Проблема  полягає в тому, що дуже низьким  залишається рівень затребуваності результатів аграрної науки сільськогосподарським  виробництвом, що закономірно призводить також до зниження якості її функціонування. Головна причина полягає в  тому, що в Україні не сформувалися крупні сільськогосподарські підприємства і не відбулася ринкова інтеграція фермерських господарств. На початок 2008 р. майже 70% господарств мали в  своєму розпорядженні сільськогосподарські угіддя розміром до 100 га, що автоматично  робить їх нездатними до використання сучасних дороговартісних технологічних  і технічних засобів виробництва. До того ж в аграрному секторі  набирає обертів тенденція скуповування торговельним, фінансовим та промисловим  капіталом корпоративних прав засновників  сільськогосподарських підприємств, що призводить до відчуження значної  кількості угідь із сільськогосподарського виробництва.

    Аграрна наука на 75% фінансується  за рахунок  державного бюджету (наука країни в  цілому – на 39%). Такий стан – ще один доказ, який свідчить про неефективність проведених в аграрному секторі  реформ, внаслідок яких аграрна наука  залишилася відірваною від сільськогосподарського виробництва і слабо комерціоналізованою, що суперечить світовому досвіду. У  розвинутих країнах аграрна наука  є найбільш комерціоналізованим  сектором наукових досліджень. 

    Зрозуміло, що за умов збереження існуючої архаїчної  організації українського сільського господарства, коли технічні засоби для  більшості підприємств, особливо фермерських господарств, залишаються недоступними, виробник сільськогосподарської продукції відтиснутий від її покупця численними перекупщиками, кредитори закабаляють аграріїв непідйомними кредитами на придбання сучасної матеріальної бази, на розгортання  інноваційної діяльності не вистачить коштів не тільки самих аграріїв, але й усіх доходів країни.

    У рамках нав’язаної селу доктрини неоліберальних реформ створити в  Україні в найближчій перспективі сучасне  ринкове інноваційне  сільське господарство, здатне забезпечити  в повному обсязі потреби населення  в продуктах харчування, а тим більше успішно  конкурувати з  аграріями інших  країн, фактично неможливо. Тому держава і суспільство мають здійснити масштабні заходи з метою захисту сільськогосподарського виробника від руйнівної сили неолібералізму і створення економічних, правових, організаційних, соціальних та інших умов для спрямування реформ на забезпечення інноваційного розвитку цього найважливішого для нормального життя країни і суспільства сектору економіки.

Легка промисловість і  виробництво середньо- і високотехнологічної  продукції широкого споживання

    Потенціал української легкої промисловості  не відповідає суспільним потребам ні в кількісному виразі, ні з точки  зору якості продукції, що виробляється. У 2007 р. обсяг реалізованої продукції  легкої промисловості становив лише 1% усієї продукції промисловості. До того ж відбувається подальше зниження обсягів випуску найбільш востребуваної  продукції легкої промисловості  – одягу. Якщо промисловими товарами власного виробництва Україна забезпечується лише на 60–65%, а інноваційною продукцією – на 25–30%, то забезпеченість продукцією легкої промисловості, в тому числі  інноваційною, на порядок менша.

    Показники ефективності української легкої промисловості  значно нижчі рівня аналогічних  показників розвинутих країн Європи. За рахунок імпорту покриваються потреби не тільки в самій продукції  легкої промисловості, а й ресурси  забезпечення високотехнологічного виробництва: механічного обладнання, машин та механізмів, текстилю і виробів з  нього (71,3%) тощо.

    За  інноваційністю, технологічним рівнем і конкурентоспроможністю вітчизняна продукція легкої промисловості  ще суттєво поступається розвинутим країнам. Легка промисловість має  найнижчий серед інших галузей  промисловості рівень кадрової та вартісної  наукоємності. Понад 90% продукції легкої промисловості, що виробляється в Україні, не має сучасного наукового забезпечення. В останні роки скорочується підготовка для цієї галузі висококваліфікованих кадрів, в тому числі наукових. Скорочується також і кількість підприємств  цієї галузі.

    Ще  в гіршому стані, ніж легка  промисловість, знаходиться в Україні  виробництво низки найбільш востребуваних  населенням видів середньо- і високотехнологічної  продукції широкого вжитку. Зокрема, це стосується в першу чергу таких  товарів, як пилососи, телевізори, велосипеди та ін. Так, українських пилососів  в 2007 році випущено в 900 разів менше, ніж в 1990 році, велосипедів в 5 разів  менше, телевізорів в 2007 році випущено менше, ніж в 1965 р.

    Майже повна залежність української економіки  від імпорту середньо- і високотехнологічних  побутових товарів, як і від широкого асортименту продукції легкої промисловості, свідчить про  вкрай низький рівень вітчизняного науково-технічного та виробничого  потенціалу в цих галузях, що потребує пріоритетної уваги і підтримки  держави, підприємств і організаторів  науки.

    Не  менш актуальною є проблема інноваційного  розвитку вітчизняної фармацевтичної галузі, яка в світі є найбільш наукоємною і прибутковою галуззю  економіки. У вітчизняній фармакології останні п’ять років намітилися деякі позитивні зрушення. Зокрема, зростає кількість випуску нових  для України лікарських засобів, розширюються географія і обсяги експорту ліків, здійснено деякі  кроки переходу  до європейських стандартів. Проте нехтування розвитком  української фармацевтичної науки (її фінансування за останні 10 років  зменшилось на 46% у порівняльних цінах) призвело до того, що вітчизняна фармацевтична  галузь фактично повністю перейшла на виробництво «генериків» – повторення застарілих і тому неконкурентних лікарських засобів. Ринок фармпрепаратів в  Україні заполонила надзвичайно  дорога продукція зарубіжних фірм, недоступна значній частини населення.  Це має вкрай негативні соціальні  наслідки і є причиною величезних економічних втрат: фактично населення  України вимушене інвестувати в  зарубіжну фармацевтичну науку  для підтримання її конкурентоздатності  більше коштів, ніж вкладається в  усю вітчизняну науку.

    Наведена  характеристика стану інноваційного  розвитку економіки України свідчить про існування широкого кола гострих  проблем, подолання яких неможливе  без ретельного визначення тих потенційних  можливостей, які присутні в національній економіці і які мають стати  опорними точками для переходу України  на інноваційно-інвестиційну модель розвитку. Найважливішими з них є:

• наявність в Україні світового рівня людського капіталу і можливість його збільшення за рахунок повернення у вітчизняну економіку значної кількості українських зарубіжних «заробітчан»;
• багаті та диверсифіковані природні ресурси, включаючи мінеральні, земельні, водні, енергетичні та інші;
• наявність потужного промислового потенціалу, який забезпечує майже половину випуску товарів і послуг, більше 90% товарного експорту країни;
• наростання в останнє десятиріччя загальної тенденції до відновлення і збільшення обсягів промислового виробництва, особливо машинобудування¹;
• наявність наукових і виробничих досягнень світового рівня: ракетно-космічних технологій, літакобудування, матеріалознавства, виробництва штучних матеріалів тощо;
• вигідне географічне розташування стосовно транзиту ресурсів, товарів і переміщення людей.

ІІІ. Основні виклики, які формують довгострокові  зовнішні і внутрішні  передумови перспективного розвитку економіки  і суспільства  України, відповіді  на які мають базуватися на новій стратегії  використання наукових знань, технологій та інновацій

    До  ключових викликів, які потребують стратегічних змін в державній науковій та інноваційній політиці, належать:

• глобалізація і неолібералізація світової і більшості національних економік, в тому числі української;
• безальтернативність сталого економічного розвитку для кожної країни;
• нарощування в світі темпів технологічного прогресу, перехід національних економік на найвищі технологічні уклади;
• погіршення демографії, зниження якості трудових ресурсів та посилення процесів міграції населення.

Глобалізація  і неолібералізація

    Протягом  останніх десятиліть в світі відбулися  два супермасштабних явища, які  докорінно змінили організацію  економічного життя на світовому  і національному рівнях: глобалізація та неолібералізація. Глобалізація сформувала наднаціональні мегапотоки, які прискореними темпами переміщують інтелектуальні, матеріальні, фінансові та інші фактори  виробництва, і накопичення капіталу по всьому глобальному просторі незалежно  від наявності державних кордонів. Успіх країни або підприємства в глобалізованій економіці залежить від здатності зайняти свою позицію на ринковому просторі, запропонувати більш конкурентну продукцію, ніж інші учасники ринку. А це можливо лише за умов підтримки високої інновативності національної економіки та окремих підприємств.

    Глобалізація  сприяла також небаченому розповсюдженню в світі неоліберальної економічної  доктрини, яка  ставить вільний  ринковий обмін в основу всіх людських відносин, абсолютно лібералізує  економічне життя, звільнює капітал  від контролю держави та суспільства. Найбільш ортодоксальна модель неолібералізації взагалі передбачає відсторонення держави від втручання в економіку. За такою моделлю здійснювалися ринкові реформи в нових пострадянських країнах, зокрема в Україні.

    Як  свідчить аналіз розвитку  економіки  в світі і на рівні окремих  країн, неолібералізація призвела до тяжких наслідків: з 70-х років ХХ ст., коли стала розповсюджуватися в світі  ця модель ринкових відносин, почали знижуватися  темпи економічного зростання (ВВП  на душу населення), відбувається безпрецедентне зростання економічної нерівності як серед країн, так і серед  населення.

    Сьогоднішня економічна криза - це найбільш концентрований вираз краху неоліберальної ідеї організації економічного життя. Цей крах об’єктивно обумовлений внутрішньою природною властивістю неолібералізму. Вона полягає в тому, що в умовах абсолютної лібералізації економічного життя відбувається відокремлення грошового капіталу від матеріального виробництва та його зростання і накопичення головним чином шляхом нарощування фінансових угод. Якщо до неолібералізації інноваційний фактор забезпечував в розвинутих країнах до 70% і більше економічного зростання, то з утвердженням абсолютно ліберального ринку головним фактором зростання стали гроші. Проте таке зростання в значній мірі є фіктивним.

    Неолібералізм, віддаливши державу від безпосередньої участі в економічному процесі, не просто призвів до відриву фінансової системи  від матеріального виробництва  й до  переносу конкуренції з  нього у сферу фінансових операцій, але й створив умови для  її паразитування на виробничій сфері, для зростання спекулятивної  компоненти в економіці. Так, якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних  фінансових угод відносились до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90-х років це співвідношення змінилося на  протилежне.

    І, нарешті, неолібералізм сприяє посиленню  капіталізації інновацій і гальмує  процес їх соціалізації. В умовах неолібералізму об’єктивно зростає ризик для  розгортання кризи інноваційного  розвитку економіки. Ця криза специфічна для країн з різним рівнем економічного розвитку. Для країн з розвинутою економікою криза настає внаслідок домінування в економічному зростанні фінансового фактору. Для менш розвинутих - за рахунок поступового руйнування їх інноваційного потенціалу. Останнє в повній мірі стосується України і є для неї тим викликом, який потребує негайної відповіді.

Сталий  економічний розвиток

    Зростаюча залежність національної економіки  від зовнішніх факторів, в тому числі негативних, обмеженість і  дороговизна енергетичних ресурсів, необхідність більш раціонального  використання сировинної бази і робочої  сили мають служити стимулом для  використання інновацій задля підвищення потенціалу віддачі від наявних  в країні та імпортованих з-за її меж  ресурсів, переходу вітчизняної економіки  до стандартів економічно безпечного виробництва і споживання з метою  забезпечення сталого економічного розвитку в цілому.