Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія 
Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існу-вання після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р. 
Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи. 
У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством. 
Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися. 
Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою. 
Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу зе-мель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладан-ня родового ладу. 
Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії. 
У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз пле-мен сходились на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари. 
Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії. 
Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом. 
Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, під-звітна народу. 
З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі. 
З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами. 
У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ. 
В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну. 
До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя. 
Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів. 
Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів). 
Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення. 
Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями. 
Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська. 
Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки. 
 
Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення 
Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду ро-дової організації і становлення держави погіршився стан ба-гатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт. 
Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався, а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала суворі звичаї патриціїв. 
Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою. 
На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. – консули. Їхні державні повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки в V – ІV ст. до н.е. від-бувалося в складній політичній обстановці. Плебеї вели впер-ту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної рівно-правності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сер-вія Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з патриціями і патриціанками. 
Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду ро-дового ладу. Рабовласництво набуває класичної форми. 
Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один одному. Раби не люди, а речі. 
Римське громадянство набувалось народженням від повноправних батька і матері. Інші випадки, наприклад, усиновлення іноземця, відпущення раба на волю, надання громадянства за заслуги та ін., були спочатку рідкісним явищем. 
Після досягнення повноліття римський юнак приводився батьком на форум (площа в Римі, де відбувався суд та інші офіційні дії) і записувався у відповідну трибу. З цього часу він ставав політично рівноправним. 
З політичним повноправ’ям пов’язувалось: 
а) право участі в народних зборах; 
б) право бути вибраним на посаду в римському урядовому і судовому апараті; 
в) право служити у війську. 
Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але, порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому ста-новищі. 
Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у війську. Щодо свого колишнього гос-подаря вільновідпущеник ставав клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі, матеріальній допомозі. 
У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю величезної території, склад його населення почав поповнюватись іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники, перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги перед Ри-мом або на основі спеціальних актів державної влади, що по-ширювались на окремі групи іноземців. 
Починаючи з ІV – ІІІ ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб. Праця рабів широко використовувалась у зем-леробстві і ремісництві. Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит рабів проводився тільки під час катування. 
 
Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями 
Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за формою правління. 
Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату), виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів, арис-тократичні – у сенаті та демократичні – у народних зборах. 
Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори (коміції). 
Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою установою і складався з 300 чоловік. 
На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат у сенатори повинен був походити із знатної сім’ї, бути багатим, мати в своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався. Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю. 
Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони, які виносились на об-говорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив право схвалю-вати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами. 
Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між воєначальниками та консулами. 
Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів. 
П’ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції республіки та привілеї знаті. 
Народні збори вважались законодавчими органами. Во-ни були трьох видів. Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно дотримувались. 
У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого до п’ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль плебсу в політичному житті. 
Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли законопроекти. Вони дарували громадян-ство або позбавляли права на нього. 
З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до плебейських зборів – зборів громадян за територіальними трибами. Їх називали плебейськими або трибут-ними коміціями. Належність до триби визначалась місцезна-ходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і про-водили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або едили. 
Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів – едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх з посади. 
Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебіс-цити підлягали затвердженню сенатом. 
Наприкінці ІV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія (287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні коміції збирались на форумі. 
Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток старовини. 
Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду, усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали злочини членів курії, поведінку ро-дичів. 
На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них відігравали понтифіки – авторитетні голови сімейств. 
Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим, діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як ознаку античної демократії. 
Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх замінили консули (опікуни держави), яких лише обирали. З патриціїв з 367 р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали висувати плебеїв. Консули могли діяти лише колегіально. 
Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік. Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кондидатуру на посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор, цен-зор, претор, народний трибун, до молодших – едили, квестори. Усі посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти, були виборними, підзвітними, строковими, ко-легіальними і безоплатними. Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни. 
Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в армії і досягти певного віку. 
Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор призначав собі по-мічника – начальника кінноти. Диктатор не відповідав за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожу-вало вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв’язку з кризовими ситуаціями на війні або всередині держави. 
Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату. Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов’язків входило складання списків гро-мадян за розрядами згідно з майновим цензом. Рішення цен-зора міг скасувати лише інший цензор шляхом накладення вето. 
Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому повинні були брати участь голови сі-мейств. 
Цензор давав від імені держави підряди на громадські роботи, стежив за якістю їх виконання, давав на відкуп збір податків, спостерігав за збиранням мита на митницях, за над-ходженням податків з провінцій. 
Претор – ця посада магістрата з’явилась у 367 р. до н.е. Плебеї дістали доступ до неї в 327р. до н.е. Преторів обира-лось двоє, а наприкінці республіки – 8. Спочатку вони були воєначальниками, заступниками консулів, виконували різні доручення сенату, вели засідання коміцій. З 242 р. до н.е. обов’язки преторів почали розподілятися. Один претор відав роз-глядом справ тільки римських громадян, інший – іноземців. 
Основним обов’язком претора з часом стало керівництво судовою діяльністю, переважно з цивільних справ. Він висловлював свою думку про прийняте там рішення, створював нові форми, так званого, преторського права – найважливішого джерела римського права. 
Посада народного трибуна була введена близько 494 р. до н.е. в результаті запеклої боротьби між патриціями і пле-беями. Трибунат був винятково плебейською установою. Трибунів спочатку було два, потім п’ять і врешті десять. Трибун не міг виїжджати з Риму, а двері його будинку завжди могли бути відчиненими для плебеїв, що шукали захисту. 
Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанови сенату. 
Крім того, трибун мав право заарештувати будь-яку осо-бу і піддати її прилюдному допиту. 
Будь-яке посягання на особу трибуна оголошувалось злочином не тільки проти держави, а й проти релігії. 
Поступово народні трибуни із захисників плебеїв пере-творились на виразників інтересів широких народних мас Риму. 
Суд. Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою. 
На першій стадії позивач і відповідач з’являлись у при-значений день на форум до претора. Там після клятв, що про-голошувались у конкретних для кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати.  
Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), день суду і зобов’язував сторони підкоритися судовому рішенню. 
На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало. 
З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить пре-тору, його формулі, що була юридичною основою для подан-ня позову, і його судового рішення. 
Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів. 
Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій відповідальності. 
Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим зобов’язаний народному ополченню перших віків своєї історії. 
Кожний римський громадянин з 17-літнього віку повинен був нести військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з 11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в армію бідняків, встановив солдатам платню і 16-річний строк служби, незалежно від війни і миру. Після за-кінчення служби солдати наділялись землею. 
З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп, армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слі-дом за ним Юлій Цезар (46 р. до н.е.) і його наступник Окта-віан Август (27 р. до н.е.) покінчили із римським республі-канським ладом, який занепадав. 
Управління провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному, колишні консули і претори. Їх влада – адміністративна, військова і судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської політики щодо завойованих територій було знамените “розділяй і володарюй”. 
У середині ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. 
 
Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі 
У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор’ям. За-войовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон сестерцій. 
Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжува-вся прямо протилежним процесом розорення римського се-лянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. 
Неминучим результатом цього процесу було крайнє за-гострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і вели-ким землеволодінням. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів. 
У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності, – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га). Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі. 
Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змісти-ти народного трибуна Октавія, який наклав вето на законо-проект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство на-родного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очі-кувати, проведення реформи було фактично призупинене. 
Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Вида-тний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Ті-берія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Граха, як і його брата, було вбито. 
Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Тому був можливий її пе-реділ. Цією можливістю скористується в свій час і Юлій Це-зар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлю-вав, що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її своєю власністю. 
Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки. 
Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства. 
Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами прав-лячого класу розгорілась з новою силою. 
Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів. 
Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.). 
 
Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату 
Головною причиною встановлення імперії було різке за-гострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії. 
У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.  
Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію. 
Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії. 
У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи римського народу. 
За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією. 
На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса. 
Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. 
Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією. 
Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа. 
Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. 
Були введені посади: 
– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; 
– начальника постачання продовольством. 
У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. 
Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників. 
За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. 
Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії. 
 
Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана 
Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою. 
Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась. 
Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням. 
Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми. 
Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали. 
Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. 
До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням. 
Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст. 
Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії. 
Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів. 
Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення. 
Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рі-шення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку бу-ла в руках легата. 
Заворушення рабів та інших пригноблених верств насе-лення придушувались за допомогою зброї преторіанських ко-горт. 
Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії. 
Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь. 
За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. 
Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів. 
 
Джерела римського права 
Періодизація історії римського права не співпадає з пе-ріодизацією історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку країни. 
Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів. 
Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). 
Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. 
Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями. 
У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини. 
Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іно-земцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів. 
Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися. 
Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями. 
Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в ку-півлі нареченої (у манципаційній формі). 
Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу. 
Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини. 
Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”. 
Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей. 
Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно. 
Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном. 
Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави. 
Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство. 
Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду. 
Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів. 
Про навмисні вбивства не згадується взагалі. 
Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним. 
У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі. 
Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність. 
На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін. 
Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, та-ким чином, справедливість має перевагу перед жорстким ро-зумінням права. 
На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”. 
Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного. 
Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом. 
Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути. 
Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута. 
Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця. 
Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”. 
Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов. 
Для дійсності договорів необхідно:  
а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;  
б) відповідність договору права (закону). 
Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”. 
Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі. 
В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ. 
Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода). 
За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди. 
Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на по-чатку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу. 
Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника. 
Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях. 
Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині. 
Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином. 
Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали. 
Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній ро-дич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів. 
Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і заві-рятись свідками. 
Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів. 
Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магі-стратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати. 
При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося. 
Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею. 
Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна. 
Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням. 
Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець. 
Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.