Філософія в українській культурі

 УКРАЇНСЬКА  ФІЛОСОФІЯ

 ЩО  ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

 Саме слово  філософія є грецьке й означає  «любов до мудрості». Старі греки вживали це слово спочатку в тому самому значенні, що й «наука», «знання». Але помалу починається наукова спеціалізація, постають окремі «конкретні» науки, що займаються кожна якимось своїм спеціальним предметом. Значення слова «філософія» змінюється й для неї залишається якась сфера дослідження поза межами окремих конкретних наук. Філософія працює десь «попереду» окремих наук, «глибше», ніж вони, або підіймається «вище», аніж конкретні науки, обіймає питання «ширше», ніж вони.

 Філософія досліджує, з одного боку, засади, «передпосилки» окремих конкретних наук, себто ті засади, з яких ці науки виходять, приймають їх на віру, а з іншого — не обмежується «передпосилками» якоїсь однієї конкретної науки, а шукає передпосилок, що є спільні кільком, а то й усім конкретним наукам; філософія перевіряє і з’ясовує ті шляхи, якими окремі науки шукають правди. В цьому сенсі говоримо, що філософія працює «поперед» окремих наук або «глибше», ніж вони (працю філософії в цім напрямку звемо теорією пізнання, гносеологією, логікою та методологією наук або методологією тієї або іншої окремої науки — напр., математики, біології історії тощо).

 Висновки  окремих наук філософія хоче звести докупи, подати цілу картину там, де окремі науки є в стані дати лише малюнки окремих уривків  світу, дійсності. Тому дехто з філософів не лякався навіть такої праці, як утворення філософської енциклопедії наук. Але в інших випадках філософ обмежується зведенням докупи, з’ясуванням, обробленням дат якоїсь окремої науки (говоримо про «філософську енциклопедію наук», але також про філософії окремих наук — «філософію історії», «філософію біології», хімії, мовознавства і т. д.).

 Нарешті, для  філософії залишалась ще й власна сфера дослідження — це насамперед уся людська діяльність поза межами наук. Людина не лише займається наукою, а й просто живе та в житті щось діє, чинить; людина вірить у щось, має якусь релігію; нарешті, продукує мистецькі твори — починаючи з народної пісні та народного мистецтва й кінчаючи театром, літературою, малярством і т. д. Філософія розглядає й їх, шукає в них «єства» (того, що залишається те саме, як би не були різні окремі випадки, явища, прояви: так, шукає того, що є в усіх релігіях, хоч як ці релігії — від поганства до християнства — є різні) та «сенсу» (значення, змісту). Говоримо про філософію мистецтва, або філософію релігії, або про етику (філософію людського чину взагалі), або й про філософію архітектури філософію театру або поезії і т. д. В цьому сенсі філософія йде «вище», аніж окремі науки.

 Та філософія  не залишається при цих питаннях, а звертається до дослідження єства або сенсу людського життя в цілому та світу в цілому, нарешті, до Бога. Філософію, що займається цими питаннями, звемо найчастіше метафізикою. 

 РІЗНІ НАПРЯМИ В ФІЛОСОФІЇ 

 Ми не можемо давати тут нарису усіх тих різноманітних напрямів, що існують у філософії, як і в інших науках. Звернемо увагу лише на ті, що знаття про них придається нам, щоб зрозуміти думки українських філософів, про яких буде мова. Зробимо це як пояснення сенсу слів, з якими нам доведеться далі зустрічатися.

 Якщо філософ  будує свої погляди (в тій чи іншій галузі) на якійсь одній основі, виходячи з одного принципу, то таку філософію звемо моністичною або монізмом. Якщо філософ виходить із двох принципів — говоримо про дуалізм, якщо з багатьох — про плюралізм (див, далі вираз «плюралістична етика») . Вважає філософ, що основа усього в світі є матepія — звемо його філософію матеріалізм. Коли ж якийсь філософ говорить про душу як основу усього в світі, то маємо справу зі спіритуалізмом.

