Зброя і формація

     ПЛАН 

     Вступ

     1. Організація козацького війська

       1.1 Запорозьке військо.

       1.2 Козацька рада

       1.3 Військова старшина

       1.4 Корогви

     2. Зброя і формація

       2.1.Число війська

       2.2.Реєстрові козаки

       2.3.Зброя

       2.4 Утримання війська

       2.5 Військо в бою

       2.6 Бій.Табор

       2.7 Бій кінноти

     Висновки

     Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП 

     Коза́к  — представник військового стану, воїн-найманець. Член самоврядних військових громад, що з 15 століття існували на теренах  українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козака була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових компаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

     Достеменно  відомо, найперші згадки про українське козацтво з`явилися в Західній Європі на рубежі XV-XVI ст. Одна з таких писемних згадок про козаків зустрічається  в генуезькій хроніці за 1474 рік. За свідченням тогочасних літописців перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.

     У 17 столітті козаки були організовані у  дві воєнні державні формації —  Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, оросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни

     Козаки  здійснили величезний вплив на формування українського народу - важливої етнічної спільноти Східної Європи.

     1 ОРҐАНІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА 

1.1 Запорозьке військо 

       Ідея  окремого самостійного козацького війська  зродилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед степів і диких піль, на недоступних Дніпрових островах добичники і вояки з України зорґанізувалися у вільне, незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеолоґія і козацькі змагання. Цим окремим, ориґінальним життям козаччини-жила поверх трьох століть.

       Суцільність козаччини спиралася  на тому, що козаки були не тільки військом, але й суспільною верствою, зі своїми соціальними аспіраціями. Всі козацькі права и привілєї були відомі під назвою вольностей запорозького війська. За ці вольности,”кровю добуті предками нашими”, “належні лицарським людям”, “надані князями руськими и королями”, козаччина вела вперту боротьбу ввесь той час, як була під польською владою. Ці домагання зводилися до таких пунктів: вільно вибирати військову старшину; мати власний незалежний суд; не платити ніяких податків; проживати в усіх державних і приватних землях; користуватися безплатним утриманням під час походів і постоїв війська: вести лови и риболовство на Низу; виробляти пиво и горілку без державник оплат; свобідно дідичити “відумерщйну”, тобто .спадщину по померших козаках; хо-дити в походи “на полі и на морі”; найматися на службу чужоземним володарям. За ці “вольности” козаки вели вперту боротьбу з   Польщею    і   в цих змаганнях розвинулося козацьке братерство і солідарність, витворились спільні ідеолоґічні основи запорозького війська. Повстання з 1648. р. дало козаччині широкі простори Наддніпрянщини, аж по “лінію” на Случі. На цій території зорґанізувалася держава, яка цілком забезпечувала всі  “вольности” козацького стану. Пізніше витворилася старшинська аристократія, що почала використовувати козацькі вольности виключно для себе, а козацька “чернь” попала в залежність від неї. Але навіть  і  тоді запорозьке військо у своїх виступах назверх, особливо супроти Московщини, виходить  як  одноцільна,  солідарна орґанізація. 

     1.2 Козацька рада 

     Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний  устрій: всі важливі орґанізаційні  й політичні справи вирішувало все  військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна (“зуполна”), ч о р н а  або ч е р н е ц ь к а.  Всі ці  назви  означали більш-менш те саме, а власне, що право участи в раді мають усі козаки, так само старшина, як  і   “чернь”, тобто рядове військо. На раду зявлялися всі козаки, що тільки мали охоту чи змогу прийти на місце зборів. Так  нпр., у славній ніженській раді 1663 р. мало бути 40.000 учасників. Розуміється, що тоді на раді мали перевагу козаки з тих полків, де рада відбувалася. Виговський думав перевести реформу, дати рівне представництво всім полкам   і   наказав,  щоб на раду зявлялися тільки старшина  і  по 10 козаків із кожного полку. Але ця спроба репрезентаційної системи не повелася  і  козаки вважали це за порушення своїх прав.

       Рада  відбувалася  за давніми   військовими звичаями. На раду скликали,  б'ючи в бубни, чи літаври. На Січі перший знак давав  пушкар, стріляючи з найбільшої пушки. Тоді довбуш ізо свого куреня  виносив палочки до літаврів, ішов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив на їх майдані й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул, виносив з церкви корогву і   ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив далі в бубни   і  на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На Січі був у ХVI в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше нераз гетьмани давали наказ явл'ятися на раду “під горлом”, тобто під загрозою смерти... Військо уставлялося у велике коло або півколо,  відповідно до місця. Накінець приходив гетьман зі старшиною (aбо кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська, а довбуші віддавали їм честь, б'ючи в літаври.

