Ліквідація української державності у XVIII ст

     Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився  не тільки з повсталими. Хвиля каральних  заходів і репресій звалилася  на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів  імперії. Тисячі людей в муках  були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які  вияви свободолюбства, незалежності, автономії.

     Доля  Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній  з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної  експедиції. Всесильний володар Південної  України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він  загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши  прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він  став виконавцем «монаршої волі» і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею.

     Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися  з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких  полків — загальною кількістю  понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро  Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, типовий ландскнехт. Він  був родичем Хорвата, управителя Нової Сербії, який виявив таку зажерливість щодо запорізьких земель, що навіть царський уряд за зловживання, насильства і грабунки змушений був віддати  його до суду.

     Текелі П.А. поділив своє військо, сконцентроване біля фортеці св. Єлизавети, на п'ять частин. Перший великий загін, яким він безпосередньо керував, складався з полків Пермського і Вятського карабінерних і драгунських, Охтирського і Острозького гусарських (колишніх слобідських). Орловського, Козловського, Бутирського, Інгерман-ландського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донських козацьких. Цей загін мав атакувати запорозьку столицю — Січ. Для наступу на паланки одночасно з кількох напрямків призначалися три ескадрони Волоського і Угорського гусарських і 11 ескадронів Єлизаветградського пікінерного полків, а також один Донський козацький полк. Під командуванням Г. М. Чорби це з'єднання рушило від річки Сукаглеї-Камишеватої до гирла Домоткані. Загін, очолений Г. М. Лопухіним у складі Харківського гусарського (також колишнього слобідського), Сибірського, Куринського і Низовського піхотних та трьох донських полків просувався від гирла Інгула до Кизикерменських укріплень (сучасний Берислав). У районі Нового Кодака та його околиць повинні були діяти під командою графа де Бельмена, Інгерманландський карабінерний, 2-й Московський піхотний і два донських полки. В напрямку від Катерининського шанця (сучасний Ольвіополь) до гирла Інгула наступав п'ятий загін, що складався з Астраханського карабінерного, двох козацьких. Молдавського і 12 ескадронів Чорного гусарського полків. У разі, коли б запорожці чинили сильний опір, угруповання Текелі мав підтримати резервний корпус генерал-поручика О. Прозоровського, розташований в Слобідській Україні.

     Царські війська швидко зайняли Запорожжя, певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності  січової залоги. Більша частина козаків  на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася  тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами. Залоги в паланках були ще слабші.

     Рапорт  Текелі від 6 червня дає змогу відновити  картину подій. У похід на запорозьке козацтво царські війська виступили 25 травня, 4 червня, ніде не зустрічаючи опору (козаки, мабуть, і гадки не мали, що після шести років спільних з російськими військами бойових дій вони йдуть їх завойовувати), Орловський піхотний полк під командуванням Язикова та загін кінноти, очолюваний Розеном, ніким не помічені, через зимівники, передмістя Гасан-баші і Новосіченський рентраншемент, де стояв царський гарнізон, підійшли до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Язиков поставив на вулицях передмістя охорону з числа своїх піхотинців. Царські війська блокували також січову гавань на річці Підпільній і захопили судна, що стояли там.

     Після цього Текелі послав полковника Місюрева до кошового отамана з вимогою, щоб  той прибув до нього. Місюрева довго  не допускали до коша (так називали козаки основне, укріплене ядро своєї  Січі). Пізніше, як свідчить Текелі, коли запорожці роздивилися, що вони оточені  й не мають змоги ні втекти, ні оборонятися, почались переговори з  царським полковником.

     Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошене «соизволение» Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не повідомив про старшинську раду за участю духовенства, бо не-знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій — столітнього діда, запорожця Коржа, яке узгоджується з інформацією, що її містять історичні народні пісні з циклу про зруйнування Січі. З обох джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. “ Небажанням проливати християнську кров” пояснили вони свою позицію цілковитої покори. Збройний опір царським військам міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були надто нерівні (три тисячі проти ста тисяч).

     Нависла загроза великого кровопролиття  і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі.

