Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

    Руйнівно  вплинула на розвиток наукової сфери  некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної,  податкової, кредитної та інших фінансово-економічних  систем) фактично без врахування науково-технологічного фактору та його впливу на ефективність і конкурентоспроможність вітчизняної  економіки. У відношенні до науки  здійснювалась безперспективна  політика «виживання» існуючого  науково-технічного потенціалу замість  його оновлення та якісного покращання для приведення у відповідність  з потребами ринкової економіки.

    Отримана  у спадок з радянських часів малоефективна  система фінансування української  науки за часи незалежності майже  не змінилася, залишившись високо- залежною від державних коштів. Проте відбулося  значне скорочення обсягів інвестування в науку як державою, так і підприємництвом. Розмір інвестицій, які вкладаються  у вітчизняну науку, дуже незначний (менше 1% ВВП), що об’єктивно лишає її можливості реалізувати свою функцію  ефективного наукового забезпечення інноваційного розвитку економіки, для чого потрібно було б мати наукоємність ВВП понад 1,7%.

    Дефіцит коштів, збереження привабливої системи  базового бюджетного фінансування наукових установ стимулювали значну частину  галузевих наукових спільнот до здобування статусу державної академії наук. Внаслідок цього постійно зростає  кількість державних академій наук, що абсолютно не відповідає ринковим вимогам, знижує  комерційний потенціал  української науки, перетворюючи її все більше на витратну галузь. Кошти  нераціонально розпорошуються по багатьом науковим структурам, значна частина  яких працює неефективно і відповідно не має результатів світового  рівня.

    Застарілість  сучасної технологічної бази науки, безвідповідальне ставлення до приведення її у відповідність до сучасних вимог  фактично унеможливлюють проведення в  Україні досліджень на світовому  рівні без допомоги зарубіжних партнерів, яка часто є небезкорисною: чимало значущих досягнень українських  вчених стають інтелектуальною власністю  інших країн. Майже половина наукових кадрів України витрачає свій творчий  потенціал здебільшого в інтересах  зарубіжних замовників.

    Політика  «виживання» науки без проведення системних заходів щодо її адаптації  до ринкових вимог, незатребуваність її вітчизняною економікою призвели до тяжких наслідків. В Україні відбулося  найбільше серед країн Центральної  і Східної Європи скорочення чисельності  наукових кадрів, обсягів фінансування науки, рівня оплати праці. Ці зміни  набувають особливо негативного  забарвлення в порівнянні зі зростанням чисельності держуправлінців, силових  структур, служителів культів та витрат на їх утримання.

    Погіршується  демографічна структура та якість кадрів науки. З її лав вимиваються здебільшого  працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності  дослідників, незначного притоку в  науку молоді і домінування в  складі наукових кадрів науковців старшого віку в найближчі роки може статися  серйозна кадрова криза внаслідок  природного відтоку з наукової сфери  значної кількості нині ще працюючих  пенсіонерів.

    Не  дає позитивних наслідків спроба вплинути на якість оновлення кадрів шляхом необґрунтованого зростання  чисельності аспірантури і докторантури. Для підготовки величезної кількості  аспірантів і докторантів (понад 33 тис. чол.) сьогодні  в Україні немає  відповідної наукової бази. У багатьох вищих навчальних закладах, де проходить  підготовку більша частина пошукувачів, не виконується жодної дослідницької  теми, тому підсумком їх праці стають переважно компіляційні дисертації. Відповідно незначним є наукове  і практичне значення таких робіт. Невисока й частка захищених аспірантами  дисертацій, значна частина аспірантів у подальшому не займається науковою роботою.

    На  даний час лише менше третини  всіх вітчизняних кандидатів і докторів  наук працює безпосередньо в науковій сфері. Цьому в певній мірі сприяє втрачання вимогливості при вирішенні  проблем атестації наукових кадрів, присудженні вчених і академічних  звань, зниження престижу наукової праці  при збереженні в суспільстві  престижу вчених звань, які сьогодні становляться також своєрідним предметом  приватизації.

    У країні відсутній дієздатний механізм реалізації визначених державою пріоритетів  науково-технологічного розвитку, а  також система об’єктивної оцінки ефективності використання коштів, які  вкладаються в цю сферу, що не дозволяє сконцентрувати ресурси на підтримку ефективно працюючих наукових колективів і наукових шкіл і забезпечити їх оснащенням сучасною технологічною базою.

    Гострою проблемою є наростаючий розрив міждисциплінарних зв’язків і циклу  «фундаментальні дослідження –  розробки – комерціоналізація знань  у виробництві». Врешті-решт це призвело до того, що більшість наукових установ  стала скочуватися до реалізації політики консервації і тиражування  тематики  з метою виживання, а  не для розвитку. Тому сьогодні до 75% вітчизняного наукового потенціалу використовується для підтримки вже досягнутого науково-технічного рівня економіки, лише незначна частина орієнтована на цілі оновлення на сучасному рівні наукових знань.

    Не  сприяло позитивним зрушенням в  науковій сфері безвідповідальне реформування органів державного управління, яке  здійснювалось у відриві від  потреб вдосконалення наукового  забезпечення соціально-економічного розвитку країни і завдань реформування самої науки. Багато принципово важливих положень існуючого законодавства  не виконується або безпідставно призупиняється іншими рішеннями державних  органів [дивись додаток 4].

    У науковій сфері посилюються такі негативні явища, як науковий конформізм, пасивне сприйняття значною кількістю  вчених існуючих порядків, некритичність  позицій до негараздів, в тому числі  до самооцінки свого внеску в науку  і покращання суспільного життя.

