Iсторія зародження менеджменту

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

На сьогоднішній день функціонування сучасних підприємницьких структур не можливе без ефективно сформованої системи управління. Саме система управління є основою формування планування, організації, координації та подальшого розвитку виробничо-господарської діяльності підприємства.

Актуальність обраної  для дослідження теми полягає  в необхідності дослідження повсякчас  вагомих питань формування історичних передумов та подальшого розвитку цивілізованого менеджменту.

Предметом дослідження  є дослідження закономірностей  історичного формування та подальшого розвитку менеджменту.

Об’єктом дослідження  виступає економічна категорія менеджменту  як історично сформований вид  діяльності щодо забезпечення процесу  управління господарською діяльністю суб’єктів господарювання.

Метою дослідження є формування уявлень про історично сформовану та сучасну систему управління підприємницькою діяльність крізь призму менеджменту.

Завданням курсової роботи є дослідження:

• історичних передумов формування менеджменту;
• філософських поглядів на формування науки про управління;
• економічної інтерпретації поняття «менеджмент»;
• принципів, законів та основних складових менеджменту;
• сучасної проблематики менеджменту.

 Інформаційною базою дослідження виступають підручники, посібники, монографії, наукові статті та тези, тощо.

 

 

 

Розділ 1. Генезис історичного започаткування менеджменту

1. Античні витоки зародження менеджменту

 

В античній Греції практичного  аналогу слову «менеджмент» не існувало. Найбільш близьким за значенням та вимовою було слово master, що в перекладі означало «ведучий пошуки», «уміючий розшукувати», але аж ніяк «уміючий керувати».  Мистецтво управління людьми по-грецькому було ознаменовано «демагогією». Як не дивно, проте саме цим, дещо образливим для сьогодення терміном нарікали тих, хто мав хоробрість взяти під власну відповідальність виконання управлінських функцій.

В античну давнину  мистецтво управління по-грецькому  мало назву «кібернетика», управління кораблем, або судноуправління –  «кібернесіс», а  головною діючою особистістю на морі був капітан – «кібернетес». Даним словом нарікали іноді також керівника, правителя. Порядок на кораблі греків, дійсно, представляв собою зразок організованої системи управління: чіткий розподіл обов’язків між багатьма виконавцями, злагодженість та координація діяльності. По суті, управління на античному кораблі виступає першою моделлю раціональної організації мобільного торгового підприємства, зразком малого бізнесу.

Від капітана, як і від  тих, хто був постійним персоналом «торгового дому» - матросів та купців вимагалася винахідливість, вміння поєднувати невпинний пошук  нового в умовах ризику. Греки на своїх судна не лише перевозили вантажі, вони розповсюджували на інші регіони власні цінності, культуру, стиль та методи управління [9].

Морська справа виступала  у вигляді такого мистецтва, котрим неможливо займатися між іншим, воно вимагало професіоналізму та компетентності. Проте, місцем, до якого прямував будь-який грецький корабель – порт також виступав зразком діловодства та професіоналізму. Торговці, корабели, будівельники, різноробочі, фінансисти – це персонал ще одного управлінського підприємства. Саме в порту відбувався обмін та розмін грошей, діяли податкові органи, страхували від корабельних аварій, надавали кредити, виконували розвантажувальні роботи, заключали договори.

Управління у греків визначалося й іншими термінами: у військовій справі це «койранео» (керувати битвою), а в побуті – «ойкономіка» (керування домашнім господарством). Саме це стало початком сучасного поняття «економіка». Афінці будували свою цивілізацію, планомірно поєднуючи державну та приватну власність. Опорою приватного сектору було мале сімейне господарство, котре використовувало особисту працю селянина та його сім'ї. У Патона «ойкономія» набуває політичного відтінку (управління полісом), а поняття «койномія» - соціологічний сенс. Воно означає не лише сімейну працю, але й людські взаємовідносини, тобто людське суспільство [12].

Римська католицька церква показала людству зразок самої стійкої  та ефективної системи управління централізованого типу. Древньогрецьке сільське господарство – повна її протилежність. Це гнучка система невеликих сімейних підприємств в сільському господарстві.

Доведена до ідеалу інтенсивна система господарювання дала можливість грекам скласти конкуренцію традиційним аграрним регіонам – найбільш древнім та розвинутим центрам східної цивілізації, де й клімат підходящий, земля плодючіша, робоча сила дешевша.

Античність дала людству  найперший урок такого типу. Яким чином нерентабельна та безперспективна справа за досить короткий час греками була перевтілена в самий прибутковий бізнес.

 

 

 

 

2.  Філософські витоки менеджменту

 

Ще за 400 років до н. є. принцип універсальності управління сформулював Сократ, а особливим  видом мистецтва назвав його Ксенофонт. Ідею необхідності спеціальних досліджень причин, що спонукають людей до дії, висунув персидський цар Кір. Цей правитель розглянув також проблему складання планів та обробки управлінської інформації. Пізніше "методами виконання трудових операцій" та їхньою ритмічністю успішно опановували в Греції, а принцип спеціалізації сформулював Платон.

 У скарбницю управлінських  ідей певний внесок зробив  Олександр Македонський. У 325 р.  до н. є. він створив, хоча  й для військових цілей, перший  штаб. А 284 р. н. є. римський  імператор Діоклетіан застосував принцип делегування повноважень .

 На відміну від  стародавніх віків до розвитку  управління майже нічого не  додало середньовіччя. І тільки  в 900р. Аль-Фарабі, один з найвизначніших  учених Сходу, сформулював систему  вимог до керівників. Згодом мусульманський теолог з Ірану Аль-Газалі доповнив і розвинув цю систему.

 У Європі цими  проблемами, однак значно пізніше,  займався італієць Нікколо Макіавеллі. Він, до речі, висунув принцип  масової згоди й обґрунтував  роль цілеспрямованості в діяльності організацій. Проте теорія управління як єдине ціле до того часу ще не склалася та й потреби в ній тоді ще не було [25].

 Після перемоги  на Заході промислової революції  (друга половина XIX ст.) ситуація різко  змінилася — усіма сферами  життя суспільства заволоділи ринкові відносини. Великі фірми потребували керівників вищого й середнього рівнів. Вони повинні були приймати грамотні й раціональні рішення, працювати о багатьма людьми, які вже не підкорялися військовій дисципліні, а були вільні в своїх вчинках. Зрозуміло, що від керуючих вимагалися компетентність, високий професіоналізм, вміння порівнювати свою діяльність з вимогами існуючих законів. їм не потрібно було власноруч утримувати підданого в покорі, збирати податки й керувати військами.

Сократ (469—399 pp. до н.е.), наголошуючи на важливості поділу праці та спеціалізації, завдання управління вбачав у тому, щоб кожна людина була на належному місці. Він та інші давньогрецькі філософи стверджували, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність умілого керівництва.

 Платон (427—347 pp. до  н.е.) у «Політичних діалогах»,  «Республіці» і «Законах» виклав  теорію «ідеальної держави». Він  розглядав управління як науку  про загальне харчування людей  і доводив, що управління є  важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику — мистецтво багатства. Він заклав основи вчення про домашнє господарство (прообраз політичної економії), наголошував на необхідності розробляти «панські науки», які б розвивали у рабовласників навички спілкування з рабами, мистецтво управління ними. Аристотель робив спробу пояснювати життя морально-етичними категоріями. У «Нікомаховій етиці» він обґрунтував моральні принципи управління господарством, акцентуючи на «справедливому обміні» виробленими благами [20].

Зародження наукових ідей менеджменту знаходимо в  працях Ніколло Макіавеллі (1469-1527 pp.), в яких викладено ідеї стосовно своєчасності прийнятгя управлінських рішень. Він зробив спробу сформулювати рекомендації щодо організації управління державою, обґрушувати норми поведінки керівників (щедрість, бережливість, жорстокість, милосердя), вміння дотримуватися слова, позбуватися ненависті та презирства тощо. Макіавеллі вважав, що для зміцнення держави виправдані будь-які засоби. Тому термін «макіавеллізм» почав вживатися для характеристики політики, яка нехтує нормами моралі [18].

3.  Ранні теорії менеджменту

 

В сучасній науковій літературі розрізняють три основні теорії первісного менеджменту: класична, поведінкова  та кількісна.

Класична теорія ( підхід) менеджменту включає дві школи:

а) школу наукового  управління;

б) адміністративну школу (класичну теорію організації).

Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем  підвищення продуктивності праці робітників (операційних виконавців) шляхом удосконалення  операцій ручної праці [22].

Засновниками школи  були Ф. Тейлор («Принципи наукового  управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрет, Генрі Форд, Генрі Гантт.

Тейлор узагальнив у  книгах «Управління підприємством» (1903) та «Принципи наукового управління» (1911). Він рекомендував дотримуватись  таких принципів управлінської  науки:

1) наукового вивчення кожного завдання;

 2) добору працівників і навчання їх раціональним методам виконання роботи;

3) забезпечення робочого  місця всім необхідним для  виконання роботи;

4) стимулювання виконання  виробничих завдань.

 Тейлор пропагував  активне управління виробництвом, суть якого вбачав у тому, щоб робота кожного виконавця була спланована керівником хоча б на день наперед і щоб кожний працівник мав інструктивні картки з визначенням конкретного завдання, засобів, методів і прийомів його виконання. Найголовнішим в управлінській роботі Тейлор вважав уміння визначати і реалізовувати цілі [20].

Поширенню системи Тейлора  у розвинутих країнах сприяло  подружжя Ліліан Гілбрет (1878—1972) і Френк  Гілбрет (1868—1924). Вони продовжували пошук  «єдиного найкращого методу виконання робіт», вивчали питання, пов'язані з виконанням фізичної роботи у виробничому процесі, досліджували зв'язок між науковим менеджментом та соціологією і психологією. Заслугою Гілбретів є і детальне вивчення робітничих рухів, широке впровадження у практику менеджменту вимірювальних методів та інструментів.

Важливе значення школи  наукового управління полягає в  тому, що відбувалося систематичне стимулювання з метою зацікавити робітників у поліпшенні продуктивності та збільшенні обсягів виробництва; передбачалися також короткі перерви для відпочинку під час праці у виробництві. Отже, термін, який давали на виконання певних завдань, був реалістичним і справедливо встановленим. Це давало змогу керівництву визначити норми виробництва і плани тим, хто перевищував установлений мінімум. Працівники, котрі виготовляли більше, отримували відповідно більшу винагороду. Представники школи наукового управління визнавали також значущість відбору людей, які фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі. Особливу увагу звертали на велике значення навчання. Школа наукового управління також виступала на захист відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи.

Класична (адміністративна) школа в управлінні (1920—1950). Автори праць про наукове управління в основному досліджували процес управління виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні, нижчому ніж управлінський. Після виникнення адміністративної школи спеціалісти почали розвивати підходи до вдосконалення управління організацією загалом.

Класики намагалися визначити  загальні характеристики та закономірності організацій. Мета класичної школи  полягала у створенні універсальних  принципів управління. При цьому  вона випливала з ідеї, що дотримання таких принципів сприятиме тому, що організація досягне успіху [4].

Поведінкові теорії менеджменту  виникли як реакція на недоліки класичних  теорії. Тому їх часто об’єднують загальною  назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хьюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Ліліан Гілбрет «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).

Поведінкові теорії менеджменту  опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Ренсіс Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи [22]:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували  увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.