       На раді проводив гетьман (чи  кошовий), а допомагала йому старшина. Особливу важливу роль мали о с а в у л и, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили “коло” козаків, вияснювали справу и питалися їх, які їx погляди. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і спільно з ними обговорювали спірні питания. Формального голо-сування на раді не булю. Козаки виявляли свою раду “гучком”,  голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то нераз доходило й до гострої боротьби, просто на шаблі.

       Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала умови з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодатний й орґанізаційний орган, йому мусили коритися всі інші установи запорозького війська. 

     1.3 Військова старшина 

     Командування  над військом виконувала військова  старшина різних ступнів. Головні козацькі уряди витворилися вже під кінець ХVІ. в., як тільки козаччина зорґанізувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в подробицях.

     На  чолі війська стояв г е т  ь м а н. Він був головою и представником держави, мав повну адміністраційну владу, широку участь у законодавстві й судівництві,  - але передусім він був найвищий полководець і орґанізатор війська. Підчас війни його влада над військом була небмежена, він орудував усіма військовими силами й непослушних мав право карати на горло. В орґанізаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях — також із генеральною радою, якій завдячував свій уряд. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із ґенеральної старшини або полковників.

     При гетьмані помічні функції мала військова  або .ґ е н е р а л ь  н а старшина, до якої належали ґенеральні обозний судді, підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

       Генеральний обозний, як указує  назва, мав передусім нагляд над військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний табір підчас воєнного походу, ґенеральний обозний заправляв також військовою артилерією, особливо ж тою, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилерією. ґенеральний обозний мав перше місце по гетьмані; у неприяві гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом. За Б. Хмельницького ґенеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

       Генеральні судді числом два,  проводили в найвищому, генеральному суді.

       Генеральний підскарбій кермував  державним скарбом, ґенеральний  писар був канцлером козацької  держави, вів найважніші внутрішні  й закордонні справи, кермував  генеральною військовою канцелярією.

       Генеральні осавули, числом два, мали передусім військові функції: обіймали командування над окремими частинами української армії підчас походу, переводили перегляд війська, мали провід над охотничими полками. На ґене-ральній раді, як уже було згадано, стежили за ходом нарад та розвідувалися, яка думка у приявних. На гетьманському дворі осавули в імени гетьмана вітали чужосторонніх послів.

        Генеральний хоружий (рідше “хорунжий”) доглядав військові корогви та  мав провід над відділом  надвірного  гетьманського війська.

       Генеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і товаришив гетьманові підчас походу. Під його проводом стояли бунчукові това риші.

       У полку була п о л к  о в а старшина: полковник,полкові  - обозний, осавули, хоружий, суддя  та належні до них нижчі  урядовці.

       Полковник мав подвійну функцію:  адміністраційну й військову.  Він стояв на чолі території  полку, мав під своєю рукою  всі уряди, виконував гетьманські  доручення, мав нагляд над фінансами,  вів суд, одне слово -- сполучував  у свойому уряді всі адміністраційні справи своєї округи. 3 військового погляду він був полководцем і орґанізатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні засоби, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у похід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової старшини, або зі знатних козаків.

     Полковий  обозний управляв полковим обозом і  артилєрією, а в неприяві полковника командував полком. При ньому були: полковий артилерійний о с а в  у л, полковий артилерійний п и с а р, хоружий полкової артилерії та отамани.

       Два полкові осавули доглядали  ладу и дисципліни в полку,  мали деякі поліційні обовязки, опікувалися полковою музикою.  Осавула заступав підосавулій.

       Полковий хоружий мав під своїм  доглядом полковий прапор. Деколи бувало двох полкових хоружих, один із них доглядав полкової “корогви”, другий — малого прапору, т. зв. значка. Під проводом хоружого стояли значкові товариші.

       Полковий суддя вів полковий  суд, мав свою канцелярію і  урядовців.

       Полковий  п и c a p  вів полкове діловодство.

       Сотенні уряди були: сотник, сотенний  осавул, хоружий і пиcap. Їx функції  в сотні були аналоґічні до  функцій полкової старшини в  полку.

       Над частиною сотні, куренем,  командував к у р і н н  и й  о т а м а н.  Коли він мав іще й адміністраційну владу у своїм городі ч и місті, тоді його звали г о р о д о в и м отаманом. По селах бували с і л ь с ь к і отамани.

       На Січі старшим над цілим  військом був к о ш о в  и й отаман, а при ньому старшинські  уряди мали суддя, осавул, писар.  Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар.

       Б у л а в а була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581. р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: “Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували”. Гетьмани діставали булави від війська і від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. Так нпр. Богданові Хмельницькому король Ян Казимир прислав був булаву, висаджувану туркусами; другу булаву надіслав цар Олексій. Як виглядала булава, це бачимо з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. На врочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський чура.

       Бунчук це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж  3 метри завдовжки, закінчений  металевим “яблуком”, зпід якого  звисало кінське волосіння. Бунчук  носив бунчучний над гетьманом,  особливо, коли гетьман був між  військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.