Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

    Третя причина. З початком ринкових реформ майже повністю ліквідовано середню ланку системи професійної підготовки кадрів – професійно-технічні училища і технікуми, які виконували важливу функцію у формуванні робочої сили шляхом поєднання передових знань і сучасних технологічних навичок. Зараз відчувається гостра потреба виробництва передусім в таких фахівцях. Проте у 2007–2008 рр. у професійно-технічних навчальних закладах, які поступово почали відроджуватися, підготовлено у 6,2 рази менше кваліфікованих робітників у розрахунку на 10 тис. населення, ніж у вищих навчальних закладах. 

    Однією  з причин, що гальмують розвиток системи професійної освіти, є  зниження престижності робітничих професій. У свою чергу це обумовлено тим, що у вітчизняній економіці домінують  робочі місця низькотехнологічної  укладності, які малопривабливі для  сучасних фахівців, особливо молодих. В Україні необхідно створювати в достатній кількості нові сучасні  робочі місця, привабливі і для випускників  навчальних закладів, і для  забезпечення повернення у вітчизняну економіку  українських зарубіжних заробітчан.

    Слід  зазначити також, що в Україні  слабо розвинута система післядипломної освіти, вона не забезпечує у відповідності  з вимогами інноваційного розвитку неперервне оновлення фахового рівня  всіх працюючих членів суспільства. На підвищення рівня кваліфікації в Україні витрачається на порядок менше часу, ніж в інноваційно розвинутих суспільствах.

      За останні два десятиріччя  відбувся розрив зв’язків циклу  «наука – освіта – виробництво», освіта, як і наука, залишається  майже повністю відстороненою  від процесу формування інноваційної  економіки. Гострота і складність  цієї проблеми потребують системних  стратегічних рішень.

    Щодо  переваг України в освітній сфері, то до таких можна віднести наступні:

• достатньо високий рівень освіти населення, який співставний з середньоєвропейськими показниками;
• позитивна тенденція до зростання останніми роками кількісних показників дітей і молоді, охоплених освітою, загальної чисельності студентів, розвинута інфраструктура шкільної і професійної освіти;
• багата історія, традиції і позитивний теоретико-методологічний та методичний досвід вітчизняної педагогічної школи, особливо надбання у сфері поєднання навчального процесу з елементами науково-дослідної діяльності, залучення учнівської і студентської молоді до вирішення практичних завдань;
• збереження значного науково-педагогічного потенціалу, який за певних умов здатний суттєво вплинути на здійснення змін в освітній сфері в напрямі її інноваційного розвитку;
• посилення відкритості національної освітньої системи, ступеня її інтеграції в європейську і світову освітні системи, що сприяє об’єктивізації оцінки рівня роботи навчальних закладів, активному використанню найкращого світового досвіду в цій справі.

Інтелектуальна  власність

    Інтелектуальна  власність визначається результатами наукової і винахідницької діяльності – кількістю патентів і їх вартістю, а також результатами їх використання – часткою в обсязі продажу  нової продукції або часткою  наукоємної продукції, а також як валовий прибуток від реалізації нової продукції. Важливим інтегральним показником є обсяг доданої вартості в загальному обсязі ВВП або у  вартості продукції.

    До  середини 90-х років Україна мала доволі активний винахідницький потенціал. Майже 40% з усіх винаходів СРСР мали українське походження. За кількістю  винаходів відносно чисельності  населення Україна майже не відставала від лідируючих в цьому плані  країн. Проте, як в минулому, так і  зараз, Україна значно відстає за показником зарубіжного патентування. Причому в наш час значна частина  потенційно значимих винаходів, отриманих  українськими винахідниками, заявляються  в зарубіжних країнах без визначення їх належності до України.

    В економіці України склалися несприятливі умови не лише для самої винахідницької діяльності, а і для використання винаходів. Винахідництво і раціоналізаторство втратили свій характер масового руху, що ускладнює перспективні можливості економіки розвиватися по інноваційному  шляху. Причому в останні роки ці умови ще більше погіршилися [дивись додаток 5].

    Так, за останні 5 років кількість поданих  заявок на винаходи за національною процедурою від вітчизняних заявників зменшилась на 31%. Найбільш суттєве зниження кількості  поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18%) мало місце у 2008 році внаслідок  збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які  відповідно до Постанови Кабінету Міністрів  України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова  вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені  до 35 разів. У цілому патентна активність національних заявників у поданні  заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні в останні 3–4 роки приблизно у 2 рази нижча, ніж  в Російській Федерації. Відставання  в теперішній час України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше.

    Не  відповідає потребам забезпечення оновлення  технологічної бази держави та зростанню  конкурентоспроможності вітчизняної  економіки формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів склала всього біля 23 тис. шт., причому із загальної  їх кількості національним заявникам  належить не більше половини, або всього приблизно 210–220 патентів на 1 млн. населення.

    Внаслідок неврегульованості питань комерціалізації  та введення в господарський обіг результатів інтелектуальної діяльності з урахуванням оптимального поєднання  інтересів їх творців, бізнесу та держави обсяги нематеріальних активів  не перевищують 1,5% вартості основних засобів, що значно нижче середніх показників в країнах ЄС, де їх обсяги дорівнюють 50–80% балансової вартості підприємств  та організацій.

    Разом з тим Україна має певний потенціал  зростання інтелектуальної власності  і можливості підвищення ефективності її використання:

• в останні роки складається позитивна тенденція щодо зростання кількості використаних об’єктів промислової власності, за період з 1995 року по 2007 рік – майже у 4 рази;
• незважаючи на суттєвий занепад вузівської науки, в цій сфері залишився значний потенціал творців інноваційної вартості. На організації освіти припадає більше половини заявок на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що надходять до Державного департаменту інтелектуальної власності;
• зростаючу активність у створенні і особливо у забезпеченні виробництва об’єктами інтелектуальної власності демонструє Національна академія наук України. Починаючи з 2005 року постійно зростає кількість угод щодо використання створених нею об’єктів інтелектуальної власності, зокрема кількість патентів – в 1,6 рази, ліцензійних угод – в 1,3 рази;
• наявний значний потенціал аграрної науки щодо створення нових сортів рослин і селекції нових порід тварин.

Оцінка  інновативності економіки

    Інноваційні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується  з кожним роком і становить  зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж  в інноваційно розвинутих економіках. Наукоємність промислового виробництва  знаходиться на рівні 0,3%, що на порядок  менше від світового рівня. При  цьому майже третина коштів, що витрачаються на інноваційну діяльність, припадає на закупівлю обладнання, в той час як на придбання прав на нову інтелектуальну власність або  на проведення НДДКР витрати на порядок  менші. Майже половина з інноваційних підприємств взагалі не фінансують проведення в інтересах свого  виробництва наукових досліджень.

    Таке  становище обумовлено як браком коштів, так  і відсутністю  в останні роки дійової державної  системи стимулювання інноваційної діяльності, зачатки якої були поступово скасовані  щорічними в останні 5 років поправками до відповідних бюджетних  та інших законів.

    Проте низький рівень наукоємності вітчизняного виробництва визначається не тільки дефіцитом грошей або браком стимулів і пільг. Фундаментальне значення має  структура економіки. В українській  економіці домінують низькотехнологічні галузі виробництва, які природно відносяться  до малонаукоємних галузей: добувна  і паливна – 0,8–1%; харчова, легка  промисловість, агропромисловість  – 1,2%. У цілому в Україні домінує  відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний  транспорт, багатотоннажна неорганічна  хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної  продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1%.

    Найбільш  інформативну оцінку стану інноваційного  розвитку України в розрізі ключових факторів, що його визначають, отримано на основі  використання індикаторів  Європейського інноваційного табло, які включають п’ять груп індикаторів: «рушійні сили інновацій», «створення нових знань», «інновації та підприємництво», «індикатори застосування інновацій», «інтелектуальна власність» [дивись додаток 6]. Для  об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України  важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського  інноваційного індексу, Європейського  інноваційного табло (ЄІТ).

    За  ЄІТ Україна знаходиться в  останній за рівнем інновативності четвертій  групі – «країни, що рухаються  навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу складають: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Україна – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Турція – 0,08. У порівнянні  з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно  у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – 2 рази (Великобританія – 0,48), від  країн «помірні інноватори» – 1,6 рази (Норвегія – 0,35).

    Ранжування  країн на основі цього комплексного індикатора інноваційного розвитку має цінність в тому плані, що цей  показник визначає, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Причому інновації в термінах ЄІТ розуміються в більш широкому контексті, ніж просто технологічні нововведення. Окрім досліджень, розробок, технологій, вони включають показники  технологічних дифузій, показники  поширення нових знань і ступінь  використання інформаційних технологій.

    З наведених даних видно, що переміщення  України сходинками інноваційного  розвитку вимагатиме величезних зусиль, ресурсів, політичної волі і високої  мобілізованості суспільства. Проте  для окремих секторів вітчизняної  економіки ці зусилля мають бути ще більшими, ніж в цілому по всій економіці. У першу чергу це стосується аграрного сектору, галузі легкої промисловості  та фармацевтики.

Стан  та проблеми інноваційного  розвитку аграрного  сектору

    Україна, яка має найкращі у світі природні та сприятливі кліматичні умови для  сільськогосподарського виробництва, внаслідок технологічної відсталості  та нераціональної організації реформованого  за неоліберальною моделлю аграрного  сектору сьогодні не в змозі забезпечити  своє населення доступною за ціною  і достатньою за стандартними нормами  харчовою продукцією. Виробництво сільськогосподарської  продукції на душу населення скоротилося  в 2007 р. порівняно з 1990 р. на 40%. До того ж на внутрішньому ринку відбувається виштовхування вітчизняної продукції  імпортною внаслідок її більш  високої конкурентоспроможності, досягнутої за рахунок використання більш передових, ніж в Україні, технологій.

    Реформи в сільському господарстві проводилися  передусім задля ліквідації існуючих крупних колективних і державних  господарств та розпаювання землі. Проте ефективного фермерства замість  цих господарств створити не вдалося, однак за час реформ село втратило 2/3 парку тракторів, зернозбиральних  комбайнів і вантажних автомобілів. Виробництво продукції сільського господарства лягло на плечі  господарств  населення, яке змушене за відсутності  технічних засобів і коштів на їх закупівлю перейти на примітивне ведення господарства. Таким способом в Україні виробляється понад 60% сільськогосподарської продукції, а деяких її видів – до 90 відсотків і  більше.

    Таким чином, найбільш суттєвими результатами реформування українського села  стали  катастрофічне падіння виробництва  сільськогосподарської продукції  і детехнологізація і деіндустріалізація аграрного сектору. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в  умовах масштабної  детехнологізації і деіндустріалізації аграрного  сектору майже повністю зберігся його науковий потенціал. З 1991 р. він  скоротився лише в 1,3 рази, в той час  як загальна чисельність дослідників  країни скоротилася у 2,6 рази. У цілому зменшення чисельності дослідників  в аграрному секторі було менш значним, ніж скорочення самого аграрного  сектору, включаючи обсяги виробництва  продукції, розмір ріллі, а також  чисельність зайнятих в цьому  секторі.

    Кадрова наукоємність аграрного сектору  за роки реформ навіть зросла. В інтересах  цього сектору сьогодні працює понад 11 тис. науковців (15% загальної чисельності  науковців країни), в тому числі 2,1 тис. докторів і кандидатів наук,  понад 200 академіків та членів-кореспондентів. Аграрний сектор обслуговує державна Українська академія аграрних наук, в  складі якої понад 120 наукових установ. На потреби цього сектору працює добре розвинута система навчальних закладів.