     Старшина  виїхала до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли кіш. Його залога була блокована. За наказом Текелі з січових сховищ забрали і вивезли у поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди і частина архіву пізніше  були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей  всі будівлі, крім укріплень, зруйновано. На Січі в той час було 500 козацьких  майстрових і торгових будинків. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під  склади. Протягом тривалого часу тут, як 1 на всій території окупованого  колишнього Запоріжжя, перебували царські  полки — піхотні, драгунський  і Донський козацький полк. На чолі управи окупованої запорізької території  був поставлений полковник Самарської паланки Петро Норов.

     Дехто із запорізької старшини, що займав позицію цілковитої покори монаршій волі, сподівався зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу на службі царського уряду. І  для декого ці надії здобули реальний грунт. Після зруйнування Січі царський уряд наділив ряд запорізьких  старшин офіцерськими чинами, землями  та ін.

     29 червня 1775 року виданий був указ  Сенату, де подавалися мотиви  знищення Січі і висловлювався  дозвіл видати утримання старшинам  і козакам, які не брали участі  «у вчинках кошового». На основі цього Новоросійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші цілком зберегли своє володіння і доскочили офіцерських чинів. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.

     З числа цих та інших старшин  були призначені керівники “уездов”, на які була поділена окупована територія. Новоселицького — Сидір Білий, Кальміуського  — Бершадський, Перевізького — Шульга, Личківського — Чернявський, Гардового  — Побігайло. Самарського перевозу — Легкоступ. У 1776 році “уездн”  були передані у відання російських офіцерів.

     Вищу  січову старшину репресували. Коли кошовий  отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися в таборі Текелі, їх зразу ж взяли під варту. Були віддані до суду з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани  Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин.

Тільки  через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 року, Катерина II сповістила населення  імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що “Сечь  Запорожская вконец уже разрушена  со изтреблением на будущее время  и самого названия запорожских козаков”. Прагнучи довести “незаконність” земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема твердили, що козаки в останні місяці перед скасуванням Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджійською угодою 1774 року. Хоча топографічний опис названого району, складений того ж таки року, свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, проте “запорожці досить зимівників мали”. Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 році татари багато запорізьких зимівників спалили. 

     Поширення української етнографічної території  наступало завдяки переселенню  Чорноморських козаків за наказом  цариці Катерини II із земель між Бугом  і Дністром на Кубань, на схід від  Азовського моря поміж ріками Кубанню  та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої  княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під  проводом свого полковника Сави Білого і там заклали першу козацьку оселю — Таманськнй курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чор помориш, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так салю як колись на Запоріжжі: Батурннський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять округ. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Караеунському куті, на тому місці, де отаборився козацький кіш, засновано місто, яке названо в честь цариці Катерини. II, яка віддала ці землі «у вічне посідання»,— Кагорі і Нодар'.

     На  Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини  могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. Із за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля. Обставині! вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Це змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з горцями або від ран,

     Крім  того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей умирало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чисельно скріплювалося не природним  приростом, а припливом нових сил з України.

     Оскільки  землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній козацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Передкавказі, що негативно відбивалося на сільському господарстві Кубані. 

     Переселення козаків на Кубань тривало упродовж ХIХ ст., а те більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально втікачі від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

На нових  поселеннях заводилися козацькі порядки  із питомою козацькою демократією, бо Катерина її дала їм широку автономію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, бо навіть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був першим й останнім виборним кошовим. По його смерті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" замінено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошовий" і введено назву ''наказний отаман". Так само скасовано уряди військового судді та писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав наказними отаманами козаків-українців (до1855 р.)

3. Поділи  Польщі і Україна

      Скориставшись ослабленням Польщі, правлячі кола Прусії, Австрії й Росії провели  її поділи, переслідуючи свої корисливі  цілі.

      Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина). Після третього поділу (1795 р.) – під владу Росії відійшла Західна Волинь. Польська держава перестала існувати. Незабаром на Правобережжі було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

      Тут доцільно відмітити, що об’єднання в  межах однієї держави – Росії  більшість українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XYIII ст. автономії Лівобережжя вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю.