Ліквідація української державності у XVIII ст

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЄКОНОМІКО – ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІНФОРМАЦІОНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з історії  України

на тему «Ліквідація української державності у XVIII ст.» 
 
 
 
 
 
 

                                                   студентки 1 курсу

                                                   спеціальності

                                                   «Документознавство та

                                                   інформаційна діяльність»

                                                   заочного відділення

                                                   Усеїновой Х.В. 

                                                   Викладач 

                                                   доц. Тарнавський І.С. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2011

 

ЗМІСТ 
 

Вступ  3

1. Політика Катерини II по відношенню до України 4
2. Ліквідація Запорізької Січі. Переселення козаків на Кубань 8
3. Поділи Польщі і Україна 13
4. Висновок 15
5. Використана література 20

 

ВСТУП 

      Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота  влади в Україні зосередилась в руках Другої Малоросійської колегії  на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражено короткою фразою імператриці: «Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя и Слобожанщини поширювалися загальноросійські законі. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялась від військової служби та урівнювалася у правах з російськім дворянством. внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

      Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

 

1. Політика  Катерини II по відношенню до України

 

      Катерина  ІІ (02.05(21.04).1729 —17(06).11.1796) — російска імператриця (1762—96). До приїзду в Росію і прийняття православ’я (28 черв. 1744 з ім’ям Катерина Олексіївна) — принцеса Софія-Фредеріка-Августа з німецької династії Ангальт-Цербст. Від серпня 1745 — дружина спадкоємця російського престолу Петра Федоровича (від грудня 1761 — імператор Росії Петро III). Після палацового перевороту 28 червня 1762, здійсненого гвардейскимі полками в Санкт-Петербурзі, і вбивства Петра III узурпувала владу й відтоді відома як Катерина II.

      Катерина II була прихильницею абсолютизму й  стосовно України проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію її державної автономії та інкорпорацію її території до Російської імперії. У листопаді 1764 К. Розумовського було звільнено з посади гетьмана, а сам гетьманату інститут ліквідовано. Для управління Україною була створена друга Малоросійська колегія на чолі з графом П.Румянцевим. В інструкції, власноруч написаній у листопаді 1764 до щойно призначеного генерал-губернатора Малоросії, Катерина II піддала нещадній критиці адміністративно - політичний, соціальний і військовий устрій Гетьманщини, її судочинство і господарський уклад. Вона охарактеризувала період гетьманування К. Розумовського як час втрачених для імперії фіскальних можливостей. «Россия, — зазначалося в інструкції, — во время последнего гетманского правления почти никакой от того народа пользы и доходов поныне не имела». Імператриця звертала увагу свого намісника на те, що малороси, на її думку, відчувають стосовно всього великоросійського «внутреннюю ненависть», а тому, орієнтуючи його на радикальні дії, спрямовані на якнайшвидше перетворення Гетьманщини в звичайну провінцію імперії, вона водночас радила йому мати «и волчьи зубы и лисий хвост».

      За  рекомендацією Катерини II (вона не довіряла результатам попередніх переписів  населення в Гетьманщині) 1765—69 було здійснено Генеральний опис Лівобережної України, у ході якого складалися списки місцевого оподатковуваного населення та обліковувалися його земельний  фонд й ін. майно.

Прагнучи  зарекомендувати себе перед західними країнами як «освіченого монарха», Катерина II сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя в імперії, в т. ч. в Україні, зокрема ініціювала вибори депутатів до Законодавчої комісії з вироблення «Нового Уложення» та складання «наказів» депутатам від різних верств населення. В роботі комісії взяли участь представники від центральних урядових установ, дворянського стану, населення міст, козаків і навіть від державних селян. Катерина II власноруч написала і свій «наказ» до комісії, в основу якого поклала низку прогресивних для свого часу ідей, зокрема про поділ влади, релігіозна толерантність, гуманне поводження із заарештованими тощо. Найменш розробленим і досить невиразним в її «наказі» був лише розділ про селян. Однак уже перші засідання комісії засвідчили, що імператриця не планує змінювати традиційні соціально-економічні і політичні курси держави. Її уряд просто проігнорував найбільш важливі положення, що містилися в «наказах» від не панівних верст населення, а в грудні 1768 під приводом початку війни з Османською імперією діяльність комісії було припинено на невизначений час.

      У 1760—80 рр. було остаточно ліквідовано українське козацьке військо, Запорозьке військо, Лівобережні й Слобідські козацькі полки, а також традиційний адміністративно - військовий устрій в Україні. На території п’яти колишніх Слобідських козацьких полків було утворено Слобідсько-Українську губернію. Її центром ставав Харків, а колишні полкові міста Охтирка, Суми, Ізюм і Острогозьк (нині місто Воронезької обл., РФ) перетворені на провінційні містечка. Решта населених пунктів перейменовувалась у військові Слободи. Із п’яти козацьких слобідських полків були сформовані гусарські полки, що увійшли до складу російської армії.

      Лівобережні козацькі полки також були реорганізовані. На базі цих полків за указом від 28 червня 1783 було створено 10 регулярних кавалерійських полків, що теж увійшли до складу російської армії. Повне злиття українського козацького війська з російською армією відбулося 1789 і 1791, відтоді всіх українських військовиків офіційно стали називати так само, як і  російських, — солдатами і офіцерами.

      23 квітня 1775 спеціальна рада при  Катерині II розробила детальний  план ліквідації Нової Січі  та її збройних сил. Проти  Січі в червні 1775 кинули регулярні  військові частини, що по завершенні  тогочасної російсько-турецької  війни поверталися з театру  бойових дій. За чисельністю  вони в десять разів переважали  збройні сили козаків Січі. Після  зайняття Нової Січі тамтешні  оборонні споруди були повністю  зруйновані, там було розміщено  російський гарнізон.

      На  початку 1780 рр. ліквідація Української  козацької держави завершилася. За указом від 27(16) вересня 1781 Гетьманщина  була розділена на Київське намісництво, Чернігівське намісництво та Новгород-Сіверське  намісництво, що становили одну Малоросійську  губернію. Традиційний поділ на полки  та сотні було скасовано. Невдовзі перед  тим на частині території Слобідської  України було утворено Харківське намісництво (1780), пізніше в Правобережній  Україні — Катеринославське намісництво (1783), згодом — Вознесенське намісництво (1795). У Правобережній Україні  після другого поділу Польщі 1793 було створено три намісництва — Ізяславське  намісництво, Брацлавське намісництво  та Подільське намісництво.

      Припинили свою діяльність й українські фінансові  та судові інстанції. 1782 українську поштову  службу було повністю підпорядковано загальноросійського департаменту пошт. 1786 було ліквідовано Малоросійську  колегію.

Натомість було створено принципово новий, імперський адміністративно-політичний апарат. У  адміністративних і судових установах  переважну більшість місць посіли представники місцевої еліти. Більша частина  козацької старшини перейшла на службу до нової влади. Ті, хто залишався  у війську, одержували той чи інший офіцерський чин російської армії. Спочатку старшинські чини були зрівняні з російськими військовими табельними чинами, потім, 1784, — скасовані (залишилися тільки офіцерські чини). За указом Катерини II від 3 травня 1783 на території Лівобережної та Слобідської України було юридично затверджено кріпацтво. За «Жалуваною грамотою дворянству» 1785 українська козацька старшина була зрівняна в правах і привілеях з російським дворянством.

      Після секуляризації церкви і монастирських  земельних володінь, здійсненої згідно з указом від 10 квітня 1786, православна  церква в Україні повністю втратила свою автономію, а після приєднання до Російської імперії Правобережної  України (1793) там була ліквідована  Українська греко-католицька церква: унійні єпархії були скасовані, їхнє майно  конфісковано, унійні храми передавалися православним. Під тиском імперської адміністрації до православної церкви 1794—95 перейшло понад 1,5 млн греко-католиків.

      За  роки правління Катерини II Україна  була остаточно позбавлена власної  військової сили, власних державних  інституцій і власної церкви. Це призвело до того, що українці на тривалий час втратили перспективу національного  розвитку.

      Разом з тим у результаті російсько-турецької  війни 1768—1774, російсько-турецької війни 1787—1791 та 3-х поділів Польщі до складу Російської імперії ввійшли майже  всі етнічні українські землі, окрім  Галичини, Буковини та Закарпатської  України, а також півострів Крим..

      У 1787 Катерина II здійснила подорож на південь України і до вже завойованого Криму. Під час відвідування Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ), заснованого Г. Потьомкіним і названого на її честь, імператриця брала участь у закладці фундаменту Свято-Преображенського собору. У 1792 вона схвалила пропозицію місцевої влади Катеринослава встановити на території міста їй пам’ятник. (Щоправда, відкриття останнього відбулося набагато пізніше — 1846; пам’ятник проіснував до лютого. 1917).

      Дружні  стосунки Катерини II та германського імператора Йосифа ІІ сприяли розробці та затвердженню грецького проекту — відновлення  Візантійської імперії під скіпетром  онука Катерини II великого князя  Костянтина Павловича.

      У гуманітарній сфері політика Катерина II відзначалася посиленою русифікацією національних земель, що входили до складу імперії: 1766 Синод видав указ Києво-Печерській лаврі друкувати  тільки ті книги, що пройшли його цензуру, 1769 за указом того ж Синоду українські книги в церквах були замінені на московські, а букварі українською  мовою були повністю вилучені з ужитку. 1783 у Київській академії було офіційно запроваджено російську мову викладання, згодом (1786) в обов’язковому порядку  була введена система навчання, узаконена  для всіх навчальних закладів Російської імперії. 1789 за ініціативою Катерини II в Санкт-Петербурзі було видано «Сравнительный словарь всех языков», в якому  українська мова характеризувалася  як російська, спотворена польською. Неодноразові пропозиції щодо відкриття на українських  землях, зокрема в Києві, вищої школи, не знайшли позитивного вирішення з боку уряду Катерини II.

      З початком Французької революції  кінця 18 століття Катерина II остаточно  стала на шлях реакції. Останні роки її правління позначилися переслідуваннями прогресивної інтелігенції, закриттям  багатьох видань, зокрема сатиричних журналів, у діяльності яких раніше вона сама брала активну участь. 1796 вона планувала збройне втручання  у внутрішні справи революційної Франції.

 

2. Ліквідація  Запорізької Січі. Переселення козаків  на Кубань