 Окремої уваги  заслуговують такі слова, як раціоналізм, емоціоналізм та ін. Вони означають, що філософ, про якого йде мова, надає окремої ваги тим чи іншим формам людського душевного життя: pаціо — розумові або емоціо — почуттю. Окремого пояснення потребують ще два слова, з якими будемо зустрічатись далі. Містика — слово це часто вживають або просто як те саме, що й релігія, або щоб визначити щось таємниче, незрозуміле, загадкове, темне або в релігії, або взагалі в житті та світі. Слово це значить в філософії щось інше — всяке вчення, що вчить про сполучення, поєднання людини, людської душі з Богом, звемо містикою. Отже, містики — це не всі релігійні люди та не всі релігійні філософи; на прикладах українських містиків (Сковорода!) зрозуміємо значення цього слова ще більше. Ідеалізм, ідеаліст: ідеалізм є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно до цього живе («непрактична людина»). В філософії слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка («ідея») має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал-думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє. Ідеалізм є складне філософське вчення. Отже, тут повного пояснення цього слова дати не можемо. Деякі доповнення читач знайде в розділі про українського філософа П. Д. Юркевича. 

 ФІЛОСОФІЯ В СТАРІЙ УКРАЇНІ 

 Філософія на Україні є значно старша, ніж звичайно гадають. Вже зараз по прийнятті  християнства в 988 р. на Україну приходять  від греків різноманітні релігійні та повчальні твори, а пізніше — й література історична; в цих творах зустрічаємо хоч би коротенькі згадки про старих грецьких філософів, а також деякі уривки з їхніх творів, — здебільшого окремі речення повчального змісту, але почасти зустрічаємо й окремі думки суто філософські. Так у старій Україні стали відомі імена старих грецьких — рідше римських — філософів та дещо про їхній світогляд. Хоч би про найбільшого зі старих грецьких філософів — Платона знайдемо силу уривків, з яких можемо скласти цілий його портрет, що не протирічить в цілому дійсності, хоч із Платона і зробили попередника християнства (його навіть мальовано на іконах); але звернено було увагу й на його думки, що з християнством мали небагато спільного.

 Уваги заслуговує також і той факт, що в старій Україні помалу стає відома й релігійна література з філософським забарвленням, а саме твори отців церкви. Не треба забувати, що дехто з отців церкви писав твори цілком філософського змісту (а на Україні були якраз у слов’янських перекладах відомі твори, напр., Іоанна Дамаскіна, Максима Ісповідника або твори, що за їх автора раніше вважали Діонісія Ареопагіта, що повні філософських думок, які нав’язуються почасти до Платона, почасти до Платонового учня — Арістотеля).

 Одна з  українських сект у XV — XVI ст, шукала задоволення своїм філософським інтересам також у старожидівській та арабській філософській літературі; на Україні були зроблені й переклади з тієї літератури, що спричинилися в першу чергу до вироблення філософської мови. Зокрема, проявляються на Україні заняття теологією, коли в XVI — XVII ст. починається релігійна боротьба, коли приходять впливи католицизму та протестантизму, постає унія, а православна церква переходить до оборони своєї віри словом та пером. Постають школи, зокрема й такі, що мають вже характер високих шкіл — головно в Острозі, потім у Києві (Київська академія), та друкарні; з’являються шкільні та приватні великі бібліотеки. Разом із впливом, західної філософії середніх віків (т. зв. схоластика — це слово не треба розуміти так, як це часто роблять, як назву для якоїсь «мертвої» або «сухої» науки: схоластика мала своїх визначних філософів, що мають значення ще й зараз; на Україні були відомі найвизначніші з філософів середніх віків, зокрема Фома Аквінський); скріплюється вплив західних отців церкви, яких раніше мало знали (філософське значення має головне Августин), але й новітньої філософії. Студіюючи каталоги бібліотек того часу, знайомлячись із змістом філософських викладів (латинською мовою) в старих українських школах та читаючи українську полемічну літературу (мовами українсько-слов’янською, латинською, польською), бачимо із здивуванням, що на Україні знали дуже багато з новітньої філософської літератури та до того ж знали найрізноманітніші її напрями. Навіть і підручники вживали почасти для тих часів цілком модерні.

 Самостійні  філософські праці були нечисленні (як залишити на боці писані курси філософії). Але не бракувало спроб перекладів. Зокрема, треба звернути увагу на діяльність С. Тодорського, який вже у XVIII ст. переклав та видрукував у Німеччині кілька творів німецьких містиків — також філософського змісту. Кирило Транквілліон Ставровецький видав ще в 1618 р. своє «Зерцало Богословія», в якому знайдено й філософські розділи.

 Дальший розвиток філософії був підготовлений, підготовлена була почасти й філософська мова. 
 
 
 

 ГРИГОРІЙ  САВИЧ СКОВОРОДА (1722 — 94)

 Григорій  Савич Сковорода — найбільш відомий з українських філософів, можна сказати, єдиний відомий з українських філософів. Але відомим став він головне через своє життя, в якім він у великій мірі здійснив свої філософські та релігійні погляди: ця суцільність його особистості залишила глибоке враження не лише в освічених колах, а й серед селянства; постать Сковороди стала темою легенд та оповідань. Його поетичні твори — пісні, що хоч і писані мовою, яка від сучасної літературної мови значно відрізняється, — мають велику літературну вартість і залишились до останніх часів у пам’яті народній.

 Сковорода народився  в с. Чорнухи на Лубенщині 1722 року. Після науки в місцевій школі дістався до Київської академії, де і вчився в 1738 — 50 рр., із дворічною перервою, яку пробув у Петербурзі в придворній капелі імператриці Єлизавети. В 1750 р, він їде до російської церкви в Угорщині, в Токаї, та користуючись цією нагодою, відвідує Відень, Пресбург, Будапешт та околиці. Можливо, що за кордоном зустрівся він і з якимись прихильниками та знавцями західної (німецької) містики, але він міг знаття її дістати і в Києві. За 2 — 3 роки повертається Сковорода на Україну. Протягом 15 років він учителює, то приватно, то по різних духовних школах (у Переяславі, Харкові), але 1769 року кидає вчительську діяльність; з того часу починаються його мандрівне життя та розквіт його літературної діяльності. Він робиться «ченцем у світі». «Постійного помешкання не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі в повному сенсі цього слова», — пише про нього його приятель М. Ковалинський, що залишив нам чудовий життєпис Сковорода. Сковорода живе то в одного, то в другого із своїх приятелів — українських поміщиків або священиків; під час своїх мандрівок пише свої твори — у формі розмов, — які сам переписує та розсилає своїм приятелям. У одного зі своїх приятелів Сковорода і помер у 1794 р.; на могилі його написані його власні слова: «Світ мене ловив, та не піймав».

 Сковорода вважав, що філософія є саме життя. «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший — очам; інший — волоссю; інший — ногам та іншим членам тіла; інший — одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».

 «Філософське  життя» Сковороди Ковалинський описує так: «Філософія, оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан, можливий для земнородних. Вільний від пут усякого примусу, суєти, турботи, піклування, він знаходив усі свої бажання виконаними через їх незначність. Дбаючи про зменшення своїх природних потреб, а не про поширення їх, він користався задоволенням, що його не мав ніхто з найщасливіших. — Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими піклуваннями життєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним! — Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю. — Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з’явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, якій у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. — Тут умить починалася боротьба й серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося укупі з паном нашого віку — світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нападало з усієї сили на волю його, щоб полонити її, возсісти на престолі свободи її й бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе оповняющого, і змушувала його скористатися з усього знаряддя божого, щоб змогти протистати хитрощам премудрості. — Небо й пекло борються в серці мудрого, й чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користі людству? Так час опівночі проводив він в дружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, здягав його в світло побіди і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою. — Такий був образ учителя його! „Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотності, — відкидаю всяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресіння його... Ах, друже мій!.. сидячи дома, ходячи шляхом, засинаючи та прокидаючись: приймай та обертай усе в благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючись, за все дякуючи, молися“. — Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям».