичний, а й загальний моральний сенс. Авторське поєднання упорядкованості з різноманітністю створює неповторність та оригінальність твору, у якому «ясно висвітлена тема найбільшого й найдорожчого «дива історії»: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя» [57, 279].

    О. Гончар також торкається проблеми збереження пам'яті поколінь у романі «Собор». «Ця проблема давня і традиційна як у творах української, так і  світової класики. Вона пов'язана і  з назвою роману - з одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Шевченка такий образ втілений у назвах поем «Великий Льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Подібне зустрічаємо і в світовій класиці - «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго, «Пермський монастир» Ф. Стендаля тощо. Порушуючи проблему історичної пам'яті О. Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого (у творі зокрема розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорізької Січі Петра Калинишевського, про героїчну дівчину-підпільницю Майю Пралірну, про тисячі безіменних героїв війни з фашизмом), засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію. Осудом моральної деградації мілітаризованого суспільства звучать слова Дмитра Яворницького: «Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають» [32, 12].

    Собор не тільки впливає на хід подій  в романі, є не просто історичним пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті про славні давноминулі історичні події. Собор своєю присутністю постійно нагадує про предків, які створили цю багатовікову пам'ятку. Собор промовляє до всіх героїв твору нечутною мовою предків. «Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам'яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно будуть... собори! І вони, інозо- ряни, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси» [11, 267].