Ліквідація української державності у XVIII ст

      Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі  також зазнали суттєвих змін. Австрійські  Габсбурги стали володарями великої  частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб, з яких близько 2 млн. – складали українці.

      Австрія дістала Галичину в стані занепаду. Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловості. Селянство страждало  під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер, ремісництво ледве животіло.

      Галичина  разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і  Лодомерії (Володимирії) з центром  у Львові. Східний кордон нового краю проліг по р. Збруч, яка стала  більш на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями. В адміністративному  відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780 – 86 рр. було запроваджено новий поділ, згідно з яким налічувалось вже 18 округів, з них 12 становили  українську частину краю — Східну Галичину. На чолі Галичини стояв губернатор, призначений Віднем.

      Представник освіченого абсолютизму, імператор  Йосиф II, намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини провів ряд реформ. Вже у 1774 р. було засновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою, трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. У 1784 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами, а в 1787 р. відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням українською мовою.

      Треба знати, що австрійський уряд значну увагу  приділив на впорядкування економічних  та соціальних відносин. У 1782 році було видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панів над  селянами: селяни дістали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно. Було введено також нове оподаткування – 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% – державі і 12% – панові. Нажаль, після смерті Йосифа II наступники його не дбали про долю селян. Все ж таки ці реформи багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на краще життя, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.

      У 1774 р. Австрія прилучила до себе північну частину Молдавії з містами: Чернівцями, Серетом і Сугавою. Деякий час  Буковина управлялася військовою владою, але у 1786 р. її приєднали до Галичини, і так перебувала вона до 1848 р., коли її відокремили в окрему провінцію.

      З перших часів австрійської влади  почалася інтенсивна імміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Вона сприяла тому, що в австрійців склалося уявлення, ніби Буковина взагалі  є румунською країною (тут було 69% українців), в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову. Все  це мало негативні наслідки для українців.

      У XVIII ст. для Закарпаття було добою  відносного спокою. Правління Марії  Терезії та Йосифа II позначилися  пільгами для селян: у 1766 р. була обмежена панщина, а у 1785 р. – скасовано  підданство селян. Проте, після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд відновив кріпацтво. Посилення панщини викликало  рух опришків, які громили поміщицькі садиби.

      Разом з тим, треба підкреслити, що у  багатонаціональній Австрійській імперії  жодна нація не мала абсолютної більшості, тому жодна культура не могла стати  пануючою (на відміну від Росії). Тому, захоплюючи нові землі, Габсбурги  не змінювали традиційних форм влади  на місцях. Це відбувалося тому, що імперія  не хотіла провокувати опір і тому, що їй бракувало сильних і централізованих  установ.

      Зі  встановленням у Західній Україні  влади Австрійської імперії з'явилася  така специфічна соціальна група  як чиновники. Переважно німці або  німецькомовні чехи, вони ніколи не були чисельною групою. Українці не мали доступу до політичної влади  через відсутність дворянства. Українці лишалися також поза сфери торгівлі і промисловості. Шляхта складалася з поляків і наприкінці XVIII ст. становила 3,4 % провінції. Більшість  західних українців складали селяни-кріпаки (панщина досягала 5-6 днів на тиждень). Виразну соціальну групу, яка  наближалася до еліти, становило  греко-католицьке духовенство.

      Етнічний  склад населення Західної України  був доволі строкатим. Основну його масу становили українці, поряд з  ними жили чималі етнічні групи поляків, румун, угорців, євреїв. Адміністративне  поєднання етнічно змішаних територій  згодом породило чимало складних проблем.

      Отже, наприкінці XVIII ст. Україна знову була поділена між іноземними державами – Російською та Австрійською імперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частина українських земель знаходилася у складі Російської імперії. 
 

ВИСНОВОК 

1. Політика  Катерини II по відношенню до України

      У 1750 р. останнім гетьманом України  став брат фаворита нової імператриці  Єлизавети – К. Розумовський (1750 – 1764 рр.). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу  на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників  та ін.) у цей час з’явилася  низка нових: у 1754 р. було ліквідовано  митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказано складати фінансові звіти російському  уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов під  пряме імперське правління.

      Проте можна погодитися з істориком  О. Субтельним, що «за Розумовського  Гетьманщина переживала «золоту  осінь» своєї автономії». Було проведено  судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину  поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. К. Розумовський пішов назустіч старшині і у 1760 – 1761 рр. заборонив переходи селян  без письмової згоди пана, почав  скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна  модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батурині університет.

      Однак прихід до влади Катерини II кардинально  змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для  свого роду закінчився для К. Розумовського  втратою гетьманської булави. У 1764 р. було видано царський маніфест про  ліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське  генерал-губернаторство. Для управління цією територією було створено Другу  Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців. Президентом  колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев.

      Треба відмітити, що було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У  «Секретном наставлении» Рум’янцеву, Катерина наказувала вести лінію  на повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при  цьому «вовчі зуби й лисячий хвіст». У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість них створив  регулярні гусарські полки. Козаки офіційно почали називатися військовими  обивателями. На землях Слобідської  України була утворена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.

      У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську губернію (центр  м. Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської  – на лівому березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальними  одиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків  ставали солдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.

      Вже у 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське та Катеринославське намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

      У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських  козацьких полків і створення  замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.

      Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

2. Ліквідація Запорізької Січі. Переселення козаків на Кубань

     233 роки тому, влітку 1775 року, за наказом  Катерини II царські війська захопили  і зруйнували Запорізьку Січ.  Згодом вийшов маніфест імператриці  про скасування цього останнього  оплоту автономії на Україні,  оплоту волі і демократії, національної  незалежності і притулку для  втікачів з усієї Російської  імперії від кріпацтва; місце  розвинутої економіки і прогресивних  фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

     Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального  протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування пореволюційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.

     Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками  — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом,— усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну  ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і  Запоріжжя. Йому він також виніс  смертний вирок. Однак зовнішньополітичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.

     Царський  уряд і військове командування виявляли велику зацікавленість у залученні  запорожців до участі у воєнних діях проти Туреччини. У війні 1768—1774 років  запорізькі козаки були найбільш ударною  силою регулярних військ російської армії, яка мала на той час важку  кінноту. Запорожці, які добре знали  тактику турецько-татарських військ, в умовах причорноморських степів найкраще могли протидіяти рухливій легкій азіатській кінноті, що становила основну силу військ противника. Запорізькі козаки особливо майстерно виконували авангардну і розвідувальну службу. Вони не мали рівних собі у переслідуванні ворога. Росії в той час не було доступне Чорне море, тому важливу роль у ході війни відігравали козацькі флотилії. Залучаючи запорожців до участі у війні, царський уряд не тільки хотів використати високі бойові якості їхнього війська, а й мав намір таким чином відвернути увагу запорізького козацтва від діяльності по захисту автономії Січі і участі в антифеодальних рухах. Катерина II писала Румянцеву: «Мы заблагоразсудили для удержання оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать всех их, собрав, употребить против неприятеля за вашим россудом».

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом  царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії  на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпості в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 1787 — 1791 років, царський уряд був  змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо. Однак  хибна думка, що Запорізьке Військо  вже не потрібне, визначила дальші дії уряду. 

3. Поділи  Польщі і Україна

      Три поділи Польщі та їх наслідки для українських  земель. Російський уряд посилював свій вплив i на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768- 1774 рр. австрійські війська захопили територію Пiвнiчноi Буковини, крім Хотинського району. До складу Австрiйськоi монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. Пруссiєю, Австрiєю та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії.