Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

    Інноваційний  процес в Україні має отримати сучасний ринковий напрям – від  замовника і споживача до виробника  і розробника інновації. Тому інноваційна  політика має враховувати зазначену  зміну в сучасному інноваційному  процесі та прискорити її реалізацію в Україні. У цьому руслі має  формуватися й інвестиційна політика. Вона повинна концентруватись переважно  на інвестиційній підтримці розроблення  інноваційної продукції та послуг, що відповідають потребам замовників і споживачів. Лише за таких умов буде забезпечуватися зростання  затребуваності економікою результатів  наукової діяльності.

    При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації наукою своєї  інноваційної функції, тобто для  створення комерційно завершених інновацій, наукоємність ВВП має бути не нижчою 1,7% ВВП. Проте проблема полягає не тільки в необхідності збільшення інвестицій в науку (за сценарними розрахунками – до 2,5–3% ВВП), а й в забезпеченні більш раціональної структури диверсифікації джерел фінансування наукової діяльності та ефективної віддачі від вкладень в науку.

    Створення системи інвестування інноваційної діяльності, в тому числі наукової, яка відповідатиме сучасним вимогам  ринкової економіки і забезпечить  фінансову підтримку наукової та інноваційної діяльності, достатньої для досягнення результатів світового  рівня, має базуватись на наступних  принципах:

• чітка диверсифікація джерел і механізмів фінансування в залежності від етапів інноваційного процесу;
• використання переважно конкурсних (конкурентних) механізмів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;
• раціональне використання прямих і опосередкованих способів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;
• орієнтація державних інвестицій в науку та інновації на стимулювання притоку в ці сфери недержавних коштів, особливо заощаджень громадян.

    Диверсифікація  джерел і механізмів фінансування різних етапів інноваційного процесу необхідна  для врахування особливостей кожного  з чотирьох етапів, які відрізняються  ступенем прояву комерційних властивостей – фундаментальних досліджень; прикладних досліджень; розробок; комерційного споживання інновацій.

    Етап  фундаментальних досліджень повністю відноситься до області розвитку інноваційного процесу за внутрішніми  законами науки. Головне призначення  цього етапу полягає в забезпеченні реалізації інноваційних процесів на світовому рівні досягнень наукових знань, лідерства країни в певному  напрямку інноваційної діяльності. Фундаментальна наука у всьому світі розвивається в основному за кошти держави, хоча в останні роки до неї посилюється  увага приватних та інших недержавних  інвесторів.

    Прикладні дослідження є перехідним етапом між фундаментальними дослідженнями  та етапами розробок і безпосереднього  використання інновацій. Вони традиційно прокладали шлях до використання нових  знань. Тому інноваційний процес здійснювався послідовно від фундаментальних  досліджень до прикладних. У даний  час домінує зворотний процес. Прикладні дослідження зумовлюються комерційними потребами, ініціюються  замовниками і споживачами. За таких  умов прикладні дослідження стають важливим фактором цілеорієнтації фундаментальних  досліджень і прискорення процесу  їх практичного застосування. Відповідно джерела і механізми фінансування інноваційної діяльності на цьому етапі  мають базуватися як на системі державної  підтримки, так і на системі комерційних  замовлень.

    Що  стосується етапів розробок і безпосереднього  впровадження інновацій, то за певним винятком (національні, оборонні, соціальні  та інші потреби) ці етапи пов’язані  з конкретними комерційними потребами  і відповідним чином формують джерела і механізми фінансування. Ці етапи реалізуються за кошти замовників, державна підтримка є переважно  опосередкованою.

    Передбачена Стратегією зміна напрямку інноваційного  процесу від традиційного (наука  – впровадження інновацій) на зворотний  сприятиме підвищенню проблемно-орієнтованої релевантності вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу, концентрації  фінансових ресурсів на дійсно пріоритетних для інноваційного розвитку вітчизняної  економіки напрямках, більш чіткому  визначенню наявних в Україні  можливостей для вирішення за допомогою вітчизняної науки  економічних і соціальних проблем, а також конкретизації змісту тих проблем, для вирішення яких потрібно залучати нові знання і технології ззовні.

    Особливе  значення зміни напрямку інноваційного  процесу матиме для об’єктивізації оцінки ефективності і якості результатів  виконання науково-дослідних і  інноваційних проектів, оскільки їх оцінювати  буде не держава взагалі, а конкретні  замовники і користувачі.

Вдосконалення кадрового забезпечення інноваційної сфери, створення привабливих  умов для творців  інновацій

    Інновативність  економіки залежить від творців  інновацій, їх кваліфікації, інноваційної культури, мотивації. Важливо також, щоб творчий потенціал окремих  особистостей та спільнот, що створюють  інновації, був тісно пов’язаний з підприємництвом, зорієнтований  та високомотивований на досягнення конкретних цілей у створенні  і розповсюдженні інновацій. Ці завдання мають вирішуватися системно і спільно  освітою, наукою, підприємництвом.

Освіта  і підготовка кадрів

    Головною  метою заходів, спрямованих на вдосконалення  системи освіти, є створення умов для приведення рівня і якості освітнього потенціалу до вимог кадрового  забезпечення інноваційного розвитку України. До основних напрямків цієї роботи, передбачених в низці існуючих державних документів, Стратегія  додає наступні:

• встановлення ключових орієнтирів для розвитку освітнього потенціалу на стратегічну перспективу. Зокрема: досягнення середнього рівня освіченості робочої сили, що відповідає 12 рокам навчання; забезпечення умов для оволодіння в найближчі 5 років кожною дитиною в країні у 8-річному віці вмінням читати, а всіма випускниками шкіл – комп’ютерною грамотністю, включаючи вміння користуватися Інтернетом;
• скорочення частки оплатної системи навчання у вищих навчальних закладах до середньоєвропейських показників шляхом нарощування фінансування оплати навчання за рахунок державного замовлення, а також замовлення підприємств і організацій;
• оптимізація структури підготовки спеціалістів шляхом приведення її у відповідність з потребами нарощування кількості фахівців з природничих і технічних спеціальностей.

    Виходячи  з реальних потреб кількісного і  якісного оновлення наукового персоналу  країни скоротити чисельність аспірантури  до 15 млн. чол.. Відмінити практику підготовки наукових кадрів на комерційній основі.

Розвиток  кадрового потенціалу науки

    Ключовим  завданням Стратегії в цьому  напрямку є подолання глибокого  розриву, який склався між наукою України і розвинутими країнами в умовах оплати праці і вимогливості до системи формування кадрового  потенціалу науки. Рівень оплати праці  науковців в Україні залишається  найнижчим серед європейських країн. У той же час фактично не впливає  на якість формування кадрового потенціалу науки існуюча система оцінки результатів діяльності науковців.

    З метою подолання цього розриву  Стратегія передбачає:

• провести оцінку відповідності науково-кадрового потенціалу встановленим пріоритетам наукового та інноваційного розвитку країни і атестацію робочих місць дослідників з метою визначення реальної наявності підготовлених у відповідних проблемних галузях спеціалістів, якості наукових лідерів, рівня наукового доробку, технологічної забезпеченості, доступу до світових науково-інформаційних ресурсів, розвиненості партнерських зв’язків між учасниками циклу «наука – інновації», а також зв’язків з вітчизняними замовниками на виконання НДДКР;
• провести у всіх наукових установах атестацію наукових працівників з метою оцінки рівня відповідності їх професійної кваліфікації та результативності  критеріям і стандартам, які існують в європейській науковій спільноті;
• за результатами атестації сконцентрувати державну підтримку на раціональне фінансове і матеріально-технічне забезпечення в основному ефективно працюючих вчених і наукових колективів, створити на базі найкращих з них високотехнологічні наукові центри міжнародного значення, умови праці в яких сприятимуть поверненню з-за кордону українських фахівців, а також будуть привабливими для зарубіжних учених;
• запровадити в практику відносин у науковій сфері спеціальну контрактну форму, що дозволятиме встановлювати для окремих найбільш продуктивних вчених позатарифний розмір оплати праці, рівень якої відповідатиме європейським стандартам. Заробіток ученого має залежати не від звання, а від його конкретного внеску в розвиток науки і стимулювати зростання творчої активності;
• вдосконалити систему наукової підготовки фахівців з вищою освітою, відновити у вищих навчальних закладах  вимогу обов’язкового поєднання навчального і наукового процесів, широкої участі студентів у виконанні НДДКР, створювати різноманітні студентські форми організації навчально-дослідної та проектно-конструкторської роботи, розробити і запровадити програму державної підтримки найбільш талановитих студентів для навчання у провідних вітчизняних і зарубіжних університетах;
• реформувати систему підготовки й атестації наукових кадрів, встановити, що підготовка й атестація наукових і науково-педагогічних кадрів здійснюватиметься виключно в наукових установах і вищих навчальних закладах, в яких виконуються наукові дослідження світового рівня; запровадити дворівневу систему атестації докторів наук (на державному рівні – атестований доктор наук, на рівні університету або наукової установи – доктор наук відповідного університету або наукової установи), відмовившись від існуючого нині вченого ступеня кандидата наук;
• розробити і запровадити програму державної підтримки стажування молодих вчених у зарубіжних наукових центрах, водночас забезпечивши умови для їх повернення для роботи в науковій сфері України. Створити для реалізації програми спеціальний державний фонд цільової підготовки перспективної наукової молоді у провідних закордонних наукових центрах, а також у національних наукових центрах України, зосередивши в ньому для цього кошти, які надаються зараз для виплати президентських, державних, іменних та інших стипендій, а також грантів і премій;
• запровадити систему регулярного підвищення наукової кваліфікації науковців, передбачити надання раз у 5–7 років творчої відпустки вченим для узагальнення отриманих ними наукових результатів і підготовки наукової праці (дисертації, монографії тощо);
• розробити і запровадити систему стимулів для підвищення мобільності наукових кадрів, зокрема їх переходу на роботу в підприємницькі виробничі структури, створення ними інноваційних фірм, участі в роботі науково-технічних рад у міністерствах, в органах місцевої влади, на підприємствах;
• запровадити заходи з матеріального, морального і професійного заохочення своєчасного виходу наукових працівників на пенсію.

Реформування  організаційно-функціональної структури науки, розвиток інноваційних структур

    Існуюча організаційно-функціональна структура  науки зазнала значних змін за роки становлення української державності. Але внаслідок того, що процес реформування науки відбувався здебільшого без  відповідної цілеорієнтації, без  узгодженості з реформою інших сфер суспільного життя, в організації  науки виникло чимало кризових проблем. Сучасна вітчизняна наукова сфера  не спроможна адекватно реагувати  на економічні та суспільні виклики  і надто слабко впливає на розвиток країни. Водночас підприємництво слабо  спирається на значний творчий потенціал  науки.

    Найбільш  кардинальних заходів щодо приведення існуючої структури науки до сучасних ринкових умов потребує галузевий сектор науки. У сучасних ринкових умовах втрачається економічний зміст їх прямої відомчої залежності від відповідного міністерства або відомства. Кардинально мають змінитися і принципи формування структури цього сектору, відповідно має бути створена його нова організаційно-функціональна структура. Для цього передбачається:

1. Забезпечити структурування мережі наукових установ галузевого сектору науки за наступними організаційними формами:
• національні наукові та науково-технічні центри;
• галузеві наукові та науково-технічні центри;
• регіональні наукові та науково-технічні центри;
• міжнародні наукові та науково-технічні центри;
• державні й недержавні наукові, науково-дослідні, науково-технологічні та дослідно-конструкторські інститути; 
• відповідні інститути і підрозділи підприємств, концернів, асоціацій та інших установ і організацій, які мають «фірмове» призначення.

    2. Для здійснення ефективної державної  підтримки прикладних досліджень  і розробок, які мають важливе  значення для країни, створити  Фонд підтримки прикладних досліджень  і розробок, в рамках якого  на засадах самостійності (незалежності  від міністерства або відомства)  зможуть об’єднатися наукові  установи. За існуючим, зокрема в  Європі, прикладом склад постійних  учасників цього фонду має  формуватись і переглядатись урядом країни. Включені в реєстр наукові установи мають право отримувати на виконання державних замовлень до 50% коштів від загального обсягу виконаних ними НДДКР.

    3. У галузі охорони здоров’я, оборони  та інших пріоритетних напрямків  розвитку держави створити відповідні  національні наукові та науково-технічні  центри із забезпеченням прямої  державної фінансової підтримки  їх наукової і науково-технічної  діяльності та координації наукових  досліджень за їх профілем, які  здійснюються в країні за відповідними  державними науковими і науково-технічними  програмами.

    4. Залишити у безпосередньому підпорядкуванні  міністерств і відомств тільки  галузеві наукові, науково-технічні  центри за профілем галузі  та комплексні наукові або  науково-дослідні установи для  здійснення аналізу стану, прогнозування,  наукового обґрунтування стратегії  її подальшого розвитку, розробки  індикативних планів, галузевих  програм тощо.

    Основна проблема вітчизняного академічного сектору науки полягає в консервативності її організаційної структури, в надмірній диференціації наукових дисциплін і недотриманні принципу системної цілісності в їх розвитку. Фундаментальні дослідження розпорошені по багатьом відділенням НАН України, а також по державним галузевим академіям. Академічні інститути формально зберігають свій високий академічний статус навіть тоді, коли вони втрачають науковий рівень.

    Система формування академічного сектору науки, що склалася за роки незалежності України, до якого автоматично віднесено, крім НАН України, також галузеві академії наук, необґрунтовано припускає  існування різних рівнів академічної  науки. Таке розмаїття академій наук, що утворилося у нас, не відповідає ні інтересам науки, ні інтересам  суспільства. Тому стратегія, принципи і напрямки реформування академічного сектору науки полягають у  наступному:

• академічний сектор науки повинен розвиватися за єдиною організаційно-функціональною парадигмою, згідно з якою вищою науковою установою країни є тільки Національна академія наук, що має забезпечувати виконання і координацію фундаментальних досліджень з пріоритетних для України напрямків наукових знань, де вітчизняна наука може досягти результатів світового рівня, створити ефективне наукове забезпечення для інноваційного розвитку економіки, науково обґрунтувати засади розбудови української державності, розвитку національної культури і духовності, здійснити експертизу державних проектів соціально-економічного розвитку;
• реформування академічного сектору науки потребує уточнення змісту і законодавчого встановлення таких базових понять, як «Національна академія наук», «академічна наукова установа», «академік і член-кореспондент», «науковий співробітник» академії, академія як «державна наукова установа» і «самоврядна організація», а також перегляду статутних положень, що стосуються органів самоуправління в академії та участі в них науковців з метою демократизації академічного життя, більш широкого залучення до вирішення питань її організації науковців, які не мають академічних звань, а також молодих учених;
• доцільно відмінити практику обрання академіків і членів-кореспондентів шляхом проведення регулярних масових виборчих кампаній. Цей доленосний для академічної науки процес має проводитись виключно в індивідуальному порядку і тільки в міру появи достойної особистості, яка відповідає найвищим світовим науковим критеріям;
• необхідно законодавчо затвердити подвійний статус НАН України як «державної вищої наукової установи» та «громадської наукової організації», зокрема, що стосується організації внутрішнього академічного життя;
• встановити, що віднесення тих чи інших наукових установ до Національної академії наук неприпустимо здійснювати механічно і назавжди. Необхідно запровадити систему державного моніторингу ефективності діяльності наукових установ, їх регулярну оцінку, в тому числі із залученням зарубіжних експертів, за визнаними у розвинутих країнах світу критеріями і встановлення на цій основі рейтингів, тільки за досягнення яких будь-яка наукова установа матиме право отримати академічний статус;
• стимулювати створення НАН України спільних із зарубіжними установами міжнародних наукових підрозділів, зусилля дослідників в яких сприятимуть максимальній ефективності та прискоренню виконання робіт, які до того ж нададуть можливість співставлення результатів робіт вітчизняних учених та їх зарубіжних колег, а також дадуть новий імпульс  міжнародному обміну науковими результатами і кадрами.