Інноваційна діяльність

складні і потребують детального регламентування. У договорі мають бути чітко визначені численні умови його використання, масштаби використання, ціна, підстави припинення та умови відповідальності.

Найбільш поширеними договорами на використання об’єктів

інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Світова практика їх

застосування значно удосконалила та уніфікувала форму ліцензійних

договорів. Як відомо, назва цих договорів походить від латинського слова licentia – дозвіл. У даному випадку – це дозвіл на використання результатів НТД, що оформляється договором.

За договором франшизи покупець за власний кошт створює необхідні виробничо-торгові потужності для випуску відповідної продукції, а продавець надає йому технологію, технологічний та навчальний супровід та інші послуги, що дозволяють покупцю більш впевнено, швидко й з меншими витратами вийти на ринки збуту та постачання.

Угоди “під ключ” широко поширені в багатьох країнах. Вони

передбачають доручення фірмі-виконавцю (підряднику) науково-

технічних розробок будівництво промислового або іншого об’єкту від

стадії проектування до поставок і монтажу устаткування. Дозволяючи

зацікавленим сторонам приступити до випуску високотехнологічної

продукції, не маючи для цього відповідного науково-технічного заділу, угоди “під ключ” забезпечують можливість придбання не тільки певних технічних, але і управлінських знань, і обходяться замовнику дешевше, ніж самостійне виконання всього комплексу робіт. Проте зловживати видачею замовлень з виконанням “під ключ” не рекомендується, оскільки можливе виникнення і поглиблення технологічної залежності замовника від підрядника. Наголошується, що будівництво заводів “під ключ, закупівля комплектного устаткування, окремих об’єктів техніки і інші торгові операції, по яких ноу-хау не передається, дозволяють тільки тимчасово, в межах морального старіння, експлуатувати закуплену нову техніку, але не дають можливості її відтворити, створити досконалішу, а, отже, ліквідовувати відставання, що намітилося або склалося .

Створення спільних «підприємств об’єднаних ризиків» (“joint

ventures”), як форма технологічного обміну, що швидко розвивається,

набула поширення починаючи з 60-х років минулого століття. При цьому внесок однієї із сторін здійснюється у формі передачі науково-технічних знань а, іноді, своєї репутації шляхом надання права використовувати в спільній діяльності добре відоме фірмове найменування. Інша сторона – спеціалізована організація або фонд – вкладає кошти зазвичай у вигляді безвідсоткового займу. У випадку успішного завершення проекту науково-технічні знання та кошти капіталізуються в статутний капітал компанії, у випадку невдачі – відповідно повертаються розробнику та списуються засновником на збитки.

Венчурне підприємство – одна з форм реалізації певного інвестиційного проекту, ефективність якого заздалегідь оцінена як висока. В той же час цей інвестиційний проект настільки складний і ризикований, що реалізувати його без організації особливого цільового підприємства дуже ризиковано хоча б тому, що в разі невдачі існує реальна небезпека «підставити» успішно працюючу фірму під борги за невиконані зобов’язання. Комерціалізація результатів НТД у випадку успішного виконання інноваційного проекту (спільного або венчурного підприємства) далі може бути здійснена або у формі продажу прав на застосування технології або випуск кінцевої продукції третім особам (звичайно за ліцензійним договором), або шляхом продажу пакетів акцій компанії за ціною, що значно перевищує первісну. Кооперація розробників та замовників передбачає різний ступінь розподілу між ними зобов’язань щодо просування і розвитку технології, та, відповідно, прибутків від цієї діяльності.

3. Система управління комерціалізацією

Система управління комерціалізацією результатів інноваційної діяльності складається з об’єкта управління та управляючої системи і є складовою системи управління новаційно-інноваційної діяльності [2].

В структурі об’єкта управління новаційно-інноваційною діяльністю нас цікавитиме структура системи інноваційної діяльності (Рис.1.).

Система інноваційної діяльності, складається із системи виробництва нововведень, системи експертно-правового оформлення результатів новаційно-інноваційної діяльності та системи комерціалізації новинок (проектної документації, ліцензій тощо) і нововведень (готової продукції, послуг, робіт).

Сфера виробництва нововведень відноситься до інноваційної діяльності й по суті є тиражуванням, серійним (масовим) створенням нововведень на базі новинок. Відображає процес масового випуску нововведень в результаті успішної апробації новинок на ринку. Особливість цього процесу полягає у тому, що тут не створюються новинки, а виробляються тільки ті, які вже знайшли свого споживача і мають високий рівень попиту, тобто перейшли в ранг нововведень.

Системи експертно-правового оформлення результатів новаційної діяльності та комерціалізації готової продукції інноваційної діяльності ми відносимо до обслуговуючих, а не до організаційних, так як вони завершують формування новаційного продукту, нововведення.

Система експертно-правового оформлення результатів поділяється на такі три групи:

o         система патентування та ліцензування;

o         система сертифікації, стандартизації та акредитації;

o         експертно-консалтингова система.

В системі комерціалізації продуктів новаційно-інноваційної діяльності ми умовно здійснили поділ на підсистеми в яких проводиться оцінка маркетингового середовища об' єкта та умов комерціалізації, формуються стратегії його продажу та здійснюється трансфер результатів інноваційної діяльності.

Функції системи комерціалізації.

Якщо комерційну діяльність розглядати як виконання простої формули “товар-гроші” при продажу і “гроші-товар” при купівлі, а гроші як еквівалент обміну, то комерціалізаційний процес можна досліджувати за функціями грошей. При виконанні простої формули купівлі-продажу будуть задіяні тільки дві функції грошей: мінової вартості та обміну.

На стадії виконання функції мінової вартості є обов’язковими процеси оцінки об’єкта продажу, встановлення масштабу, прийнятного діапазону цін та вигідних умов продажу.

А на стадії виконання функції обміну – переговорні процеси між покупцем та продавцем щодо умов купівлі-продажу об’єкта, їх домовленість та правове оформлення акту купівлі-продажу, сам факт купівлі-продажу.

Тоді, як реалізація функції мінової вартості потребує процесів оцінки об′єкта та умов його продажу і є першою складовою процесу комерціалізації, то функція обміну – процесів, за допомогою яких здійснюється купівля-продаж об¢ єкта і є другою складовою процесу комерціалізації. (рис.3).

Отже, загальні та спеціальні функції комерціалізаційної інфраструктури є такі:

Таблиця 1

Матриця функцій процесу комерціалізації