    Попри наявності зазначених негативних змін, що відбулися, українська наука зберегла ще певні можливості в плані наукового  забезпечення інноваційного розвитку країни.

    Аналіз  даних експертних оцінок, отриманих  в рамках виконання Державної  програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, свідчить, що вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних  напрямів:

• розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики;
• дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій;
• радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону;
• імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;
• біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;
• кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;
• інформатика;
• мікро- та оптоелектроніка;
• аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології.

    Україна зберегла також потужний, практично  безпрецедентний, принаймні для  Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення:

• управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іонно-променеві технології, лазерні технології тощо);
• розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;
• створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;
• розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі. 

    Ціла  низка конкурентоспроможних вітчизняних  розробок вже сьогодні могла б  потужно вийти на світовий ринок. Серед них:

• технологія і комплекс апаратури для зварювання живих тканин при хірургічних операціях;
• поліорганосилоксинові адсорбенти;
• вітчизняні антибіотики – циклоспорини;
• одержання на основі вітчизняних технологій титанових сплавів;
• вітчизняні надтверді матеріали та інструмент на їх основі та інші.

    Про збережений потенціал вітчизняної  науки свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну  участь в загальноєвропейському  та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом. Проте  висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в  інтересах країни.  Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

    Тому  назріла нагальна необхідність у  зламі негативних тенденцій, що склалися в науковій сфері, спрямуванні державної  політики на формування якісно нового науково-технічного потенціалу, максимального  його використання для переведення  вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку.

    Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування знаннєвого суспільства Україна повинна  мати ефективну науку світового  рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення  та інформаційне забезпечення їх праці, раціональну організацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських розробок, розвинуту систему комерціоналізації  наукових результатів, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом.

    Отже, існує потреба в перегляді  й актуалізації змісту державної  наукової політики, визначеності її доктринальних  завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству  механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

Система освіти і підготовки спеціалістів

    Для потреб інноваційного розвитку країни освіта відіграє надзвичайно важливу  роль. Вона є не лише зв’язуючою, але  й конструктивною  ланкою в  системі  трьох головних складових інноваційної економіки – «наука – освіта – виробництво». У цьому поєднанні  освітній потенціал виступає одночасно  як джерело поповнення науки кадрами  і як головний фактор оволодіння робочою  силою, всім населенням сучасними знаннями, необхідними для забезпечення економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на основі використання передових досягнень науки, технологій, інновацій.

    Українські  ринкові неоліберальні реформи, які проводилися, як правило, лише заради зміни форми власності, звільнення процесу накопичення капіталу від  регулюючого контролю держави, абсолютної лібералізації цін, комерціоналізації  всіх видів людської діяльності, в  тому числі освітянської, майже зовсім не спиралися на ті величезні можливості, які закладені в освітньому потенціалі суспільства. Сумний досвід таких ринкових трансформацій свідчить про суттєве  зниження якості освітньої діяльності і формування робочої сили, в тому числі її найбільш висококваліфікованої частини.

    Втрата  якості освітнім потенціалом, котра  сталася  в ході проведення ринкових реформ, пов’язана з наступними причинами.

    Перша: надмірна комерціоналізація освіти, особливо вищої, яку в Україні скромно трактують як введення оплати за освітні послуги.

    Платність вищої освіти в Україні є найвищою серед європейських країн (в середньому майже на порядок). Нарощується платність  і в системі  середньої, а також  дошкільної освіти. В умовах зростаючої економічної нерівності населення  країни, яка є вищою, ніж, наприклад, у скандинавських країнах, в 4–5 разів  і навіть у 1,5 рази більшою, ніж в  США, масштабне поширення платності  освіти стає нездоланною перепоною  на шляху отримання якісної освіти для значної частини української  молоді.

    Що  стосується «контрактників», то навіть для державних учбових закладів вони сьогодні є важливим джерелом їх існування. За таких умов вимоги до знань учнів і студентів  стають другорядними у порівнянні з  фінансовими потребами. Зростання  цих потреб закономірно призводить до зростання контингенту студентів, які оплачують своє навчання. Відповідно виникає потреба у нових викладачах. У відповідь на це вищі навчальні заклади високими темпами нарощували свої аспірантури і докторантури. Проте сьогодні, за винятком 10–12 університетів, які зберегли в певній мірі свої науково-дослідні традиції і відповідну наукову базу, здійснюється підготовка не науково-педагогічних кадрів, а суто викладачів.

    Сьогодні  на вузівський сектор науки припадає менше 7% загальних асигнувань на всю  науку, а частка фінансування науково-технічних  робіт у вузах складає лише 3% загальних коштів на їх утримання, що значно менше аналогічних показників у дореформений час в України  і в теперішній час в розвинутих країнах.

    Друга причина. В учбовому процесі на всіх стадіях освітньої системи значно понижена роль викладання природничих наукових дисциплін, що у минулому у вітчизняній освіті забезпечувало загальний високий рівень фундаментальної підготовки учнів і студентів, формувало їх науковий світогляд та інноваційну культуру. Надія на те, що нам допоможе підвищити якість освітньої системи «Болонський процес», тільки відволікає від реальної оцінки накопичених проблем та пошуку їх рішень. Те, що пропонується «Болонським процесом», має бути конкретно спроектовано на проблеми і можливості української освітньої системи. Доки це жодним чином не відбувається, в результаті чого «болонізація» української освіти сприяє лише наростаючому відтоку найкращих випускників українських вузів і аспірантур за кордон.